Узурпація економіки – причина неконкурентоспроможності України

6 листопада міжнародна організація "Транспаренсі Інтернешнл" оприлюднила щорічний рейтинг корумпованості держав. Україна зайняла 99 місце з 163 можливих. З нами це місце ділять Малі, Монголія, Мозамбік, Грузія і Домініканська республіка.

Проблема корупції набила оскому українському суспільству, як і всі нескінченні заходи по боротьбі з нею.

Очевидно, йдеться саме про системну проблему у конструкції суспільних стосунків, і будь-які, навіть якісно проведені, кампанії по боротьбі з цим явищем носять тимчасовий характер – система все одно приходить до рівноваги та самовідновлюється.

Які ж механізми формують українську корупцію?

За результатами "Звіту про глобальну конкурентоспроможність" Всесвітнього Економічного Форуму, згідно з якими Україна посідає 78 місце зі 125 досліджуваних країн, і найгірший показник, що визначає це місце – якість державних і суспільних інститутів.

Інституційна неспроможність призводить до слабкості інших показників – ефективності ринків, технологічного розвитку, слабкій інноваційності та врешті поганому стану охорони здоров'я та освіти.

Чим же зумовлене таке критичне відставання? Бюджет годує армію чиновників, платники податків оплачують постійне підвищення кваліфікації держслужбовців, конкурси на отримання посади в держслужбі дають можливість вибрати найбільш достойних…

Утім, за якістю цих інституцій Україна поступається Ефіопії, Нігерії, Камбоджі, Уганді – список надто довгий щоб навести його в рамках статті.

Дослідження Світового банку та Європейського банку реконструкції та розвитку, проведені в кінці 1999 року в 22 країнах з перехідною економікою, дозволили фахівцям виділити чинник, що став фундаментальною причиною державного управління в країнах, що здійснили доволі значний поступ на шляху ринкових реформ і приватизації.

Цей чинник назвали узурпація держави – не плутати з узурпацією влади Антикризовою коаліцією.

Під узурпацією держави розуміють наявність у взаємодії між бізнесом та державою механізмів, через які наближені до керівництва державою фірми намагаються визначати державні рішення, що приймаються державою, в цілях отримання особливих переваг, часто шляхом встановлення бар'єрів для конкуренції.

Такі фірми використовують свій вплив для блокування будь-яких реформ економічної політики, здатних ліквідувати ці переваги. Через це узурпована економіка потрапляє в порочне коло.

В ньому необхідні для покращення керівництва політичні й інституціональні реформи підриваються таємним зговором між придворними фірмами та державними посадовими особами, котрі отримують значну особисту вигоду від збереження неякісного управління.

В той час, як більшість видів корупції спрямовано на зміну того, як існуючі закони, правила чи нормативи реалізуються стосовно хабарників, узурпація держави має відношення до спроб вплинути шляхом корупції на те, як ці закони, правила і нормативи формуються.

Підкуп членів парламенту для купівлі їхніх голосів при затвердженні важливих законодавчих актів, підкуп суддів для впливу на суддівські рішення – ось класичні приклади корупції, за допомогою якої фірми можуть закладати переваги для самих себе в базову нормативно-правову структуру економіки.

Така узурпована економіка підлягає значним ризикам у довгостроковому плані. Нові енергійні підприємці, котрі хочуть успішно конкурувати, у викривлених умовах мають сильні стимули для того, щоб спрямовувати свої вміння та можливості на узурпацію держави, а не на розробку новаторської продукції чи методів виробництва.

Узурпована економіка винагороджує за зв'язки, а не за компетентність, за вплив, а не за новаторство. Вона тримається на приватних інвестиціях у політику, котра послаблює державу та підриває створення основних суспільних благ.

У той же час узурпація систематично стримує приватні інвестиції в економіку – як іноземні, так і внутрішні – і створює перепони для входження на ринок малих і середніх підприємств, що послаблює найважливіші джерела стійкого економічного росту.

Паразити: український вимір

Економіку держави можна порівняти з живим організмом. Як і в організмі, в середовищі економіки існують мікроорганізми, що підвищують баланс її життєвих сил. Та у ній також присутні й паразити, котрі споживають ресурси економіки, завдаючи їй шкоди.

"Корисні мікроорганізми" – це суб'єкти економіки, що створюють додаткову вартість, інновації, забезпечують ефективний перерозподіл ресурсів.

Мета життєдіяльності паразитів інша – замкнувши життєві потоки організму економіки на себе, створити умови для монопольної ренти.

Економічний організм України, вирвавшись із обіймів командно-адміністративної системи Радянської Союзу, потребував перебудови для існування поза межами єдиного імперського організму.

На початковому етапі схеми особистих зв'язків, побудованих комуністичною номенклатурою, зіграли корисну роль.

Однак для довгострокового розвитку, для конкуренції в глобальній економіці ці схеми не можуть бути використані. Україна вже переросла їх, і помаранчева революція 2004 стала найбільшою спробою звільнитися від паразитуючої на тілі української економіки номенклатурної меншості.

На жаль, час показав, що метастази паразитарної структури настільки глибоко вросли в тіло української держави, що здатні поглинути та знівелювати енергію суспільства.

Існування паразитів в економіці зумовлене їхньою здатністю створювати умови для отримання економічної ренти. Сприятливим середовищем для їхнього існування може бути, наприклад, наявність на території держави природних ресурсів.

У сучасній політології такий парадокс називають "ресурсним прокляттям".

Причини його криються в тому, що еліти бідних ресурсами країн змушені дослухатися до потреб суспільства у побудові планів державного розвитку.

Їх успіх залежить від суспільної згоди. І відсутність ресурсів також примушує бізнесменів шукати джерела прибутків у інноваціях та створенні доданої вартості.

Якщо ж держава багата на ресурси, то конкуренція зводиться до захоплення контролю над цими ресурсами і до подальшого їх перерозподілу на користь наближених до влади. Влада в таких суспільствах базується на доходах від споживання природних ресурсів, вона стає непідконтрольною народу.

Результат – багато країн, багатих на природні ресурси, страждають від бідності та злиднів. Найбільш яскравий приклад – Ліберія, Сьєрра-Леоне й Ангола. Ці країни володіють значними природними запасами алмазів.

Результат – постійні військові конфлікти за їхні родовища. Самі ж родовища є як причиною цих конфліктів, так і надають засоби для їх підтримки.

Українська економіка теж володіє подібними зонами "ресурсного прокляття". Приклад, що у всіх на слуху – "РосУкрЕнерго" і транзит та торгівля газом. Кошти, що дають транзит вуглеводнів через територію України та торгівля ними на внутрішньому ринку, живлять корупцію та створюють особливу касту втаємничених, що впливають на державні рішення.

Та коли у прикладі з "РосУкрЕнерго" в українських можновладців є виправдання, що це не вибір їхньої волі – адже в першу чергу йдеться про бажання російських партнерів. Та інший приклад не дає такої простої відмовки.

Державні закупівлі – ось справжнє дзеркало української корупції. Нічого особливо нового – це та ж схема з внутрішнім рідним "РосУкренерго", роль якого виконує Тендерна палата.

І українським громадянам не потрібно сумніватися з приводу хто ж є акціонерами цього "ЗАТ" – імена їх представників у "правлінні" відомі всім.

Почесний президент Тендерної палати Раїса Богатирьова (Партія регіонів), перший віце-президент Людмила Кириченко (Партія регіонів), віце-президент Ксенія Ляпіна ("Наша Україна"), голова спостережної ради Олександр Ткаченко (Компартія).

Те, що їх об'єднує

15 червня 2006 року Верховною Радою були прийняті зміни до закону про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, що надали Тендерній палаті, котра є всього на всього спілкою громадських організацій, безпрецедентні повноваження щодо контролю над державними закупівлями.

Після накладення вето президентом, парламент, завдяки голосам усіх парламентських фракцій, у тому числі ПР, БЮТ, КПУ та частково "НУ" подолала вето.

Дане голосування стало прикладом безідейності української політики. Коли мова зайшла про контроль над ринком держзакупівель із обсягом понад 120 мільярдів гривень, народні обранці з протилежних політичних таборів миттю знайшли порозуміння.

Історія з держзакупівлями, розкриває очі на просту істину – в Україні немає боротьби ідей щодо майбутнього розвитку країни. Те, що транслює телебачення і друкується в газетах – конкуренція за більшу долю у перерозподілі державних коштів і майна.

Переможець цієї конкуренції диктує правила аутсайдерам – як це сталося у вересні цього року, коли після появи Антикризової коаліції 9 серпня 2006 місце нашоукраїнець Микола Одайник поступився місцем почесного голови Тендерної палати Раїсі Богатирьовій.

Насправді, попри всі кивання на недосконалість українського законодавства у царині держзакупівель, не недоліки законодавства призводять до створення корупційних схем. Адже контроль за Тендерною палатою здійснюється політиками спільно – тут вже не можна заявити, що владу монополізовано.

Це справжнє акціонерне товариство, зі своєю схемою управління, яка є абсолютно прозорою – але не для суспільства, а для партійних бонз, що керують парламентськими фракціями.

Узурпація держави, яку, як вірили люди, що стояли на Майдані в 2004, вдасться подолати нині, ввійшла в нову фазу розвитку. В парламенті немає жодної політичної сили, що ставила б за мету її подолати. Такої сили немає просто тому, що всі партійні проекти живляться за рахунок ренти, яку отримують їхні спонсори від перерозподілу державного майна.

Насправді неспроможність українських політиків сформулювати чіткі довгострокові цілі розвитку суспільства обумовлені тим, що у них самих і у бізнесу, що підтримує їхні партії, цих цілей немає. Є лише розуміння, що і де є ласим шматком державного майна та бюджетних коштів, заради яких і ведеться українська політична конкуренція.

Де вихід?

"Політика – найбільш прибутковий бізнес". Цю фразу доводиться чути з екранів ТБ і читати на шпальтах українських газет дуже часто. Цей вираз сприймається як аксіома, як щось само собою зрозуміле.

Але правда в тому, що поки в суспільстві житиме ця віра – віра в те, що найкраща інвестиція, це купівля чиновника – надалі залишатимемося задвірками цивілізації.

Нині в Україні відбувєаться пошук власної національної ідеї, одна з них – конкурентоспроможність. Але чи може вона бути самоціллю? Адже конкурентоспроможність мусить бути заради чогось. Чи є прийнятною мета стати лідером заради самого лідерства? Від такого гасла пахне комплексом меншовартості.

Лідерство – це лише інструмент для того, щоб змінити навколишнє середовище, зробити його в кращим. Інновації в усьому: в соціальних стосунках, у веденні бізнесу, у дослідженні законів природи, у продукуванні матеріальних благ на користь людям.

Брати участь у продукуванні цих інновацій, робити це краще за інших – ось що може бути достойною метою українців. Культу новаторства та лідерства потребує сьогодні українське суспільство.

Ця нова ідеологія мусить прийти на заміну споживацькій ідеології паразитизму, що буйним цвітом розквітла нині у політиці, провладному бізнесі та секторі недержавних організацій, що обслуговують швидше міжнародних донорів, ніж українську громаду.

З цієї ж точки зору, точки зору здатності продукувати нові цінності, варто глянути на плани інтеграції в Європу та євроатлантичні структури. Який вклад зможемо внести? Хіба достатньо лише нашого географічного розміщення? Адже Європа – це ідея.

Такі країни як Німеччина та Франція не дарма вважають її своїм проектом – вони творили історію Європи століттями, і за ті цінності, що називаються сьогодні європейськими, заплачено велику ціну людських доль.

Ми хочемо стати частиною цього проекту? Треба принести щось із собою, інакше залишимося лише приживалами.

Помаранчева революція показала європейцям, що українці цінують ті ж ідеали, в які вірять у Європі. Але до сьогодні так і не показали, що можемо послуговуватися європейськими цінностями у повсякденному житті, а тим більше – продукувати свої.

У світі найбільш прибутковий бізнес – це створення нового, новаторство, розвиток науки та винаходи. Ми варті чогось тоді, коли продукуємо нові знання і вміння. Україна зможе відбутися лише тоді, коли зможе творити нові цінності для людської цивілізації.

Та для цього керувати нею мають люди, котрі вміють творити нове, а не "вирішують питання", торгуючи довірою громадян.

Панове, ви десь бачили таких?

Андрій Галич, для УП