Битва за Київ?

Середа, 15 березня 2006, 17:06

Вони дивляться на мене звідусюди – з білбордів і постерів, з газет і летючок. Дивляться по п’ятеро й поодинці. Молоді й старші. Зосереджені й замріяні. В міру інтелектуальні й без міри рішучі.

Вони хочуть переконати, наче ведуть битву за Київ. Але чомусь вірити їм не надто хочеться.

Адже інтрига цієї битви розвіялася, ще й не окреслившись. Сьогодні вже ясно: місцеві вибори в столиці можуть принести певні несподіванки. Але напевно не принесуть сенсацій. На Хрещатику, 36 власник головного крісла не зміниться.

...Колись, аналізуючи наслідки "ери Омельченка", майбутні історики сперечатимуться: що саме було зумовлено неуникними ексцесами доби первісного капіталістичного накопичення, а що – безпосередньо особою незмінного упродовж десяти років (яких років! – а попереду ж іще "третій термін") градоначальника.

Звичайно, за будь-якого мера різко збільшилася б у ціні земля й нерухомість. За будь-якого мера існувала б спокуса забудови кожної вільної латочки. За будь-якого мера першими потенційними жертвами виявилися б дерева й "непрестижні" історичні пам’ятки...

Але те, що площа зелених насаджень за ці десять років у середмісті скоротилася майже втричі, те, що за ці роки зникли десятки, коли не сотні, пам’яток (сьогодні будинки середини ХІХ століття, занесені в охоронні реєстри, руйнують без усякого дозволу, розуміючи – покари не буде!), те, що десятки тисяч киян замість звичних сквериків, палісадників, дитячих майданчиків тощо виявили одного зовсім не прекрасного дня в себе під носом будівництво (а новопостала багатоповерхівка не лише навіки зруйнувала узвичаєне й зручне середовище проживання, але й суттєво знизила ринкову вартість єдиного надбання багатьох – їхніх помешкань) – це та інше є безумовною заслугою саме Олександра Олександровича.

Насамперед через масштабність скоєного.

Адже будьмо відверті: протягом минулих десятьох років ми втратили той Київ, про який писав колись Микола Зеров:

А вулиці твої виводять зір
В повітря чисте, в запашний простір,
Де ходить вітер горовий і п’яний;
І в тихий час, як западає ніч,
Поважно гомонять старі каштани
І в небо зносять міріади свіч.

Широкі київські перспективи замкнули агресивні домінанти "свічок", а "старі каштани" здебільшого спиляли, щоб розчистити місце під новобудови.

Минуть роки, якось дадуть собі раду ошукані вкладники "Еліти-центр", але вже ніхто ніколи не поверне нам неповторного київського силуету з лівого берега (там домінантою є вже не "Шеделя білоколонне диво", а будинок на Грушевського, 9а, потворний, наче суспільний прошарок, для якого його призначено).

Наголошу: жертвою "нової містобудівної політики" став не лише історичний центр. Чи не більшою мірою вона зачепила "зразкові" масиви, зведені за часів "розвиненого соціалізму" – Русанівку, Березняки, Троєщину.

Тодішні зодчі дбали про людей і знали, як організувати їхній простір. Сьогодні ж для мешканців тихих зелених подвір’їв із дитячими й спортивними майданчиками настав "час розплати": Київрада знайшла краще застосування цьому їхньому просторові (звісно, у вигляді тих самих 24-поверхових веж – покупцям дорогих помешкань там, очевидно, вестиметься теж не надто затишно).

Можна, звичайно, щиро вважати: колись, мовляв, призвичаяться й до такого Києва. І теж вважатимуть його красивим. Проте інфраструктурні проблеми, створені "добою Омельченка", розтягнуться на десятиліття.

...Навіть на початку дев’яностих депутатам першої демократичної Київради, було зрозуміло: Бессарабка гостро потребує підземної транспортної розв’язки. Але натомість "за Омельченка" там спорудили "метроград" – залишивши прийдешнім поколінням вічний автомобільний тромб.

...Роки зо три тому горів один з престижних "депутатських" будинків на бульварі Лесі Українки (через статус мешканців пожежа потрапила в програми новин). Горів, як виявилося, з вельми простої причини: на силовий кабель, тільки на цей будинок і розрахований, "підсадили" ще дві новобудови "Царського села", непередбачені раніше жодним Генпланом. Нагадаю: йшлося при цьому про "елітні" будинки. Про ступінь захищеності від подібних "техногенних сюрпризів" звичайних киян можемо лишень здогадуватися...

...Столична влада хизується мережею бюветів. Але забуває при цьому говорити про дві речі. По-перше, стандартом для європейської столиці є безпечне вживання питної води з крану.

А по-друге, внаслідок недбалої експлуатації вже почалося забруднення унікальної води з давніх геологічних епох, яка за інших обставин мусила б залишатися важливим стратегічним резервом...

Хижий екстенсивний розвиток сьогоднішньої столиці залишає ці та інші інфраструктурні проблеми "на майбутнє". І сьогодні експерти лишень вагаються в оцінках: а скільки ще років зможуть прослужити побудовані в радянські часи магістральні водогони? тепломережі? електрокабелі? полігони для сміття? (перелік можна вести далі).

Те, про що йшлося вище, вже гостро зачіпає життєві інтереси сотень тисяч людей. І все ж реальної альтернативи нинішній київській владі не знайшлося.

А сам Омельченко встановив своєрідний всеукраїнський рекорд, залучившись підтримкою чи не всіх головних політичних сил держави: НСНУ, БЮТ, СПУ, блоку Литвина, Партії регіонів, опозиційного блоку "Не Так!", сил, в інших питаннях абсолютно непримиренних.

І це можна пояснити не лишень неабияким дипломатичним хистом Олександра Олександровича, але і його безсумнівними лідерськими даними й менеджерськими здібностями. Він-бо створив жорстко "прив’язану" до себе вертикаль міської влади – але лишив у ній певний простір для кожного депутата-"мажоритарника" Київради теперішнього скликання.

Як свідчать люди обізнані, майже кожен з 90 народних обранців не лише отримував легальні кошти з міського бюджету для "підгодівлі" свого виборчого округу, але міг протягом каденції пролобійювати принаймні одне (спритніші – по декілька) рішень про виділення земельних ділянок під будівництво.

Навіть в одиничному випадку, як говорять (без мікрофонів!) ті ж таки обізнані люди, вартість таких послуг для інвестора обчислюється цифрами з шістьма нулями (і не в гривнях, а в "убитих оленях").

Відтак система столичної влади здавалася непохитною. Один-два "дисиденти" в Київраді (як-от Віктор Іванченко, який витягнув на світ Божий непривабливу майже для всього українського політикуму історію з земельними ділянками в Пущі) не могли серйозно загрожувати монолітним лавам мерської партії "Єдність" та її відданим сателітам.

"Лідери нації", палкі трибуни від колишньої парламентської опозиції вмить втрачали свою принциповість, коли йшлося про можливість зручно вирішити в мерському кабінеті кілька "ну суто людських" питань (інвестор, який "уславився", влаштувавши брутальне побиття захисників реліктових сосон на вулиці Чорнобильській, сьогодні йде до парламенту за списком БЮТ).

І навіть Леонід Кучма (який не любив надмірного посилення окремих осіб) двічі намагався відправити Омельченка на "заслужений відпочинок" – і двічі зазнав поразки. А щедро фінансовані з бюджету комунальні ЗМІ з дня у день переконували киян, що їхній мер – найкращий у світі...

Помаранчева революція (і запровадження пропорційної системи виборів до Київради), здавалося, відкривають шлях довгоочікуваній зміні поколінь на Хрещатику, 36.

Але надто тривале розгортання партійних проектів виводило один по одному впливових політиків з числа потенційних опонентів чинного мера.

А ситуація, яка створилася після вересня 2005-го, взагалі робила становище Омельченка невразливим: він міг будь-якої миті припинити номінальне членство в НСНУ і переметнутися на бік опонентів президента Ющенка.

А відтак у президента (саме на нього покладали основні надії на те, що мерові врешті-решт "порадять" не балотуватися втретє, компенсувавши втрату місцем у парламенті) виявилися зв’язані руки...

Потому розпочалася "імітація битви за Київ". Імітація в тому сенсі, що абсолютна більшість кандидатів у депутати Київради (байдуже, яку силу вони представляють) не так опонують системі нинішнього використання міського майна, землі й фінансів, як просто намагаються чи то зберегти свої впливи в цій системі, чи їх здобути (в разі, коли досі вони вважали себе "обділеними").

Ні, звичайно, майже в кожному спискові трапляються й інші постаті (мені глибоко імпонує присутність у першій п’ятірці "Нашої України" В’ячеслава Брюховецького й Ольги Богомолець – я, принаймні, знатиму, до кого проситися на депутатський прийом).

Але проектом, що публічно декларує прагнення радикально знищити витворену протягом останніх десяти років систему дерибану київського майна й землі, залишається лишень відносно маловпливовий й досі маловідомий "Голос громади Києва" вже згадуваного Віктора Іванченка (не плутати з відверто "технологічним" "Громадським активом Києва").

А боротьба за крісло мера виявилася взагалі позбавленою інтриги.

Попри довгий список кандидатів, шанси вийти за позначку в 10% голосів, окрім чинного мера, мають лишень його вічний опонент мільйонер Леонід Черновецький та колишній король рингу (і теж, очевидно, мільйонер – не-мільйонерам на вищих комунальних щаблях робити сьогодні нема чого!) Віталій Кличко.

Але ці постаті проблемні з погляду публічної розкрутки бодай навіть тому, що ані перший, ані другий так і не вважали за потрібне навчитися хоч якось говорити українською мовою.

Звичайно, Київ є містом переважно російськомовним, але певний сентимент до "рідної мови" (нехай навіть активно не використовуваної) тут існував завжди.

І сам Омельченко доволі успішно експлуатував цей сентимент на попередніх перегонах (згадаймо наївне за виконанням, але, як виявилося, симпатичне для пенсіонерів фото мера зі старою селянкою, яким місто було обклеєне чотири роки тому).

...Вже сьогодні можна впевнено прогнозувати перемогу Омельченкові. Звичайно, не з колишніми 75% голосів, - але на показник у понад 40% він цілком може розраховувати. Два його основні конкуренти в сумі здобудуть приблизно стільки ж. Інші голоси розпорошаться між кандидатами "другого плану".

А потім можна спрогнозувати дві речі. Після 27 березня під пилами інвесторів ляжуть дерева останніх зацілілих сквериків і гайків у середмісті (як-от мого з дитинства улюбленого, на Ярославовому Валі 15а, - тут досі збереглися контури валів княжого міста, - годі й казати, що рішенням чинної досі Київради його теж віддано під забудову).

І з’являться котловани на місці зацілілих ще шкільних стадіонів і міжбудинкових дитмайданчиків на Лівому березі.

А після того протягом ближчих місяців станеться одне з двох:

- або мер зуміє поставити під свій контроль нову Київраду.

(Вже зрозуміло, що монолітної проомельченківської більшості там не буде, а проходження блоку Марчук-"Єдність", де зібрано "стару гвардію" Сан Санича, взагалі під сумнівом. Але важелів впливу на депутатів і відповідного досвіду Омельченкові не бракує).

- або ж цього не відбудеться, і тоді Київрада дуже швидко перейде до питання про дострокове припинення повноважень мера.

Що станеться насправді – сказати важко, це залежить і від того, яку питому вагу в новій Київраді посідатимуть "збурювачі спокою" з ГГК чи ПРП-"Пори".

Але тільки тоді, очевидно, почнеться справжня "битва за Київ" – битва різних ідей і концептуальних підходів, а не битва бажань за будь-яку ціну прилучитися до загальностоличного дерибану.

Прикро, якщо політичні партії виявляться неготовими до цієї битви (як вони виявилися неготовими боротися за Київ сьогодні).

Адже попит неодмінно народжує пропозицію – і тоді місця теперішніх фаворитів неодмінно посядуть ті з сьогоднішніх аутсайдерів, кому трохи забракне ресурсів і талану, але хто винесе з цих перегонів переконання: треба вчитися говорити з киянами про речі, які насправді хвилюють киян.

І насамкінець. Мені важко говорити, який мусить бути фах мера Києва "після Омельченка". Але, напевно, це має бути широко освічена інтелектуальна людина.

Мерові столиці не випадає хизуватися своїм голосуванням за відверто епатажну Наталю Вітренко бодай тому, що кияни в своїй більшості – люди інтелігентні, й відоме інтерв’ю в "Дзеркалі тижня" за початок листопада 2004-го образило не лише мене.

І цей мер однозначно не має бути будівельником. Адже будівельний бізнес у сьогоднішніх умовах за своєю природою несе головну загрозу тому, що ще лишилося в Києві – від Києва, який ми любили і який ми втратили.

Максим Стріха, депутат Київради в 1990-94 рр.

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді