Новий політсезон: старі виконавці у нових ролях
Новий політичний сезон знову вивів на перший план питання щодо розподілу ролей, який ще не закінчено: якщо з опозицією все зрозуміло, то стосовно влади такої чіткості немає.
Якщо Партія регіонів – це партія влади, то "партією чого", в такому випадку є, приміром, "Наша Україна"?
Очевидний факт, що після політреформи в результаті політичних перемог вже ніхто і ніколи в Україні не зможе отримати все в сенсі влади - але не опозиції.
В Україні зараз є фактична монополія на опозицію, але немає монополії на владу.
Найближчими днями буде вирішено, чи увійде НУ до широкої коаліції, і яким буде формат взаємин між антикризовою коаліцією (АК) та НУ. І це питання вирішуватиметься у відповідності з тим, наскільки це буде вигідно Ющенку.
Що отримує президент у випадку, якщо НУ таки увійде до широкої коаліції, навіть на умовах "попередніх консультацій" між блоком "Наша Україна" і Партією регіонів, але за участі КПУ?
НУ стає "партією влади" - хоча об'єктивно і була такою, представляючи інтереси президента, присутність міністрів в уряді - та отримує формальне правове підґрунтя.
Але президент та його партія розділяє з іншими коаліціантами весь тягар відповідальності за вирішення складних соціально-економічних, енергетичних та зовнішньополітичних питань.
Президент стає суттєво обмеженим в сенсі виконання своїх контрольних функцій – адже саме в АК, на базі якої може бути створена коаліція національної єдності, зосереджена основна маса викликів та безпек, що є компетенцією Ющенка.
Сама ж НУ "розчиняється" в коаліції, остаточно втрачаючи електоральну цінність та перспективу. Чим в такому випадку можуть бути компенсовані ці мінуси, і чому президент все ж таки наполягає на входженні НУ до коаліції?
Не виключено, що певна ставка робиться на те, що створення широкої коаліції - це повна політична ізоляція БЮТ.
Владою в такому випадку стає левова частка політичного спектру – в ній є і націонал-демократи, і ліберали, і великий капітал (здебільшого), і ліві соціал-популісти.
Якщо при цьому враховувати активність УНП та інших зі створення правого проекту, або "альтернативної опозиції", то можна говорити про відтворення всього спектру політичних партій і акторів (влада/опозиція), але без БЮТ.
Фактично, це руйнування моделі "двопартійності світоглядів", яку намагатиметься впровадити БЮТ, стаючи опозицією.
Очевидно, що НУ вже не може розглядатися президентом як електоральна ставка, вона тепер може бути адміністративним, парламентським інструментом.
Основне завдання – вигідно "розміняти" цей проект на владний вплив зараз. Ставка 2009 буде, очевидно, не на НУ, а на "політичний фронт підтримки президента Ющенка".
Для Партії регіонів зараз настає етап перевірки на життєздатність вимушеного політичного "союзу труда і капіталу".
ПР має власну коаліцію, цілком функціональну з арифметичної та правової точки зору.
Але усвідомлює неминучий конфлікт з лівими під час невідворотних соціально непопулярних кроків, спрямованих на лобізм інтересів експортно-орієнтованого капіталу.
"Наша Україна" може стати тією противагою лівим, в якій ПР, очевидно, має велику потребу, в свою чергу ліві – противагою занадто західно-орієнтованій НУ.
Така конфігурація вже створювала б певну систему противаг та стримувань, в якій би саме ПР виступала в ролі модератора внутрішньокоаліційних процесів, граючи на ідеологічних та політичних протиріччях партнерів.
Однак, спочатку зробивши "ривок у владу" за допомогою соціалістів, а потім включившись до президентської "універсаліади", ПР потрапила у непросту ситуацію.
Можна по-різному оцінювати юридичну та політичну цінність Універсалу та його ефективність як механізму стримування ПР, однак об'єктивно "регіонали" потрапили в електоральну пастку.
Взявши на себе більшість відповідальності за економіку та "соціалку" і провадячи, м'яко кажучи, "несоціальну політику", ПР стає об'єктом для об'єктивного критичного вогню з боку БЮТ.
А колишні "партнери" по біло-блакитному табору - в першу чергу ПСПУ - вже зараз почали активно "пастися" на електоральному полі регіоналів, відтягуючи антинатовські, російсько-культурні та антизахідні групи.
Ще одна проблема ПР – це глибокий конфлікт з громадянським суспільством, який так і не нівельовано з 2004 року. А це, перш за все, мас-медіа та медійні еліти.
За логікою ПР, слідом за соціально непопулярними кроками та ухваленням відверто лобістських рішень мав би включатися адмінресурс, що неможливо в умовах вільних медіа та більш-менш об'єктивної інформованості населення.
І навіть за умов широкої кадрово-адміністративної експансії ПР головним викликом для неї стає всебічна девальвація партійного електорального міфу.
Очевидно, враховуючи це, регіонали намагатимуться створити "демократичний" фасад партії, приводячи у публічну площину групи "поміркованих". Тоді як сферою діяльності "яструбів" стане "відбивання" інтересів в економіці.
Проблема ж лівих полягає в тому, що вони будуть змушені ухвалювати антисоціальний бюджет, і взагалі багато в чому лібералізуватися.
І незважаючи на те, що між "ідеологічною чистотою" та владою вибір вже зроблено, кожний непопулярний крок популістів буде бити по їхньому і без того хиткому електоральному становищу.
Опозиція, яка дещо відійшла в тінь протягом сезону відпусток, на сьогодні стикається з проблемою утримання фокусу суспільної уваги. Тепер БЮТ має справу не зі спринтерським передвиборчим забігом, а з трирічним опозиційним марафоном.
До того ж, ставка на дострокові вибори вже програна. Лише БЮТ та низка позапарламентських лузерів об'єктивно зацікавлені у цьому. Партії, що представляють владу, такої зацікавленості не мають. Формально для нових виборів немає правових та юридичних приводів.
Цілком очевидно також, що значна частина суспільства, що втомлена виборчими перегонами та позбавлена політичної енергетики, переорієнтується з революційних на нові - пост-електоральні - цінності: соціально-економічна визначеність, політична стабілізація, громадські свободи.
Якщо нова влада буде спроможна вдало маніпулювати з даними ціннісними категоріями та опанує "контроль над ситуацією" у даних напрямках, то опозиційна критика може бути зведена до "політично дратівливих" для суспільства факторів, витіснена у бік суспільно незатребуваного ньюзмейкера.
Тому вже сьогодні для БЮТ окреслюються ризики політичної ізоляції і, навіть, електоральної маргіналізації. Претензії блоку на опозиційну монополію - яка поки що є фактом - мають дещо завищені очікування в контексті перспектив.
Є сенс говорити про потенційну альтер-опозицію, яку можуть скласти політичні сили націонал-демократичного напрямку. Скоріше за все саме із даним альтер-опозиційним проектом БЮТ зіштовхнеться у конкурентному політичному полі.
Але у блока є всі шанси запропонувати суспільству модель двопартійності за рахунок ухвалення закону про опозицію. Тобто БЮТ позиціонуватиметься як класична парламентська "опозиція, що скоро стане владою" за принципом владної циркуляції.
У такому випадку опозиція має презентувати всі відповідні атрибути влади, у тому числі "тіньовий Кабмін", оновлений кадровий реєстр, пакет національних проектів. На сьогодні блоку не вигідно атакувати президента та налаштовувати останнього на більш тісне співробітництво із Партією регіонів.
Як би там не було, але президент - це остання перепона на шляху кадрової та політико-економічної експансії ПР. Юлія Тимошенко розуміє, що наступною за президентом "жертвою" стане саме її блок.
В той же час, якщо експансія ПР зберігатиме "бульдозерну стилістику", то за три роки в суспільстві може знову відтворитися запит на політичне оновлення. БЮТ має шанси його задіяти.
Спікер Олександр Мороз нав'язливо презентує себе як стабілізатор нового парламенту. Поки що залишається відкритим питання: чи зможе він відігравати роль посередника між НУ та ПР.
Але наскільки йому вдасться стати об'єднувачем парламенту та спікером і влади, і опозиції - покаже час та характер безпосередніх відносин між переговірниками від НУ та ПР.
Очевидно, що Мороз намагатиметься зробити інсталяцію парламентаризму в Україні місією свого спікерства. Але його положення досить хитке – він цілком коаліційно залежний, і є "спікером від виконавчої влади".
Навряд чи він зможе ефективно грати на дві руки, тобто спиратися і на опозицію. Крім того, кон'юнктура політреформи може змінюватися ближче до 2009 року, і Мороз в тандемі з КПУ за певних умов може залишитися чи не єдиним адептом подальшої парламентаризації країни.
Очевидно, що нова влада - в першу чергу помірковане бізнес-крило ПР - протягом своєї політичної каденції намагатиметься поступово сформувати комфортну для себе політичну схему: Ющенко – ідеолог, Янукович – політичний прем'єр, Азаров – фінансист - виконавець.
І політична ставка ПР в 2009 році залежатиме від того, наскільки така модель є життєздатною.
Зв'язка Ющенко-Янукович виглядає суперечливою, природною є конкурентна логіка такого політичного тандему. Такий "подвійний" лідер ідеологічно само-нівелюється і викликає електоральну підозру.
Скоріше за все, нинішній президент буде козирем легітимізації "регіоналів" на західному зовнішньополітичному напрямку.
Але поступово отримуючи вихід на Захід, "регіонали" намагатимуться девальвувати президентський ресурс і отримати певну незалежність від нього у діалозі з Заходом.
Вадим Карасьов, директор інституту глобальних стратегій (ІГЛС)
