Як виграти інформаційну війну
Словосполучення "інформаційна війна", "інформаційна атака", "інформаційний тероризм" надійно ввійшли у лексикон українських політиків і державних діячів. Правда, при цьому усі констатують лише факт інформаційної експансії стосовно України та необхідність у цьому контексті "щось робити".
Тим часом, якщо проаналізувати наслідки інформаційних атак, що останнім часом здійснювалися проти української держави, то можна зробити невтішний висновок: Україна, по-суті, втрачає контроль над власним інформаційним суверенітетом, а її територія опинилася під впливом інформаційних потоків суміжних держав, з усіма наслідками, які з цього випливають.
Вперше серйозна інформаційна війна проти України, як відомо, була розв'язана під час російсько-українського газового протистояння.
Вже тоді через російські ЗМІ на територію нашої держави хлинула справжня злива різноманітних повідомлень, які мали на меті створити образ української влади, що веде "нечесну гру" з Росією. Зокрема намагається "красти" російський газ та не здатна у переговорному процесі керуватися загальноприйнятими європейськими нормами.
Зізнаймося, інформаційна атака Москви стала шоком для українського суспільства, а відтак для влади. Українські ЗМІ довший час лише ретранслювали російську позицію, не усвідомлюючи того, що "грають" на боці держави - "агресора".
На одному з нечисленних тогочасних брифінгів радник президента України Володимир Горбулін був змушений визнати: інформаційна війна навколо газової проблеми мала місце з боку Росії, а українські засоби масової інформації недостатньою мірою виступали на захист українських інтересів.
"На жаль, ЗМІ України через свою плюралістичність не захищали як слід позицію держави", - заявив радник Ющенка.
Більш відвертішою була прес-секретар Ющенка Ірина Геращенко, яка майже у відчаї зазначила: "Ніхто з них не захищав позицію президента. Коли мова йде про національні інтереси, потрібно вибирати: вибори чи Україна. Українським політикам та медіа слід об'єднати свої зусилля і не спекулювати на важливих проблемах".
Проте, як виявилося згодом, події навколо постачання та транзиту російського газу, були лише початком широкомасштабної інформаційної експансії.
З новою силою російська пропагандистська машина запрацювала вже у березні, про що й повідомила московська газета "Комерсант". Саме ця газета розповіла про зняття з ефіру телеканалу "Росія" інтерв'ю з українським президентом Віктором Ющенком.
Зокрема, на запитання журналіста, стали знімати б з ефіру "Росії", наприклад, напередодні виборів у Німеччині інтерв'ю канцлера Ангели Меркель, один з керівників компанії відповів: це зовсім різні історії, оскільки в нас з Україною так само, як і з Білорусією, один інформаційний простір".
Ось так, не більше і не менше.
Між тим російські ЗМІ запустили чергову інформаційну "качку", звинувативши Україну у тому, що на її території начебто розміщені таємні в'язниці ЦРУ.
Очевидно, що мета цієї дезінформації – зруйнувати позитивний міжнародний імідж України, створити образ України як держави, де при владі "проамериканський", "маріонетковий" режим.
Події навколо Макарова-1, військової бази, де російські ЗМІ "знайшли" таємні в'язниці, засвідчили не лише продовження інформаційної війни, а й небажання Росії припиняти її у принципі.
Міністр оборони Анатолій Гриценко, який запросив до Макарова російських журналістів, в тому числі Аркадія Мамонтова, автора циклу "Спеціальний кореспондент" в рамках якого, власне, й було показано сюжет про "в'язниці", скоро переконався, що ніхто з них не збирається вибачатися за дезінформацію. Вони просто зігнорували запрошення українського міністра.
Вже незабаром російські мас-медіа сконцентрувалися на "придністровському" напрямі. Запровадження Україною нових митних правил щодо придністровських вантажів російські ЗМІ охрестили "спробою економічного тиску на Тирасполь" та звинуватили українську владу в "ескалації напруження в регіоні".
У даній ситуації російська пропаганда переслідувала дві мети:
по-перше, дискредитувати так званий "план Ющенка", який за оцінками міжнародних експертів залишається найреальнішою "дорожньою картою", що врегульовує конфлікт між Кишиневом та Тирасполем,
по-друге, дезорієнтувати українців, яких чимало у Придністров'ї і які можуть стати потенційними союзниками офіційного Києва.
Якщо першої мети росіянам поки що не вдалося досягти, то другої – сповна. Більшість українців Придністров'я, не маючи достатньої інформації про справжні причини конфлікту, не підтримали позицію Києва, а пристали на голослівні запевняння Тирасполя і Москви.
Очевидно, що тут наведено лише головні "бої" з інформаційного фронту, що їх впродовж півроку проти України веде сусідня держава. В ім'я справедливості треба також наголосити, що Росія не одинока країна, яка показує свої інформаційні мускули. Практично усі суміжні держави ведуть мовлення на Україну, переслідуючи при цьому свої економічні, політичні та культурні інтереси.
У цьому зв'язку виникає логічне запитання, а що робить, чи може зробити Українська держава, щоб захистити власний інформаційний суверенітет?
Відповідь на це питання може бути одна: запровадити якісно нову, сучасну, ефективну державну інформаційну політику, яка забезпечить національні інтереси країни передусім в інформаційній сфері.
Донедавна зусилля влади в інформаційній сфері в основному зосереджувалися на ліквідації рудиментів попереднього режиму. Зокрема було демонтовано механізми виготовлення, розповсюдження та використання "темників" як засобу тиску влади на засоби масової інформації.
Таким чином влада забезпечила в державі свободу слова, а вітчизняні ЗМІ отримали можливість функціонувати та розвиватися в умовах вільного, демократичного суспільства. Проте, як показує дійсність, цього замало, щоб захистити державу, суспільство, громадянина від інформаційної експансії зовні.
Очевидно, що за умов свободи слова, демонополізації ринку ЗМІ владі не просто налагодити ефективні комунікативні зв'язки з мас-медіа, через які доносити громадськості в Україні та за її межами необхідну інформацію. Незважаючи на це, певний досвід уже напрацьовано.
Скажімо, повністю себе виправдали радіозвернення Віктора Ющенка, які щосуботи транслює Національна радіокомпанія. Проте існує пекуча необхідність розгорнути активнішу інформаційну присутність Української держави передусім в національному інформаційному просторі, не кажучи вже про мовлення за кордон.
У даній ситуації надійним союзникам влади та держави можуть і повинні стати суспільні ЗМІ, про необхідність створення яких давно вже ведеться мова. І тут, звісно, не обійтися без державного інформаційного ресурсу, зокрема модернізації Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, обласних державних телерадіокомпаній.
Саме "модернізації", оскільки усі дотеперішні плани створення суспільного чи громадського мовлення базувалися на ідеї ліквідації державних ЗМІ. Не потрібно бути далекоглядним політиком, щоб зрозуміти, що успішна реалізація проекту зі створення суспільних медіа напряму залежить від здатності держави зміцнити наявний державний інформаційний ресурс, який згодом може бути трансформований у суспільні ЗМІ.
У протилежному випадку державні ЗМІ опиняться в руках "спонсорів", а в нашій ситуації олігархів і тоді про справжні суспільні ЗМІ можна забути.
Створення на базі НТКУ, НРКУ та обласних ДТРК суспільного і громадського телерадіомовлення не означає, що держава має позбутися власного інформаційного ресурсу.
Навпаки, у її руках мають бути сконцентровані необхідні важелі для забезпечення інформаційної присутності України у світовому інформаційному та культурному просторі. Мовлення за кордон, а точніше захист власних національних і культурних інтересів за межами України, це безпосередня функція держави і влади.
Принагідно зазначимо, що державний інформаційний арсенал провідних країн західної демократії складає сьогодні до 40 відсотків і успішно функціонує поруч із суспільними та комерційними засобами масової інформації.
Через те, абсолютно необґрунтованою, а з точки зору захисту власного інформаційного простору невиправданою, є думка щодо приєднання Всесвітньої служби "Українське телебачення і радіомовлення" до НТКУ, яка у перспективі може стати суспільним мовником. УТР була і має залишитися в руках держави.
Що більше – обов'язок держави перетворити цю кампанію у потужний інформаційний рупор. До речі, уряди провідних держав світу не шкодують коштів для утримання державних ЗМІ.
Лише у цьому році Палата представників конгресу США схвалила бюджетні асигнування на розвиток державного телебачення і радіомовлення на зарубіжні країни у сумі 620 мільйонів доларів.
У відповідному документі зазначається, що виділені кошти необхідні для того, щоб здійснювати діяльність щодо інформування міжнародної аудиторії, включно з придбанням, встановленням та орендою нових об'єктів для радіо і телебачення.
В структурі уряду США функціонує Рада керівників з мовлення (аналог вітчизняного Держкомтелерадіо), що несе відповідальність за мовлення за кордон, яке здійснюється на 61 мові каналами "Голосу Америки", ТВ-Марті, телеканалу "Аль-Хурра", радіостанції "Свобода" та інших державних медіа-структур.
Хтось може стверджувати, що США нам не указ. Але аналогічну державну інформаційну політику здійснює Росія, де сьогодні ведеться планомірна робота щодо створення нового державного телеканалу Russia Today, який має забезпечити цілодобове мовлення за кордон. Голова Федерального агентства з питань преси та масових комунікації (російське міністерство інформації) Михайло Сеславінський передбачає, що на ці цілі буде витрачено 30 мільйонів доларів США.
Усіляко слід підтримати ініціативу уряду щодо модернізації державної телерадіокомпанії "Культура", яка свого часу була створена завдяки зусиллям відомого українського режисера Олега Бійми й мала на меті пропагувати в Україні та світі кращі досягнення вітчизняної культури.
Про можливості цього каналу навіть не варто багато говорити. Його потенціал це невичерпне джерело багатства української культури, яка є набагато ефективнішим засобом формування позитивного іміджу нашої держави, аніж зусилля багатьох чиновників міністерства закордонних справ.
До речі, річний бюджет російської телерадіокомпанії "Культура" складає 200 млн. дол. США. Цю суму ніяк не порівняти із сумами, які виділяються на фінансування вітчизняного каналу "Культура".
Треба звернути увагу й на відсутність правового врегулювання функціонування суб'єктів інформаційної діяльності у домені "UA" мережі Інтернет. Спостерігається небезпечна тенденція поширення недостовірної, викривленої, а іноді відверто провокаційної інформації, спрямованої на дискредитацію окремих громадян, політичних партій, державних діячів, представників ділових кіл.
Міжнародна практика показує, що провідні країни світу на законодавчому рівні унормували відносини, що виникають при використанні мережі Інтернет.
Посиланням значення та визначенням нової ролі державних ЗМІ не вичерпується комплекс заходів щодо формування ефективної державної інформаційної політики. Слід радикальним чином змінити характер взаємодії влади і ЗМІ. Тут також не слід вигадувати "велосипед".
У всьому світі органи влади виступають чи не найбільшими виробниками інформаційного продукту. Наприклад, у США понад 60 відсотків відомостей про діяльність держави продукується самою державою.
У провідних європейських державах цю роботу забезпечують спеціальні органи державної влади, які несуть відповідальність за розбудову комунікацій, що поєднують владу і ЗМІ.
Наприклад, в Німеччині питанням інформування населення займається відомство Федерального уряду з питань роботи із ЗМІ, загальна чисельність якого складає 500 осіб, а загальний бюджет на інформаційні цілі - 20 мільйонів Євро.
В Україні ця функція має стати головною у діяльності Держкомтелерадіо, який згідно чинного законодавства несе відповідальність за реалізацію державної інформаційної політики.
У цій статті не заторкнуто інших складових державної політики в інформаційній сфері, зокрема книговидання, друкованих ЗМІ, захисту суспільної моралі, діяльності Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, тощо. Кожен із цих напрямків потребує окремої ґрунтовної розмови.
Проте хочеться сподіватися, що наведені вище міркування допоможуть українцям у майбутньому вигравати усі інформаційні війни.
Богдан Червак, директор департаменту інформаційної політики Держкомтелерадіо
Редакція не завжди погоджується з думками авторів, статті яких розміщено на сайті
