Невідворотні обійми людської пам'яті
Кажуть, що східні слов'яни спустилися на Російську рівнину з Балкан. Причому рухалися вони нібито двома потоками: північним – через Прибалтику і далі до басейну Неви, до Онеги і Ладоги.
І південним – від Північного Причорномор'я по багатоводних Дніпру і Дністру до дніпровських порогів, осідлавши торгівельний і військовий шлях окраїнної Східної Європи "з варягів у греки".
Якщо міграція слов'ян дійсно проходила зазначеними маршрутами, то, напевно, що на північному фланзі їм у спину дихали німецькі племена, а з Півдня – хитромудрі работоргівці грецької Романії, пізніше – їхні історичні (культурні?) спадкоємці турки-сельджуки і турки-османи.
Слов'яни пішли від теплого моря в дрімучий ліс і гулкий степ, де Великий Вулкан Степу регулярно викидав в упорядкований землеробський слов'янський світ потоки найвигадливіших етнічних конгломератів.
Але історично східні слов'яни прагнули об'єднатися, інтегруватися у Велику Європу. При цьому традиційно їхні зусилля розподілялися за двома векторами: у напрямку Балтики і далі в Центральну Європу і через Чорне море до Середземномор'я.
Внаслідок неймовірних за вузькістю політичного мислення Біловезьких угод 1991 року, Москва значною мірою втратила напрацьований у XIX-XX сторіччях стратегічний геополітичний потенціал.
На Балтиці вихід у світовий океан виявився затиснутим у тісній Фінській затоці, а на Чорному морі – до проблеми Босфору і Дарданелли додалася проблема Криму. Що ж стосується басейну Охотського моря то... до Токіо, як відомо, Борис Єльцин так і не долетів! Коньяк теж, буває, закінчується!
Але до початку третього тисячоріччя докорінно трансформувалася природа державного інтересу Росії до Європи. Епоха неоколоніалізму і постмодернізму наклала видимий відбиток на характер державних інтересів, звернених до світової політики.
Сучасні держави більше не мають потреби в розширенні територій і зростанні кількості хліборобів. Міграція населення здійснюється в світі відносно вільно, з урахуванням географії локальних конфліктів, економічних і політичних реалій, а не умовностей державних кордонів.
Крім того, на зламі тисячоріч, якось зовсім зненацька з'ясувалося, що вже не Росія сидить на європейській валютній голці, а Європа – на російської вуглеводневій. Сьогодні Росія в черговий раз простягає Європі руки.
Цього разу цілком зримо: не ледь помітними на карті пунктирними лініями стратегічних військових доріг, а сталевими нитками російських газопроводів. Йдеться про два найбільші будівельні проекти початку XXI століття: "Північний потік" по дну Балтійського моря потужністю 55 млрд м³ газу на рік і "Північний потік" по дну Чорного потужністю 30 млрд м³ на рік.
Росія тягнеться до західної Європи традиційно через Чорне і Балтійське моря. У той час НАТО також тягне рученята до Росії, і також по випробуваних історією дорогах: через Данцинський коридор, через Польщу й Україну. Ну, і Кавказ, звичайно!
А що ж Україна? А от з Україною будуть відбуватися дивні метаморфози!
З отриманням Україною державної незалежності, так звана "прикордонна зона" – зона потенційних військових конфліктів – об'єктивно перемістилася на її територію.
Україна нагадує Середню Азію епохи англійського колоніалізму і боротьби з басмацтвом. З переміщенням геоекономічних інтересів РФ у Південну Європу (з укладенням угоди по "Південному потоку") Україна випадає зі сфери економічної затребуваності російського бізнесу.
І справді, що сучасна Україна здатна запропонувати російському ринкові? Цукерки київського об'єднання "Конті"? Горілку? Донецьке пиво "Сармат"? Металобрухт Ріната Ахметова? Донецьке вугілля? Гастарбайтерів?
У той же час Україна ніколи не позбудеться енергетичної залежності від Росії. Це – незаперечний факт! Україна завжди буде перебувати в зоні російського культурного впливу. Причому, незважаючи на найгрізніші накази київської влади і западенського Мінкульту!
А для Росії сьогодні основна гра починається на Балканах. І об'єктивно, в силу нав'язаної Києву ролі "прикордонної зони" між європейськими і євразійськими геополітичними платформами, Україна може виявитися заручницею в цій грі.
Росія і Європа зацікавлені в безперебійному транзиті вуглеводню на Балкани. Тобто, без українських посередників по дну Чорного моря. (Надводну частину газопроводу, мабуть, буде охороняти російський Чорноморський Флот, а міг би виконувати роль стримуючого фактора на чорноморсько-середземноморському фланзі "мусульманської дуги"! І американське угруповання в Косово не знадобилося б!)
А от стратегічно Росія спантеличена проблемою Косово, оскільки ця територія – ідеальна база для нанесення ударів по цілях на Близький Схід – по Саудівській Аравії, Ірану, Єгипту та інших.
Але, крім цього, ударне угруповання США, а за деякими експертними оцінками після передислокації військ з Афганістану й Іраку його чисельність може сягнути 300 тисяч, виявляється задіяним на всіх південних шляхах постачань енергоресурсів в Європу. І енергоресурсів, які йдуть із Ближнього Сходу і Закавказзя через Туреччину і Суецький канал. І тих, що проходять через Болгарію і Балкани з Росії.
Заради цього Штати підуть на все: легко переступлять не тільки через міжнародне право і підуть на ризики відродження похмурого сепаратизму в Бретані, Шотландії, Ірландії, Каталонії, Сицилії, Корсиці, Північній Італії, Фландрії та інших, але й не спіткнуться об купи трупів косовських сербів і албанців.
А що ж Росія може протиставити експансіоністським планам США? Очевидно, що один з можливих варіантів – підтримка сепаратистських рухів на пострадянському просторі і, зокрема, у Донбасі, Криму, Абхазії, Північній Осетії, Придністров'ї та інших.
І, як здається, рух у зазначеному напрямку вже почався. Тим часом, найнеприємніше полягає саме в тому, що у Росії є стратегічне виправдання такої політики.
Судіть самі, "помаранчева" Україна заявляє про необхідність вступити до НАТО. Будь ласка, подивіться на карту! Від Приштини до Києва – усього година літаком, а танкові колони, дислоковані в Придніпров’ї, фактично неможливо зупинити (відсутні природні захисні пороги, такі як русла великих рік) аж до початку зони лісостепу.
Таким чином, сама ідея вступу України до НАТО (а нинішня українська влада обґрунтовує його необхідністю сховатися під Натовською парасолькою) становить пряму і безпосередню загрозу національній безпеці РФ.
А коли над людиною заносять заточену фінку, вона отримує і юридичне, і моральне право вдарити опонента коліном під дих. Геополітично, ментально, історично Росія, звичайно, не вправі підтримувати сепаратистські рухи в Україні.
Допомагати сепаратистам в Україні, це значить готувати в РФ нову Чечню. Але об'єктивно ситуативний політичний вибір сьогодні робить не Росія. Вибір залишається за президентами України і Грузії.
А що ж у цій ситуації може зробити Росія? Насправді, дуже і дуже небагато: на початкових етапах руйнівного процесу усе тугіше і тугіше затягувати вуглеводневий вентиль (і тим самим остаточно гробити економіку політично дружнього РФ промислового Донбасу).
А в граничній, критичній ситуації:... зовсім нещодавно російський атомохід зумів запустити балістичну ракету з немислимої географічної точки Північного полюсу.
До речі, у період нещодавньої кризи в Перській затоці американські ППО так і не змогли забезпечити повітряну безпеку Ізраїлю навіть від примітивних арабських "чемоданів". І це при всій заявленій ефективності системи ПРО й інших технологій стратегії "зоряних війн"! А як називається ракетний комплекс, який щойно надійшов на озброєння ВР РФ?
З тих пір, як США залишилися єдиною світовою супердержавою, вони не втомлюються дивувати світове співтовариство безглуздістю своїх політичних і стратегічних рішень.
Іракська, афганська авантюри, балканська криза, американська політика на пострадянському просторі – можливо, що дуже скоро усе це буде здаватися дрібними витівками на тлі руйнування післявоєнного світового устрою (наприклад, фактична денонсація Гельсінських угод).
Якщо Гельсінський акт кане в історичне небуття, що ж станеться в Європі і в світі? І що станеться в Росії?
А давайте уявимо історичні процеси, що протікають у Європі і Росії у вигляді графіка в декартовій системі координат. Що виходить? Дві синусоїди. Причому пік руйнування євразійського геополітичного простору вже переборений. А хто на черзі? Чи ж не Європа?
Поява маленьких і дрібних маріонеткових режимів у Східній і Південній Європі. Сплеск політичного сепаратизму в переважній більшості країн світу – від Англії й Уельсу до Індії і Бірми.
А "мусульманська дуга"? Хто буде протистояти тискові ісламістів, якщо США зуміють підірвати військово-політичне значення Туреччини, Балканських держав і Чорноморського Флоту РФ у чорноморсько-середземноморському регіоні?
А саме таким буде наслідок розміщення великої військової бази США на Балканах. Так хто ж? 6-тий Флот США? Угруповання американських військ у Косово?
Що чекає Європу в третьому тисячолітті? Що очікує малят – хлопчиків і дівчаток – які сьогодні щойно пішли в перший клас загальноосвітніх шкіл? Ви пам'ятаєте 1934 рік? А 1939?
Росія тисячоліттями простягає руки Європі! Європейці, не пропустіть свою долю. Дозвольте щиро потиснути руки тим представникам політичних рухів в Україні, які у нинішню лиху годину протистоять волюнтаризмові "помаранчевої влади".
Українські оранжисти, як і їхні духовні предтечі – українські націоналісти XX століття, сьогодні просто не усвідомлюють, у що вони втягують свій народ.
Утім, хіба сучасна Україна здатна випередити, або навіть просто конкурувати з Росією в генеральному русі Росії в Європу? Оранжисти просто мигтять під ногами російських колон, намагаються підставляти хитрі підніжки, протяжно скиглять, як криловська Моська у відомій байці про дворняжку і слона.
Оранжисти просто дрібно шахраюють. І тим самим об'єктивно готують прихід фашизму в Європу. І тому низький уклін усім тим, хто в Україні сьогодні виступає проти бездумного "помаранчевого режиму". Земний уклін і боже благословення!
Ці люди рятують не тільки своїх дітей. Вони зовсім не борються за інтереси Росії (хоча зовні це виглядає саме так). Ці політики зараз рятують Європу від фашизму. І безпам'ятна Європа це їм, зрозуміло, забуде.
Але нам забувати про це не можна! Тому що такий незаперечний історичний закон, такий фундаментальний онтологічний зміст грізного і завжди актуального поняття "невідворотні обійми людської пам'яті"!
 |
Роман Манекін, для УП
