Чи проіснує Україна до 2017 року?

36 переглядів
335
Ігор Радзієвський, для УП
Середа, 14 травня 2008, 20:20

Маємо несподівану та радісну звістку: російський ведмідь прокинувся.

Після тривалої вимушеної сплячки, він насилу вибрався із затісної барлоги та заходився наводити лад на своїх "исконных" територіях.

Відомо, що після періоду деактивації, голодний та холодний клишоногий дуже небезпечний. Це вам не той лагідний руський Олімпійський Мішка, якого зі сльозами на очах усі земляни проводжали у Велику космічну одіссею-1980.

Доведеться мати справу із сильним, хитрим та непередбачуваним хижим звіром. Цар лісів та полів, як ніяк. Отож, сутички та конфлікти у контексті боротьби за виживання – неминучі.

У такому складному та мінливому світі людина хоче опертися на якусь більш менш чітку хронологічну структуру власного буття, визначити часові віхи процесів суспільного розвитку в непевному майбутньому.

Зрозуміло, оперувати будь-якими "точними" цифрами стосовно майбутнього – справа невдячна. Але, все ж таки, насмілимося спрогнозувати.

2017 рік – доленосний рубіж новітньої української історії. У більш вузькому сенсі – критична межа у взаємовідносинах між Україною та Росією.

Чому саме 2017 рік? Відповідь проста. У цьому році має бути виведений Чорноморський військово-морський флот Російської Федерації з території України.

На перший погляд, здається, нібито це пересічна подія локального масштабу у військовій сфері. І до життя більшості громадян обох сусідніх країн має лише віддалений стосунок.

Насправді, перебування російського Чорноморського флоту в Криму несе в собі глибинне символічне навантаження.

Уже давно досліджено, що немає нічого життєздатнішого та дієвішого, ніж символ чи міф. Функція символу полягає в інтеграції індивідуальної свідомості у єдиний смисловий простір.

Символ – це ключ до формування реальності, вибудовування уявлення широких мас про те, як влаштоване буття, куди і навіщо треба рухатись.

Для Росії, у сенсі забезпечення обороноздатності держави, військово-морська база в Севастополі вирішального значення не має.

Натомість присутність російських військових у Криму фактично є останнім символічним форпостом, який підживлює ідею відновлення великої російської імперії у західному напрямі. Тому знищення військової бази в Україні знаменуватиме крах імперських марень Путіна, Медведєва та їх поплічників.

З огляду на зазначене, російська влада намагатиметься зробити все можливе, аби не допустити такого розвитку подій.

Здається, 2008 рік став переломним у відносинах з Росією. Сподівання на те, що Україна, повередувавши, награвшись у "свідомих та самостійних", за власним бажанням повернеться під крило Росії – не виправдалися.

Зрештою, великий сусід усвідомив, що настав час рішучих дій. До 2017 року – точки неповернення – залишилося десять років. Отож, зараз чи ніколи!

Недарма пролунали відомі заяви колишнього президента Росії, чільників Міністерства оборони та Генерального штабу, в яких містилися неприховані погрози Україні. Невипадково провідні російські військові та політики висловлюють упевненість у тому, що Севастополь залишиться головною базою ЧФ і після 2017 року.

До гарячої війни вдаватись нібито зарано, та й не хочеться. Вирішили спочатку провести масовану артпідготовку з розм'якшення хохляцьких мозків інформаційною зброєю. Адже не секрет, що у сучасному глобальному інформаційному суспільстві інформаційна зброя не менш руйнівна, ніж танки та гармати.

Хто має "щастя" стикатися з російськими ЗМІ, насамперед з електронними, як найвпливовішими, не може не помітити радикальної зміни тональності та змісту матеріалів, в яких йдеться про Україну. Вражає просто таки вал викривленої, негативно забарвленої, зманіпульованої інформації на малоросійську тематику.

Жодного випуску новин фактично не обходиться без плювка у бік України. Максимально використовується будь-який медіапривід. При цьому головним є принцип – чим більше брехні, негативу, приниження й образ, тим краще.

Інформаційна агресія набирає не лише обертів, але й сягає нових рівнів. Розпочато спецоперації у світовому медійному просторі зі спотворення міжнародного іміджу України.

Останній приклад – детективна історія з лялькою Адольфа Гітлера, яка стараннями російських спецслужб отримала гучний резонанс у провідних іноземних ЗМІ. Можна бути впевненим, що далі буде…

Дочекалися таки українці втілення у життя єльцинської заповіді росіянам: прокинувся зранку – згадай, що ти доброго зробив для України.

До речі, в Росії навіть і не приховують, що в них державна інформаційна політика в українському векторі єдина, системна та спланована. Діяльність засобів масової інформації усіх форм власності скоординована і спрямована на досягнення конкретних цілей та завдань, які формулюються у Кремлі.

А досягатимуть вони двоякої мети.

По-перше, втовкмачити у голови як населення російських теренів, так і світової спільноти, думку про те, що в Україні запанували антиросійські, фашизоїдні сили, підступні та безвідповідальні, схильні до жорстокості та авторитаризму, приборкання яких буде великим благом для людства.

Для цього реанімуються старі та формуються нові міфи і стереотипи, які провокують негативне сприйняття українців у Росії та світі.

По-друге, дестабілізувати ситуацію в Україні, живити проросійські, сепаратистські настрої в її східній та південно-східній частинах.

При цьому найкращі сили кидатимуться на "оброблювання земель" Кримського півострову. Адже Крим залишається у свідомості росіян перлиною у короні Російської імперії. Сьогодні військовослужбовці ЧФ вже відверто заявляють: "Крим – наша територія, ми її вам ніколи не віддамо".

У цьому контексті не потрібно уточнювати, яка частина жителів Севастополя та деяких інших районів Кримської автономії вважає приєднання Криму до України великою історичною помилкою та з нетерпінням очікує на її виправлення.

Який же інформаційно-військовий потенціал мають росіяни, розглядаючи його крізь приціл українських реалій?

Перше, три провідні телеканали (Первый канал, РТР "Планета", НТВ Мир), що транслюються практично в усіх кабельних мережах України, і підконтрольні владним структурам РФ.

Друге, російська державна радіомовна компанія "Голос Росії" і канал "Співдружність", що входить в її структуру та мовить на країни СНД і Балтії російською мовою.

Присутність в національному інформаційному просторі цих іноземних радіокомпаній, як за обсягами мовлення, так і за потужністю мережі, у декілька разів перевищує присутність Українського радіо.

Третє, розгалужена мережа російськомовних, в тому числі, створених та фінансованих ФСБ, Інтернет ресурсів.

Четверте, українські версії російських друкованих ЗМІ, зокрема "Известия в Украине", "Комсомольская Правда" в Украине, "Коммерсантъ"-Украина.

П’яте, проросійсько налаштовані газети, що видаються в Криму. Наприклад, "Крымская правда" та "Крымское время", на які неодноразово подавалися судові позови за антиукраїнські та антитатарські публікації.

Шосте, "Русский мир", що називає себе газетою "русской общины Крыма", поширюється на всій Україні та веде відверту антиукраїнську й антидержавну пропаганду.

Сьоме, численні бойові листки та інтернет-сайти маргінальних проросійських громадських та квазірелігійних організацій.

Що ж українська держава зі свого боку може протиставити інформаційній експансії північного сусіда?

Запізнілий та беззмістовний указ президента про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України, виданий у проміжку між битвами на внутрішніх політичних фронтах?

Базарну склоку доморослих політичних божків на українському владному Олімпі, що розгортається на очах усього здивованого світу?

Малопотужні та неконкурентноздатні державні телерадіокомпанії?

Купу комерційних електронних та друкованих ЗМІ з їх ненажерливими власниками та журналістами-джинсовиками, які за бабло гуртом та у роздріб продадуть своїх рідних та близьких, не кажучи вже про якусь там Батьківщину?

Сучасна вітчизняна журналістика перетворюється в інструмент піар-технологій, який нерідко використовують в інтересах інших держав. Громадянська її місія сприймається як зайва деталь.

Існування ж на цьому нездоровому тлі жменьки справжніх патріотичних інтернет та друкованих видань є виключенням, яке лише підтверджує правило.

Чи можна сьогодні стверджувати, що українська держава належним чином реагує на зовнішні та внутрішні виклики в інформаційній сфері? Для таких висновків немає жодних підстав.

Більше того, держава взагалі нічого не робить для протидії ескалації загроз, які становлять серйозну небезпеку суверенітету України.

Треба мати на увазі, що кількість та щільність інформаційного антиукраїнського контенту, який продукуватиме Росія, дедалі зростатиме. У міру наближення до часу "Х", вони переходитимуть від точкових ударів до килимового інформаційного бомбардування та тактики "випалених мізків".

Якщо ж ефективність та результативність інформаційної інтервенції буде недостатньою, у хід може бути пущена й справжня зброя.

Символічний акт урочистої ексгумації сокири гарячої війни вже відбувся. 9 травня 2008 року, вперше за багато років, бруківкою Червоної площі прогрюкотала важка військова техніка.

А російські журналісти, які коментували Парад Перемоги у Москві, буденно так поділилися із глядачами інформацією, що "отой БМП непогано себе почуватиме і в умовах застосування тактичної ядерної зброї". Кому дано чути, той не міг не почути приховане у цій фразі послання.

І не треба покладати сподівання на гуманність світу у ХХІ столітті та на якісь особливі братерські відносини між сусідніми народами. Мовляв, між Україною та Росією не може бути війни, бо її не може бути ніколи.

На жаль, так звана цивілізована частина людства знову відчула п’янкий аромат крові. Згадайте лише сотні тисяч безвинно вбитих мирних жителів Чечні, Іраку, Афганістану, Балканських країн.

В українській народній пісні співається: "кров людська – не водиця, проливати не годиться". Сьогодні під брутальним інформаційним тиском це екзистенційне табу втрачає силу закону.

На разі актуальними стають нові правила поведінки: кров людська – гламурна рідина, і проливати її можна будь-коли та скільки забажаєш, краще у веселій компанії, мліючи від задоволення.

Отож, з острахом та смутком мусимо констатувати: країна вступає у період справжнього лихоліття. Її очікує десятиліття найжорсткішого протистояння з Росією.

Виникає велике побоювання: чи витримає країна таке випробування. Сумна українська історія показує, що у минулому – були в основному програші в змаганні за власне незалежне існування.

2017 рік – не за горами. Часу на розкачку залишилося обмаль.

Пора мобілізовуватися на війну. Дякувати Богові, поки що інформаційну. Шанси на успіх примарні. Але українці зобов’язані скористатися найменшим і перемогти.

Ігор Радзієвський, кандидат наук з державного управління, для УП

Авторизуйтесь щоб писати коментарі
Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення
IP: 10.156.4.---shuter..
Текст коментаря набирайте тут
IP: 193.138.146.---begi..
мне коллега сбросил ссылку на эту статью -сам бы никогда сюда не влез.
Слава Богу такие параноидальные шовинистические статейки печатаются только в отдельно взятых и предназначенных только для самоудовлетворения, изданиях. Собственно, данная информационная среда предназначена только для того, чтобы подпитывать угасающую армию националистов и прочих экстремистов.
IP: 80.245.120.---Juni-crimea..
хотелось бы узнать сколько автору заплатило государство за такую статью?

З.Ы. не все живущие в украине являются украинцами: есть еще хохлы, русские.... а если смотреть сколько наций в крыму так и рук посчитать не хватит.

З.Ы.Ы. и еще по поводу интереса к России: для меня украина как работорговка, а я в данной роли как раб, так какой здравомыслящий человек будет интересоваться судьбой своего "хозяина"?
IP: 192.168.0.---Dimoon..
С автором в основном согласен. Я люблю Украину, но в принципе понимаю и Россию. Каждая великая держава, если следует своим интересам (что логично), и будет вести себя, как великая держава по отношению к меньшим братьям. Не понимаю я украинцев, которые больше следуют интересам России, чем интересам своей страны. И еще: изначально неправа любая из сторон, если она ненавидит своих опонентов. А таких в оставивших коментарии предостаточно, причем больше среди них помойму пророссийских "писателей".
IP: 91.196.55.---ОлексаUA..
Автор абсолютно правий. Купіть українську газету на київському вокзалі. 70% розповсюдженням української періодики володіють російські нафтові компанії. Розпалюють ворожнечу між українськими регіонами, політичними кланами.
Усі коментарі
ЗАЛІЗНЕ МІСТО. Хто і навіщо міняє Покровск
Що вимагає МВФ: повний текст листа з Вашингтона на Банкову
7 експертів про важливість гри в освіті
Вбивство Ноздровської. До чого тут люди Саакашвілі, Авакова та шість "причетних"
Усі публікації