Янукович - останній месія

Вівторок, 29 серпня 2006, 12:03

Українці не люблять вождів. Індивідуалізм та хуторянство є чи не визначальною національною рисою українців. Ця риса є однією з причин того, що українці практично не мали власної державності з часів Київської Русі до 1991 року.

Тому що підняти українців на організований опір іноземним зазіханням могли тільки видатні лідери рівня Богдана Хмельницького, яких, на жаль, в історії України за всю її історію було надто мало.

Йосипу Сталіну навіть довелося вдатись до викорінення індивідуалізму українців на генетичному рівні шляхом організованого масштабного голодомору, щоб загнати їх до колгоспів.

Але знищивши ціле покоління хліборобів-гречкосіїв, комуністична система не зробила суспільне вищим за індивідуальне в українців, хіба що загнала українське село в глибокий сон апатії та пияцтва.

Тому й було шоковим для політиків, політологів та політтехнологів майже одностайне голосування українців за свою незалежність на референдумі 1991 року та помаранчева революція 2004 року. Ці дві події, здавалося, ламають усі стереотипи щодо нашого генетичного індивідуалізму та нездатності до будь-якої організації заради суспільної вигоди.

До 2004 року влада та народ в Україні жили практично незалежно один від одного, тому що в умовах відсутності демократії влада ніколи не відображала електоральні вподобання народу, тим більше ніколи не була відповідальною за свої дії перед народом.

Навіть в умовах незалежної України народ мусив обирати серед тих, кого сама влада і призначала бути достойним продовжувачем "генеральної лінії" Щербицького-Івашка-Кравчука-Кучми.

Феномен помаранчевої революції полягав не тільки у феномені виникнення Майдану попри передвиборчу апатію українців, яку тоді давала соціологія і яка тішила Кучму та давала йому карт-бланш на організацію передачі влади призначеному владою наступникові, не зважаючи на електоральні вподобання українців.

Феноменальною та невластивою українцям була месіанська віра в нового потенційного лідера нації Віктора Ющенка та його декларовані на Майдані популістські лозунги про чесність майбутньої влади (тому що "ці руки ніколи не крали"), відданість інтересам "маленького українця" (відділити владу від бізнесу), непримиренну боротьбу із злочинністю та корупцією ("бандити сидітимуть у тюрмах"), справедливий перерозподіл "прихватизованого" майна тощо.

Месіанство та влада – практично несумісні поняття.

Віра в месіанське диво у частини українців, що проголосували за Ющенка на президентських виборах, останнім часом ще пов'язувалась з тандемом Ющенко-Тимошенко.

Але ця віра остаточно була розтоптана прагматизмом політичних реалій після підписання Універсалу та призначення Януковича на посаду прем’єр-міністра України. І слава Богу!

Ймовірно, що останній керівник держави чи уряду в Україні, який прийшов до влади на суто месіанських лозунгах, - це  Віктор Янукович.

Хоча платою за владу була відмова від своїх популістських лозунгів щодо союзу з Росією, надання статусу державної російській мові та федералізації України, більшість його електорату поки що щиро вірить, що їх обранець якимось дивним чином "зробить їх щасливими".

Ця віра почне танути восени, розбиваючись об економічні реалії цін на газ, бензин, комунальні послуги, квитки на проїзд у потягах та автобусах, цін на продукти харчування тощо, які українці почнуть відчувати на собі по "повній програмі" саме з вересня-жовтня поточного року.

Якщо всі ці економічні негаразди ще можна буде звалювати до кінця 2006 року на попередні уряди Тимошенко і Єханурова, то з нового року без енергійних та професіональних кроків щодо реформування систем охорони здоров'я, пенсійного забезпечення та ЖКГ, податкової реформи, реформування земельних відносин, дозвільної та регуляторної політики, міліції, армії та судової реформи "очарування" Януковичем в блакитній частині електорату почне гаснути. Натомість буде наростати справедливе невдоволення урядом Януковича колись помаранчевої частини електорату.

Тобто приблизно до літа наступного року, ймовірно, настане практично повне одужання українського народу від хвороби месіанства, на яку суспільство "хворіє" з літа 2004 року.

Здоровий та прагматичний електорат почне настійливо вимагати від влади реальних результатів в економічній та державотворчих сферах, а не міфічних обіцянок. І ніяка харизма більше не допоможе жодному політичному лідеру прийти до влади та утримати її за допомогою популістських лозунгів та обіцянок.

На політичному полі України з осені поточного року нас очікує не стільки війна компроматів (у народу вже до цього такий стійкий імунітет, що його не можуть пробити навіть гучні сенсації Тараса Чорновола про наркотичну залежність Тимошенко), скільки війна макроекономічних показників.

З одного боку, уряд буде малювати високі показники зростання ВВП, доходів населення, показники низького рівня інфляції та безробіття, з іншого боку - опозиція буде критикувати уряд за високий рівень корупції, фіктивні показники ВВП та безробіття, безпрецедентний рівень росту цін, відсутність реформ та високу смертність населення.

А "маленький українець" тим часом буде приміряти до власної кишені звіти уряду і критику опозиції та, маємо надію, робити з цього прагматичні електоральні висновки.

Залишається тільки формалізувати такі відносини між урядом та опозицією на рівні відповідних законів про Кабінет міністрів та опозицію, і наразі отримаємо вагомий крок до європейської демократичної організації влади в Україні.

Можливо, саме в тому і полягає місія Ющенка, щоб через віру і зневір'я, зачарування та розчарування остаточно вилікувати "свою націю" від сліпої та наївної віри в політичних чудотворців чи шахраїв усіх ґатунків, починаючи від Леніна та Сталіна, закінчуючи Ющенком, Януковичем та Тимошенко, включити механізми самоорганізації народу та навчити його нарешті судити по конкретним результатам, а не гарним обіцянкам про чесноти політиків.

А взагалі-то, якби наші політики читали підручники з економіки, то вони знали б, що демократія, побудована на принципах так званої "диктатури більшості", як правило, не приводить до економічного процвітання країни, а скоріше до переділу ресурсів.

Шлях до так званої ідеальної економіки, за Паретто, лежить тільки через максимально консенсусні економічні та політичні рішення.

Якщо тільки парламент та уряд дійсно представляють інтереси виборців, а не олігархічних та кримінальних кланів.

Сергій Сорока

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді