Україна цілком і повністю поринула в передвиборчу лихоманку. Хто стане президентом, хто прем’єром, хто з ким ділитиметься голосами, яких піар-менеджерів використовуватиме той чи інший кандидат...
Це те, чим ми, аж занадто заполітизоване українське суспільство, живемо кожен день. Чи не так?
Це ж так легко забути про справи насушні, ті, з якими маємо справу в повсякденному житті. Забути про проблеми, що їх ніяк не можемо подолати вже багато років: безробіття, алкоголізм, СНІД, туберкульоз, наркоманію, моральне, соціальне та фізичне зубожіння.
А для кожного нового кандидата ці проблеми стають додатковими тезами в його передвиборчій агітації.
Постає питання: можливо, комусь таки вигідно тримати країну в постійній напрузі, аби на чергових виборах повстати в образі борця з усіма українськими негараздами разом узятими?
Ми звикли до обіцянок, віри в нового сильного лідера, що зможе нарешті навести лад в країні. Та ті потенційні лідери мають добре знайомі прізвища людей, які вже не один рік займають крісла в державній владі, але так нічого путнього і не зробили.
Як же з цим боротися? Невже це замкнене коло, з якого українцям не вийти ще багато років? Кажуть, що пройде не одна зміну поколінь доки настане світле майбутнє.
Погоджуюся, але це нове покоління, що принесе нам зміни, треба виховувати вже сьогодні. Та, схоже, до виховання не дійде, лише балачки…
Школи зачиняються, програми для обдарованих дітей не працюють, нібито за браком коштів. От тільки чомусь на новенькі авто та заміські резиденції бюджету вистачає, ба більше, він тільки зростає.
Це ж "розумне" вкладання коштів – похизуватися один перед одним новенькими автівками, або заміськими резиденціями.
Яке там молоде покоління, який потенціал! Аби на наш вік вистачило, а після нас хоч потоп.
З кого ж тоді спитати за таке ганебне принизливе життя, де більшість населення виживає за межею бідності? Так, звісно, довго тривати не може.
Тому потрібно самим братися до активної участі в житті держави. Йдеться насамперед про розбудову громадянського суспільства, що стоятиме на захисті наших з вами інтересів.
Українській демократичній державі дуже потрібен партнер в особі громадянського суспільства з його розгалуженою мережею суспільних організацій для здійснення реформ та розв’язання багатьох суспільних та політичних проблем.
В Україні на 10 тисяч населення існує лише 11 зареєстрованих громадських організацій, тоді як в Угорщині – 46, в Хорватії – 85, а в Естонії цей показник сягає 201.
Завдяки їхній роботі є можливість провести оцінку ефективності діяльності певного органу виконавчої влади, або якоїсь посадової особи, оцінити виконання державної програми, або витрачання бюджетних коштів, якість надання адміністративних послуг, або ефективність та якість виконання законодавства.
Так живе весь світ. І якщо ми прагнемо жити в цивілізованій та заможній країні, то повинні рухатися в тому ж напрямку. Контроль держави з боку громадськості є невід’ємною складовою демократичного суспільства, про яке так полюбляють говорити з великих трибун українські урядники різних політичних колорів.
 |
Денис Марчук, для УП
