Намір, загалом, похвальний, але чи вірний шлях обрали непримиренні борці зі спадщиною Леніна-Сталіна?
Чи досить тільки перейменувати кілька десятків вулиць, знести дюжину пам'ятних знаків, переписати потрібне число абзаців у підручниках історії та зробити певні перестановки в пантеоні безгрішних Героїв?
Очевидно, ні: аналогічні репресії стосовно історичної пам'яті про гітлеризм не принесли бажаного результату. Невипадково популярним антигероєм українських ЗМІ став агресивний російський шовініст: він дуже пишається "перемогою наших дідів над фашизмом", але, проте, відверто нехтує і ненавидить представників інших національностей. Фігура така ж парадоксальна, як і реальна...
У нашій країні зустрічаються не менш колоритні типажі. Наприклад, громадяни, які щиро клянуть "комуняк", але при цьому так і палають класовою ненавистю, мріють про розправи над зажерливими олігархами і заохочують насадження соціальної справедливості насильницькими методами.
Або молоді люди, які гнівно таврують тоталітарне минуле, але демонструють таку ж обмеженість поглядів і пристрасть до ідеологічних штампів, як і комсомольці 30-х років.
Виходить, за що боролися, на те і напоролися?
De facto засудження тоталітарних ідеологій ХХ сторіччя звелося до боротьби з їхнім зовнішнім антуражем: символікою, риторикою, одіозними фігурами лідерів. А от глибинні ідеї, спосіб мислення, характерний для прихильників більшовизму або нацизму, залишилися недоторканими і нині процвітають у нашому суспільстві.
Цього впритул не помічають завзяті антифашисти й антикомуністи, які продовжують боротьбу з вітряками на кшталт старої, зовсім звироднілої КПУ.
Явне безсилля в боротьбі з тоталітарною спадщиною ХХ сторіччя напряму пов'язане з нездатністю та небажанням досліджувати обидві складові нашого бурхливого минулого – Історію цілей та Історію методів.
Історія цілей – це боротьба за соціальну справедливість, національне відродження, незалежність своєї Батьківщини, за прекрасну Нову Європу або Світле комуністичне майбутнє.
Історія методів – це концтабори, етнічні чистки, політичні вбивства, "червоний терор", розкуркулення, Холокост, Голодомор.
Ідейним громадянам 20-х-40-х рр. ХХ століття методи уявлялися чимось другорядним і несуттєвим у порівнянні з грандіозними цілями.
Здавалося, саме останні і залишаться в пам'яті нащадків. Усе відбулося з точністю до навпаки.
Нині в суспільній свідомості головує Історія методів. Про жахи Освенцима та Треблінки чули всі, проте амбіційний проект Нової Європи, цієї щасливої родини народів, зовсім забутий.
Виняток з правил удостоїлися лише обрані – герої національного масштабу, свої в кожній країні. Їхню діяльність переважно висвітлюють з позицій Історії цілей, соромливо відсуваючи питання про непривабливі методи на задній план.
Так, у путінській Росії популярний мудрий Сталін, який прийняв країну із сохою та залишив її з атомною бомбою.
В Україні є свої герої тоталітарного характеру. Якщо політичний терор у виконанні есерів або ісламістів – це сльози, кров і смерть; то політичний терор у виконанні ОУН – це боротьба за незалежність Батьківщини. Як кажуть, відчуйте різницю!
Відмітимо, що в рамках Історії цілей комуніст або нацист виглядають досить гідно – набагато привабливіше ніж байдужий та безневинний пожиратель гамбургерів. Адже ідейні радикали піклувалися не про особисту вигоду, а про щастя інших людей – представників певного класу чи нації.
Основна відповідальність за найбільші злочини ХХ сторіччя лежить не на опереткових душогубах, закоренілих мерзотниках і патологічних садистах (такі були в явній меншості), а на чесних, самовідданих, мужніх, вольових людях, які керувалися винятково високими ідеалами.
Хоча нам, таким, що звикли до хрестоматійних образів героя-романтика і підлого лиходія, нелегко прийняти цей історичний парадокс.
Великою популярністю в 20-х-40-х рр. ХХ століття користувалося слово "лицар". Цей утішний епітет застосовували до радянських чекістів, німецьких есесівців, хорватських усташів...
Слід визнати, що і перші, і другі, і треті цілком заслуговували звання лицарів. Адже відважні та шляхетні хрестоносці, не тільки билися з войовничими сарацинами, а попутно винищували і цілі родини "невірних" – в ім'я Господа, звичайно.
Утім, повернемося до 90-річного ювілею Жовтневої революції. В останні роки у нас все активніше насаджується образ огидного більшовика – такого Бармалея, який насолоджується власним лиходійством.
Історія методів у даному випадку майже цілком витиснула Історію цілей. Однак без глибокого розуміння мотивів, які рухали комуністами, неможливо дати адекватну оцінку їх злочинам.
Стараннями пана Ющенка, Голодомор 1933-го став однією з найпопулярніших тем в українському суспільстві. Але мало хто задається питанням: а що ж відчували люди, які відбирали у селян останнє зерно, які прирікали на вірну загибель жінок і дітей?
Відшукати відповідь не настільки складно – спогади колишніх партійних активістів, які розчарувалися в ідеї комунізму, загальнодоступні. Знаменита книга радянського неповерненця Віктора Кравченка "I Chose freedom", яка наприкінці 1940-х відкрила очі західного суспільства на трагедію Голодомору, перекладена на 22 мови. Щоправда, української серед них немає.
Забуті в нас і мемуари письменника та правозахисника Лева Копелева, і автобіографічна повість Василя Гроссмана "Все тече". Очевидно, свідчення екс-комуністів непопулярні в Україні через те, що йдуть урозріз з "генеральною лінією".
Кравченко, Гроссман, Копелев та інші автори нічого не пишуть про знищення етнічних українців, але прямо говорять про війну проти селян; докладно розповідають про самовіддану боротьбу за Світле Майбутнє, яка змушувала придушувати в собі найменшу слабкість та жалість до класового ворога – чи то до жінки, чи до дитини.
Наші ура-патріоти, які повністю ігнорують соціально-класову сторону трагедії 1933-го, вважають себе антикомуністами, але фактично перешкоджають вивченню головної зброї ВКП(б) – класової доктрини, яка змушувала мільйони людей бути нещадними до собі подібних...
Чи доречні спроби проникнути в душу тих, хто в 1930-х-1940-х знаходився по іншу сторону барикад – у таборі нацизму? Звичайно!
Кілька років тому авторові на очі трапилося рідкісне видання - "Щоденник" письменника Аркадія Любченка, який охоплює військові роки. Багато фрагментів шокують нашого сучасника – чого варте хоча б захоплення автора, коли він побачив ешелон з угорськими євреями, яких відправляють в табори смерті ("Не шкода їх нітрохи! Скільки горя вони принесли моєму народові!").
Але щоденник щирого прихильника нацистів досить повчальний. Адже автор – аж ніяк не дегенерат і садист, а цілком нормальна, культурна людина, відомий літератор і секретар ВАПЛІТЕ.
У ті роки Гітлера та Муссоліні підтримувало багато видатних інтелектуалів, у тому числі українських. Але, на жаль, зараз ця тема знаходиться в розряді заборонених: коричневі плями в біографіях визнаних авторитетів ретельно затирають. Заднім числом захоплення нацистськими ідеями намагаються зробити прерогативою молодиків-імбецилів.
В результаті наш сучасник не має адекватного уявлення про те, якою могутньою була притягальна сила нацизму та фашизму; якою тонкою може виявитися межа між патріотизмом і ксенофобією, мрією про ефективного захисника національних інтересів і сліпим поклонінням диктатору.
Це заважає нам винести належні уроки з тоталітарної практики гітлеризму.
Але головне, чим погрожує розрив між Історією цілей та Історією методів – це недооцінка руйнівного потенціалу, яким володіє Ідея. Протягом 1920-х-1940-х років вона набувала найрізноманітніших форм: від безкласового суспільства та Нової Європи до незалежної Хорватії або Словаччини.
У будь-якому вигляді Ідея змушувала своїх чесних і мужніх апологетів відкидати традиційні уявлення про мораль і гуманізм та вбивати безневинних, не відчуваючи жодних докорів сумління.
Доки тісний зв'язок між високими ідеалами і жахливими злочинами ХХ століття не стане очевидний кожному, ми не застраховані від повтору трагічних помилок минулого.
То може, варто об'єднати Історію цілей з Історією методів, не роблячи винятків для одіозних ворогів і "улюбленців" місцевого розливу? Покінчити з універсальним розподілом історичних персонажів на самовідданих борців і безжалісних катів?
Звичайно, нам доведеться попрощатися зі світлими обличчями багатьох Героїв – їхнє подвижництво, обтяжене вантажем сумнівних методів, навряд чи зможе бути прикладом для підростаючого покоління. Зате в нашого суспільства з'явиться шанс засвоїти деякі істини, які виявилися недоступними для європейців у 1920-х-1930-х роках.
Зрозуміти, що загальнолюдські цінності апріорі важливіші ніж класові або національні; а засоби – важливіші ніж будь-яка, навіть найпривабливіша мета. Що злочини однієї сторони не виправдують злочинів іншої.
Що готовність пожертвувати собою аж ніяк не компенсує готовність приносити в жертву Ідеї чужі життя.
Що вбивство беззбройної та беззахисної людини в ім'я нації, Батьківщини або соціальної справедливості нітрохи не краще, ніж вбивство, здійснене з метою злодійства або із садистських спонукань...
Лише тоді ми знайдемо надійну гарантію того, що 1917-й або 1933-й не повторяться в модифікованому, оновленому вигляді – з іншим набором історичних декорацій, дійових осіб, звучних слоганів і барвистих емблем.
Ну, а якщо все залишиться як і раніше, і нас продовжать годувати розповідями про монстроподібних більшовиків і гітлерівців, про негідників, яких спонукає патологічна кровожерливість?
У цьому випадку наше суспільство не винесе з трагічних подій ХХ століття ніяких серйозних уроків – хіба що відразу до нацистської та комуністичної символіки.
Але такий досвід коштує небагато. Зрештою, одіозна свастика красувалася на купюрах демократичного Тимчасового уряду.
А серп із молотом і зараз можна бачити на гербі Австрійської республіки.
 |
