Слабка Росія, або Для чого сьогодні оголошувати нову війну нон-грата?
Говорячи про результати діяльності нинішньої російської влади, президент Путін неодноразово повторював – головне наше досягнення – це те, що Росію хотіли зробити слабкою, а вона стала сильною.
Слово "сила" стало лейтмотивом дій і слів російської влади, яке мало демонструвати велич країни та майстерність президента, який цю велич повернув.
Мені особисто довелось зіткнутися з виявом цієї "сили", котра, напевно, мала переконати, що всім, навіть, запідозреним у незгоді з офіційною позицією Кремля просто немає місця в Росії.
У якості експерта, я, в складі делегації Національного форуму профспілок України, планував відвідати з'їзд Об'єднання профспілок Росії СОЦПРОФ в Санкт-Петербурзі.
Мої колеги успішно подолали прикордонний контроль аеропорту Пулкове-1. А мене попросили залишитись...
* * *
Приводом для затримання на кордоні спочатку стали ніби-то неточності в документах. Про це мені повідомила офіцер прикордонної служби, яка вже була поставила штамп на міграційній картці, але поглянувши в комп'ютерну базу, знайшла моє прізвище і терміново побігла кудись радитись.
Після цього мене запросили в окрему кімнату, де попросили "почекати начальника". Паспорт і зворотній квиток одразу вилучили.
Кімната "очікування" являла собою приміщення в стилі ленінської кімнати часів СРСР. Стіни прикрашали інструкція-застереження про те, де можуть переховуватись терористи у літаках ТУ-134 й Іл-68 та одразу три портрети президента Путіна, який у різних ракурсах під різними текстовками уважно спостерігав за мною з трьох сторін.
"Начальник" у званні старшого лейтенанта знову сказав "чекати", бо у документах якісь "неточності".
Після кількох годин очікувань мене під офіцерським конвоєм повезли у штаб місцевого відділення ФСБ, яке містилося у сусідньому терміналі - Пулкове-2. Там мені вже далеко за північ повідомили, що з документами у мене "все в повному порядку".
Однак представник служби ФСБ, який категорично відмовився відрекомендуватися, повідомив, що моє перебування на території Росії є небажаним і щоби я поки "чекав".
Щодо точної дати мого звільнення та депортації фсбшники чіткої відповіді дати не могли. За їхніми словами, це залежало чи то від російської авіакомпанії, яка продала мені квиток, чи то від української компанії, яка би погодилася взяти мене на борт, чи то "від з'ясування додаткових обставин по моїй справі".
У цей час я зробив кілька дзвінків по Україні, під час яких я лише встиг повідомити, що з невідомих причин мене затримали в Росії. Але зв'язок несподівано перервався, і мій телефон вперто показував, що в аеропорті Пулкове-2 я поза зоною покриття.
Мої настирливі прохання зв'язати мене з українським консульством та надати мені можливість поговорити телефоном, принаймні, з родиною в Україні, на фсбшників особливого враження не справили.
Натомість, мені надали номер телефону для скарг на саме ФСБ, який являв собою номер телефону ... самого ФСБ, лише вищого за рангом підрозділу. А коли особисто переконались, що мій телефон таки не працює, урочисто вручили номери телефонів українського консульства.
Мене тут же попередили, що з цих пір я перебуваю у них "під наглядом". І що взагалі-то я є "затриманим", і маю перебувати у особливій "кімнаті для затриманих".
Однак, офіцери ФСБ згодом повідомили, що "порадились" і, оскільки я "добропорядний громадянин", дозволили мені погуляти по приміщенню терміналу. На моє питання "а чому тоді добропорядним громадянам не дозволяється перебувати на території всієї Росії?" відповіли, що це питання "поза їхньої компетенцією".
Взагалі, цинізм і патологічна неправда виявились фірмовим стилем російських правоохоронців. Так, на ранок до мене підійшов інший "начальник", який нарешті відрекомендувався – ним виявився майор Андрій Крилов, котрий повідомив, що я, виявляється, ніколи не був "затриманим" і фсбшна кутузка мені ніколи не загрожувала.
А коли я відповів, що у мене є диктофонний запис, у якому його колега попереджав про таку ймовірність, він тут же сказав, що "зі своїм колегою не згодний".
Тут же виявилось, що оскільки мене "ніколи не затримували", а просто "обмежували у пересуванні територією Росії", підстав для контакту з консульством немає. При цьому відмовилися повертати паспорт.
Нарешті, вже коли рідні і колеги з Києва повідомили українські дипломатичні служби та журналістів про моє зникнення, і до аеропорту прибув Генеральний консул України Микола Рудько, питання мого звільнення почало вирішуватися швидше. Знайшовся мій зворотній квиток, який переоформили на пізній суботній рейс, і мене під конвоєм відправили до літака.
Цікаво, що особливих питань за весь час перебування в кабінетах російських прикордонників мені не ставили. Більше слухали, певно, сподіваючись на "імена" і "явки". Єдине, чим настирливо вголос цікавились фсбешники - це прізвище людини, яка, на їхню думку, мала обов'язково зустріти мене в Петербурзі.
* * *
Інакше як провокацією проти українсько-російських відносин цей інцидент назвати не можна. Йдеться про фактичне поновлення сумної процедури "чорних списків" – оголошення персонами нон грата, або небажаними особами низки українських політиків, представників експертного середовища, думка яких є відмінною від офіційної позиції Кремля.
Це, фактично, підтвердив у присутності консула України вже згаданий майор Крилов (до слова, той самий військовик, який очолив депортацію радника президента України Миколи Жулинського у червні 2007 року).
Мені вдалося особисто поглянути на ці списки. Коли офіцер прикордонної служби прискіпливо звіряла моє прізвище з прізвищами в комп'ютерній базі даних, я не утримався від того, аби не перехилитись через стійку і не зазирнути в монітор комп'ютера.
На моніторі були списки громадян з паспортними даними, де напроти прізвищ стояла або позначка "В" – у переважній більшості випадків, - або, у окремих випадках, позначка "К". Коло мого прізвища стояла літера "В", яка і стала причиною початку саги з моїм затриманням в аеропорту Пулкове.
У базі даних я встиг розгледіти ще кільки досить відомих прізвищ в Україні, навколо яких стояла та сама позначка "В".
Отож, є всі підстави стверджувати, що в російських прикордонників є база даних українських громадян, перебування яких на території Росії може будь-коли бути оголошено "небажаним". Є цілковитою неправдою, що цих списків нібито не існує, про що росіяни заявляли ще влітку минулого року.
Чому саме зараз російській владі знадобилось витягувати з архівів "чорні списки" і поновлювати війну нон-грата?
Імовірною причиною цієї провокації могла стати анти-НАТІвська істерія, яка полилася останнім часом з вуст російських чиновників. Погрози розірвати "великий договір" між Україною та Росією, "переглянути статус Криму" та застосувати всі можливі засоби проти євроатлантичного вибору України, зокрема, супроводжувалися і погрозами запровадити візовий режим між нашими країнами у разі вступу України до НАТО.
Відновлення війни персонами нон-грата, яка лихоманила український і російський політикум з пів року тому, мала би стати наочною демонстрацією, що Росія жартувати не буде.
Тема євроатлантичної інтеграції України справді почала викликати вельми неадекватні емоції в російських чільників різних рівнів. Гальмування вступу України стало ледь не тестом на ефективність дипломатичної і спецслужбівської машини Кремля, яка дуже уважно відстежує будь-що зроблене чи сказане на тему євроатлантичної інтеграції України.
До речі, на останній моїй прес-конференції, присвяченій темі НАТО, були представники Російського посольства, які уважно нотували все сказане.
Інше питання - чому саме зараз знадобилося торпедувати україно-російські відносини? Може, це прагнення зірвати або затьмарити візит президента України Віктора Ющенка до Росії, який попередньо заплановано на 12 лютого?
Здається, офіційний Кремль ні змістовно, ні психологічно не готовий до візиту одного з головних переможців останньої парламентської кампанії, який відсунув проросійську Партію регіонів від влади, не на жарт націлився на Захід і навіть погрожує Москві "цікавими переговорами" по СОТ.
І тому стратегічний курс якщо не на зрив, то, принаймні, на неуспіх візиту, напевно, став втілюватися через подібні провокації. Якщо це так, то від російської сторони слід чекати нових неприємних приводів, аби цей візит українського президента став максимально неуспішним.
Нарешті президентські вибори могли вплинути на рішення російської влади поновити "чорні списки" українців. Кремлю потрібна не просто перемога, треба блискучий результат.
Стосунки між російською владою і виборцями давно вийшли за межі лише раціональності. Вони вже великою мірою тримаються на вірі, чудово вираженій популярною в Росії формулою "Путин – это наше все!".
А коли йдеться про віру, то будь-яке слово, висловлене всупереч офіційній позиції Кремля, сприймається не як думка, а як єресь, і тому має бути піддане негайній анафемі. А раптом хтось з українців почне критикувати прозорість російських виборів? Або раптом, не приведи боже, організує якийсь тренінг для місцевих активістів?
Перестрахуватися, уберегтися і уберегти своїх громадян від інформаційної "отрути" – це мало стати безумовним стимулом для повернення до дій у стилі давно минулої Холодної війни.
Особисто для мене цей інцидент остаточно зруйнував міф про сильну Росію, який нав'язується згори російським та подекуди й нашим громадянам. Зрештою, що такого може зробити експерт, який в силу свого професійного обов'язку висловлює хіба що критичні зауваження на адресу зовнішньої політики Росії, щоби спричинити якісь наслідки для величезної країни?
Сильні не бояться критики. Але цензура в російських ЗМІ, нереєстрація кандидата від опозиції та такі от інциденти свідчать, що влада відчуває себе незручно і невпевнено, попри те, що рейтинг кандидата від влади сягає 70%.
Ми звикли критикувати "слабкість" української політики, в якій, мовляв, три-чотири політичні угрупування тільки й займаються взаємною сваркою. Але в Україні нікому не приходить в голову не пускати в країну іноземців, які висловлюють думку, котра не збігається з позицією офіційного Києва!
Хіба що публічний заклик змінити територіальну цілісність України свого часу викликав гнів українських СБУ та МЗС, котрі оголосили персонами нон-грата кілька епатажних російських публічних діячів.
Але і тут є серйозна відмінність у тому, як діють українські та російські чиновники. Українці чесно і публічно оголосили прізвища росіян, котрі є небажаними для в'їзду на територію України.
Також було вказано, за які саме висловлювання чи дії російські політики отримали статус нон-грата. Позиція наших чиновників була також послідовною – заявивши пів року тому про скасовування статусу нон-грата до громадян Росії, Україна жодного разу не порушила своє слово.
Російська ж позиція незрозуміла, непрозора і непослідовна: хто, чому і за що потрапляє до "чорних списків" українців в Росії, залишається таємницею. Єдине, що ми востаннє чули від росіян про "чорні списки", це те, що їх немає...
Україні потрібно поставити крапку у питанні "чорних списків". Сподіваюсь, МЗС, якому, до речі, треба віддати належне за оперативну і професійну роботу під час мого затримання, потрібно бодай спробувати з'ясувати наявність таких списків у російської сторони та дати відповідь на питання, хто туди і за що потрапив.
Востаннє я був в Росії у 2005 році. На запрошення Об'єднаного громадянського фронту, який очолював Гарі Каспаров, я взяв участь у роботі круглого столу, який з українського боку організували Громадянська партія ПОРА та Міжнародний інститут демократій.
Тоді, при перетині кордону у нас теж виникли проблеми. Українським журналістам 5-го каналу, СТБ та "Нового каналу", які їхали з нами, закидали відсутність особливих документів на відеокамери, для яких, як з'ясувалося, необхідні особливі дозволи.
Але, зрештою, після кількагодинної тяганини нас пустили до Росії. Тоді ще на вулицях Москви не розганяли опозиціонерів, і опозиція була присутніша у публічному житті.
Зараз – у російської влади немає особливих церемоній ні для своїх, ні для чужих. Як ні в кого немає ілюзій щодо шляху, який обирає "сильна" Росія.
 |
Сергій Таран, політолог, для УП
