Як я зупинив незаконну забудову і посварився з депутатом Олегом Ляшком

П'ятниця, 11 травня 2007, 10:53

Вулиця Тверський тупик – тихий кут у центрі Києва, у Печерському районі. Тут стоять три "хрущовки"-п`ятиповерхівки і триповерховий військовий гуртожиток, що тріщить по усіх швах і от-от розвалиться.

В одній із "хрущовок" я прожив усі свої 26 років, крім чорнобильського 1986-1988 років, коли мама з бабусею евакуювали мене до Підмосков'я. Мій будинок стоїть на пагорбі, звідкіля видна половина Києва: зараз це – море зелені, яка пробудилася після зими під ласкавими сонячними променями.

Від Тверського тупика п'ять хвилин ходи до метро "Печерська" і Центральної виборчої комісії, сім хвилин ходи до вулиці Анрі Барбюса, де знаходиться редакція газети "Свобода".

Власник газети "Свобода" - народний депутат від БЮТ Олег Ляшко. У цій газеті я працював останні два роки: спочатку писав фейлетони, потім публіцистику і нарешті дослужився до колумніста на першій смузі. Незабаром ви довідаєтеся, чому обірвалася моя кар'єра...

Поруч із Тверським тупиком, відділений від нас історичним Петровським Валом (оборонні укріплення XVIII століття, присипані землею - частина музейного комплексу "Київська Фортеця") знаходиться Київський Національний Університет культури і мистецтв (КНУКіМ) і його гуртожиток. Це неспокійні сусіди.

Частенько поруч з Університетом проводяться гучні концерти і танцюльки, а на кожних виборах "юний орел" Михайло Поплавський ганяє підневільну молодь з відкріпними талонами голосувати на нашій виборчій дільниці.

Наприклад, у березні 2006 року студіозуси голосували за партію "Третя сила", до списку якої затесався "співаючий ректор".

Таке місце дії. Час дії – наші дні. Поки народ стоїть на майданах і заробляє свої 50-150 гривень на день, а "лідери нації" гризуться між собою за владу, діячі більш дрібного рангу користуються щосили послабленням законності і внутрішньокланової дисципліни, щоб терміново "вирішити свої проблеми". А от проблеми "біомаси" (вона ж "населення" і "електорат") при цьому ніхто не візьме до розрахунку.

Нас, жителів Тверського тупика, хтось явно записав до "біомаси". Коли в неділю 1 квітня прямо на верхівці Петровского Валу виріс новенький білий будівельний паркан – це було, по-перше, несподіванкою (злим жартом), по-друге, без усяких суспільних слухань та інших формальностей типу установки інформаційного стенду про те, хто забудовник; і по-третє – невідворотною долею, тому що ні міліція, ні оперативний черговий районної адміністрації не реагували на дзвінки моїх стурбованих сусідів:

- Це Поплавський будує. Ми тут нічого не поробимо,- такою була відповідь на всіх телефонах.

У робітників будівельної компанії "Житлобуд", котра зводила огорожу, вдалося випитати: огорожа відрізає наш Тупик від станції метро "Печерська". Виходить, ми будемо спізнюватися на роботу й до школи, проходити зайві кілометри в обхід огорожі і т.д. – а ніхто навіть не порадився з нами про це!

У Законі України "Про планування і забудову територій", ст. 23 написано: "Планування окремої земельної ділянки, побудова на ньому будинків і споруд власниками або користувачами здійснюється з урахуванням інтересів інших власників або користувачів земельних ділянок, будинків і споруд”. Рішення Київської міської ради № 438/3014 від 16.06.2005 говорить: “5.1. Замовник (забудовник) інформує населення про будівництво... шляхом установки на місці будівельного майданчика інформаційного стенду з короткою інформацією про реквізити замовника, генпроектувальника і генпідрядника, функціональне призначення, основні техніко-економічні показники об`єкту".

Ніякого інформаційного стенду в даному випадку встановлено не було, суспільних слухань, для того щоб врахувати інтереси жителів будинків по сусідству з новобудовою, не проводилося.

Через лихо, котре впало нам на голови, Тверський тупик забурлив. Біля під'їздів, біля кіоску і продуктового магазинчика, на пустирі, де передбачається забудова (там наші "собачники" здавна вигулюють своїх вихованців) збиралися групки людей і обговорювали забудову.

- З іншого боку від нашого будинку – інше будівництво, від його вібрацій будинок дав тріщину. Вони що, хочуть розвалити наші будинки?! – говорить моя сусідка Людмила, і всі кивають на згоду.- Я дзвонила підрядчикові будівництва – у ТОВ "Житлобуд".

Спочатку там узагалі не визнали, що ведуть будівництво для Поплавського. Потім зі мною спілкувалася молодий чоловік на ім`я Денис. Він сказав: скільки б я не протестувала проти будівництва, він готовий сперечатися зі мною на пляшку коньяку, що будівництва я не зупиню!

"Інше будівництво" - це кілька будинків житлового кооперативу "Митець". Їхні вантажівки з будматеріалами, що галасливо проносяться під вікнами нашого будинку і піднімають хмари пилу, скрипи вежі будівельного крана, торохтіння інструментів, спалахи електрозварювання труїли наше життя приблизно з 2000 року, поки нарешті будівництво не закінчилося.

- А що будуватимуть? – запитує Людмилу хтось із слухачів.

- Не знаю. Хмарочос, напевно.

На це питання захотілося відповісти і мені. Тому я домовився про зустріч із проректором КНУКіМ Валентиною Медвєдєвою – саме вона в команді Поплавського відповідає за будівництво.

- Ми будуємо два об'єкти – навчальний корпус і гуртожиток для студентів – за рахунок інвестора, який для себе теж побудує якісь будинки. Будівництво буде тривати 42 місяці,- розповідає вона,- 2 роки тому наш проект забудови слухався у “Київпроекті”. Там була громадськість: викладачі, голова студентського парламенту. Місцеві мешканці самі винні, що вони не прийшли, адже ми опублікували оголошення в газеті... Якій? Не пам'ятаю...

Про необхідність ставити на місці будівельної ділянки інформаційний стенд Валентина Миколаївна не знає. На її думку, жителі Тверського тупика повинні змиритися з будівництвом, яке починається:

- Це наша земля. Що хочемо, те і будуємо, суспільні слухання нам не потрібні. Ми будуємо соціальні об`єкти. Ми вчимо ваших дітей. За це будівництво ми вносимо до бюджету міста соціальний внесок - півмільйона гривень щомісяця! Як можна після цього протестувати проти будівництва?!

Розмова закінчена. Так само марні спроби "народної дипломатії" з боку інших моїх сусідів. До мене телефонує Валентина Дмитрівна Квасова – голова будинкового комітету "Тверський тупик", найавторитетніший "експерт" з побутових питань на нашій маленькій вулиці – і просить допомогти скласти лист мерові Києва, до прокуратури та інших інстанцій про незаконне будівництво.

Поки збираються підписи, росте обурення сусідів. На моїх очах декілька тінейджерів пинали огорожу ногами, наче намагаючись її зламати. Через день на цьому місці робітники зміцнили огорожу двома залізними підпірками. На заборі з'являються написи: "Геть паркан!", "Незаконне будівництво".

Щодня я фотографую будівництво. Після першої "фотосесії" робочі мене запитали, навіщо, і я пояснив: щоб докласти до листа в прокуратуру. До вечора на мій мобільний телефон надходить дзвінок з анонімного номера.

- Це Поплавський Михайло Михайлович. Валентина Миколаївна розповіла, що у вас до мене є питання?

- Є. Про ваше незаконне будівництво...

- Давайте зустрінемося завтра.

- Я б просив Вас запросити ще Валентину Дмитрівну Квасову, голову нашого будинкового комітету.

- Знаю, у мене є її телефон. Коли ми ще планували будівництво, мені в районній адміністрації сказали: домовитеся з нею, і ніяких неприємностей з місцевими жителями не буде. Щодо зустрічі я вам ще передзвоню.

Не передзвонив. Зате Валентина Дмитрівна потім розповіла:

"До мене по телефону подзвонив сам Поплавський, запросив на зустріч. Розповів, що інвестор – компанія "Житлобуд" - крім гуртожитку і навчального корпусу для нього, ще для себе побудує два житлових будинки на 24 поверхи і готель.

Отут я подумала, що для інвестора дуже вигідно будувати на землі, що належить державному ВУЗу: орендна плата платиться з бюджету, податку на землю взагалі нема, зате будинки будуть приватними і ціни на житлоплощу будуть ринковими – отут пахне справжньою корупцією...

Запитував, що потрібно мені особисто, але я зробила вигляд, що не розумію цього ганебного натяку, підкупити мене хотів... Я сказала йому: на нашому пустирі не можна будувати.

По-перше, ґрунт може просісти під його будинками, так само як просів на 1,35 метра під сусіднім новим будинком ЗБК "Митець". Там же просто земля накидана поверх стародавніх оборонних укріплень. Потім, прямо під тим пустирем проходить силовий кабель на 110 000 вольт, від якого дуже сильне електромагнітне випромінювання – у сусідньому "Альфа-банку" від нього в комп'ютерах перебої.

Селити над таким кабелем дітей – усе одно, що оселити їх у Чорнобилі або в мікрохвильовій пічці! А якщо будівельники ще і пошкодять цей кабель, центр Києва залишиться без електрики, і відшкодувати збитки доведеться державному ВУЗу.

Поплавський сказав мені, що він цього не знав, що призупинить будівництво, поки не проведені суспільні слухання. Але збрехав: на наступний же день стали будувати ворота в паркані, котрі закриють нам прохід до найближчої станції метро "Печерська".

Зрозуміло, про все беззаконня, котре діється, я написав статтю для газети "Свобода". Редактор Олег Микляєв довго сумнівався, чи варто її публікувати – раптом забудовники подадуть до суду на газету?

Інцидент, що зумовив результат цієї історії, стався в суботу 21 квітня, коли я фотографував будівництво воріт у заборі. Двоє робітників у спецівках "Житлобуду", котрі будували ворота, мовчки направилися до мене явно з погрозливими намірами.

В інші дні я вже представлявся їм, говорив, що я журналіст, показував журналістське посвідчення – і ніякої агресії не було. Але зараз вони наче сказилися: спробували відібрати фотоапарат і ледве не зламали окуляри, а заодно трохи поштовхали.

Відразу після цього я звернувся до Печерського районного управління МВС у м. Києві з вимогою відкрити кримінальну справу по факту перешкоджання законній професійній діяльності журналіста (ст. 171 Кримінального Кодексу України).

Поки оформлявся протокол, я подзвонив у редакцію і розповів про напад. Це розв`язало сумніви редактора. Номер "Свободы" № 15 (330), 24-30.04.2007 відправився до друку з постскриптумом, присвяченим нападу на мене.

Незабаром задзвонив мобільний телефон. Це був народний депутат Олег Ляшко.

- Шеляженко, чого ти сунешся куди не треба? Мені подзвонили з міліції, розповіли про якийсь напад. Якщо ти не знаєш, кого критикувати, краще запитав би мене!,- сказав власник газети "Свобода".

- Але... у чому справа?

- Ти знаєш, кому належить компанія "Житлобуд"? Моєму другові, народному депутатові від Блоку Юлії Тимошенко Куровському Івану Івановичу. Тому прошу тебе забрати заяву з міліції. Навіщо ти взагалі затіяв сварку з робітниками?

- Узагалі ж робітники на меня напали, а не навпаки. І тому я не можу забрати заяву з міліції. Подумайте, як це буде виглядати в очах моїх сусідів!

- Послухай мене, Шеляженко. Іван Іванович – тиха і порядна людина, що усе робить за законом. Я упевнений, у нього є всі дозволи на будівництво. Не треба роздувати скандал.

- Так будівельники ж закривають нам прохід до метро!

Пауза.

- Я запитаю про це Івана Івановича. Якщо ти говориш правду, тоді огорожу можуть будувати без його відома. Якщо буде потрібно, я улаштую зустріч ваших мешканців з Куровським. Шеляженко, заспокойся і забери заяву з міліції. Чекай мого дзвінка в понеділок.

Заяву з міліції я так і не забрав. У понеділок до мене ніхто не телефонував, але до вечора почався демонтаж огорожі. У вівторок паркан остаточно забрали з вершини Петровського Валу і звільнили нам прохід до метро, а до вечора Олег Ляшко подзвонив ще раз:

- Шеляженко, ти м...к! У моїй же газеті опублікував таке паскудство!

- Там усе правда, підтверджено документами, диктофонними записами, фотографіями.

- Яка різниця, правда чи ні! Ти посварив мене з Іваном Івановичем, твоєї ноги більше не буде в моїй газеті! Я ж говорив тобі: не роздувай скандал!

- Коли ми говорили, номер був уже відправлений до друку. Вам, напевно, треба було подзвонити в друкарню, дати команду зупинити друк газети, заплатити неустойку...

- Я тепер усім пояснюю, що стаття надрукована без мого відома, але наді мною усі сміються! Івану Івановичу довелося їхати на місце будівництва і надоумити цих м...ків прорабів! Ти знаєш, яка ситуація в країні, як ти міг підкласти мені таку свиню?! Да ти навіть не вартий того, щоб я тобі дзвонив і пояснював, який ти м...к!

У трубці почулися гудки. А я з сумом подумав: що ж, два роки роботи в газеті "Свобода" пройшли не даремно – хоч одна моя стаття безпосередньо подіяла, виправила ситуацію, допомогла людям, причому – сусідам. І мені самому, що теж приємно.

Юрій Шеляженко, редактор відділу соціальних проблем газети "Вечірні Вісті", спеціально для "Української Правди"

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді