І знову про новий КПК…
Протягом останніх місяців можна прочитати різні коментарі щодо нового Кримінального процесуального кодексу. Між діаметрально протилежними політизованими пафлетами іноді з’являються об’єктивні аналізи із виваженими висновками, які зазвичай губляться у політичних перепалках.
Слід одразу відзначити дві загальні тези. Перша: у коментарях провладних політиків не помічається глибокого розуміння того, що цей Кодекс незавершений і потребує доопрацювання.
Друга: у критичних зауваженнях опозиції взагалі відсутнє елементарне усвідомлення того, що цей процесуальний інструмент значно демократичніший, ніж старий радянський.
На практиці все виглядає банальніше: з’явився новий процесуальний інструмент, яким потрібно навчитись користуватись.
І ось саме це стало проблематичним – замість опанування нових можливостей, які надаються новим КПК, основні акценти робляться на тому, чого вже "не можна", які права у кого відібрані.
Головне вістря атак проти нового КПК спрямоване на те, що у ньому, нібито, суттєво звужені права та можливості захисту.
Для підтвердження такої тези наводяться наступні аргументи: відсутність окремої статті про права захисника; обмеження у виборі захисника; обмеження захисту в участі в процесуальних слідчих діях; неможливість оскаржити рішення про відкриття кримінальної справи; неможливість оскаржити затримання особи; неможливість оскаржити окремі процесуальні дії слідчого.
Дійсно, у новому КПК немає окремої статті про права захисника. Натомість, у ньому зазначається, що захисник наділений такими ж правами, що й підозрюваний чи обвинувачений.
Новий Кодекс значно розширив права сторони захисту підозрюваного чи обвинуваченого, включно з його захисниками, починаючи з моменту набуття особою статусу підозрюваного, включаючи кожну слідчу дію, проведену стороною обвинувачення, та закінчуючи судовим розглядом обвинувального акта.
При цьому, всі без винятку дії слідчого мають бути предметом прискіпливої уваги слідчого судді, без згоди якого жодні процесуальні дії неможливо провести.
У випадку, якщо такі несанкціоновані дії проводяться, отримані докази не можуть бути прийняті під час судового розгляду через процесуальне порушення з боку слідчих органів.
За старим КПК така ситуація була б немислимою. Зазвичай, суди не звертали увагу на процесуальні порушення при отриманні доказів, якщо такі докази вказували на винуватість особи.
За старими процесуальними нормами, які дехто називає більш "демократичними", суддя виступав у процесі в ролі інквізитора, який мав встановити міру покарання вже незаперечно винної особи.
Новий КПК заганяє слідчих та прокурорів у непорушні процесуальні рамки, зокрема стосовно чітких вимог при збиранні доказів.
Якщо, для прикладу, сторона захисту всупереч вимогам Кодексу була усунена при проведенні якоїсь процесуальної дії, отримані під час проведення такої дії "докази" не можуть свідчити про винуватість особи. Судом вони не допускаються.
Фактично за старим КПК особа вважалася винуватою ще далеко до оголошення судом вироку – загалом лише 0.2% кримінальних справ завершувалися виправдувальним вироком.
Новий КПК вимагає, щоб не лише на словах, а таки на ділі особа вважалася невинуватою до винесення вироку, щоб до неї всі особи, задіяні у кримінальному провадженні, відповідно так ставилися.
Однак, якщо захист зможе довести, що цей принцип не дотримувався слідчим чи прокурором, суд буде зобов’язаний винести виправдувальний вирок, незалежно від того, наскільки переконливі докази винуватості особи.
Власне за новим "репресивним" КПК суддя зобов’язаний стежити, щоб саме сторона обвинувачення доводила винуватість обвинуваченого відповідно до визначених процесуальних вимог.
У певних колах є тотальне несприйняття норми нового Кодексу про те, що захисником може бути виключно адвокат, бо це, мовляв, обмежує права підозрюваного чи обвинуваченого.
Такі критики нового КПК не сприймають аргументи про те, що виключно адвокати, які володіють усіма процесуальними інструментами та навиками, можуть професійно та ефективно захистити особу.
Закон же забороняє особі, яка не має відповідної професійної підготовки, бути хірургом, проводити операції на пацієнтах. Так само повинні захистити особу, обвинувачену у скоєнні злочину від дилетантських, непрофесійних "послуг".
Адвокат зобов’язаний надавати своєму клієнту професійну правову допомогу, незалежно від свого особистого ставлення до нього.
Тим більше, у світі існує такий принцип, який називається "конфіденційність адвокатсько-клієнтських стосунків" ("lawyer-client confidentiality"), відповідно до якого, адвокат зобов’язаний зберігати в таємниці будь-які подробиці спілкувань зі своїм клієнтом.
Для прикладу, якщо обвинувачена особа призналася своєму адвокатові, що вона дійсно вчинила певний злочин, адвокат не має права розголошувати цей факт, а навпаки, він зобов’язаний надати всю можливу правову допомогу, щоб захистити свого клієнта, не розголошуючи таємниці.
Ані слідчий, ані прокурор, ані суддя не мають права змусити адвокати порушити цю конфіденційність.
Натомість це не поширюється на категорію "вболівальників" і захисників "по дружбі і знайомству", які за старим КПК залучались у кримінальному провадженні як захисники.
А згодом, після відміни їхнього статусу як захисника, за поданням прокурора були змушені давати показання проти обвинуваченого.
За новим КПК не потрібна згода прокурора, щоб адвокат вступив у справу як захисник. Він автоматично отримує такий статус після укладання відповідного договору зі своїм клієнтом.
На авторове переконання, з обмеженням кола захисників виключно адвокатами, сторона захисту посилюється і аж ніяк не послаблюється.
Характерно, що бійці з новим КПК не акцентують на тому, що відповідно до нього практично неможливо особу, яка підозрюється у скоєнні злочину, закрити у слідчому ізоляторі протягом всього часу здійснення слідчих дій.
За старим КПК цей термін був фактично необмеженим, оскільки суди "на автоматі" штампували ухвали про продовження терміну.
За новим Кодексом особа може захищатися на волі, за межами гнітючого приміщення СІЗО, в якому слідчий мав безліч можливостей впливати на психічний та фізичний стан підозрюваного.
У демократичних країнах в тій чи іншій формі діє принцип "habeus corpus", відповідно до якого не допускається фактичне покарання особи до винесення обвинувального вироку, за винятком тих випадків, коли можна довести ще на етапі досудового розслідування, що підозрюваний/обвинувачений несе реальну загрозу суспільству.
У старому КПК цей інститут був відсутній. Він вперше фактично з’явився у новому Кодексі.
Донедавна, коли українці ще жили за радянськими кримінально-процесуальними правилами, сторона обвинувачення могла пред’явити у суді як доказ винуватості показання свідків, які були записані у протоколі допиту.
Повторення таких показань на етапі судового розгляду не було обов’язковим.
За новим Кодексом доказом винуватості можуть бути виключно показання, надані суду під час судового розгляду. Чомусь, критики нового КПК цього важливого факту також не помічають.
Слід при цьому зазначити, що з метою удосконалення Кодексу та закріплення у ньому демократичних стандартів, потрібно посилити норми, які стосуються показань свідків.
У розвинутих демократичних країнах існує загальноприйнятна аксіома: обвинувачений має право безпосередньо "конфронтувати" свідка, який дає покази проти нього. І ось це потребує свого більш дієвого втілення у новому Кодексі.
Іноді чуємо твердження про те, що процесуальне законодавство має обов’язково слідувати за матеріальним. І тому, нібито, не можна було запроваджувати новий процесуальний Кодекс, попередньо не змінивши Кримінальний.
Без зайвої аргументації, у таких твердженнях вбачаються рецидиви позитивістського мислення, яке було основою радянського правознавства.
Це два різні нормативно-правові акти, які виконують цілком різні функції. Тому дискусія навколо питання: який із кодексів мав би слідувати за іншим, схожа на дискусію про те, що перше з’явилося: курка, чи яйце.
По суті, це не має ані найменшого значення.
Зарано вважати новий КПК вже досконалим процесуальним інструментом. У цьому є чимало позицій, які варто було б переосмислити, доопрацювати, чи, взагалі, переписати.
Для прикладу, виникають питання щодо статусу слідчого судді, реальної незалежності слідчого, інституту присяжних, підстав для проведення негласних дій. Цей список можна б було продовжити.
До прикладу, у країнах з розвинутішою системою кримінальної юстиції прийнято класифікувати докази, щонайменше, на дві групи: первинні докази – "prima facie" evidence і супровідні докази "circumstantial" evidence.
На етапі судового розгляду супровідні докази не приймаються, якщо вони не підкріплюють вже встановлений первинний доказ.
На жаль, новий КПК не запровадив такої категоризації, що, у свою чергу, відкриває можливість маніпулювання стороною обвинувачення самою доказовою базою.
Для ілюстрації, новий КПК встановлює таку норму, як "свідчення з чужих уст". Таким чином, показання однієї особи (Особа 1) про те, що вона чула з уст іншої особи (Особа 2), що якась третя особа (Особа 3) скоїла злочин трактується новим Кодексом як "доказ" винуватості.
За вищенаведеною системою класифікації, такий доказ міг би трактуватися виключно як супровідний доказ, який допускається при наявності первинного доказу: коли Особа 1 дає свідчення, що вона чула з уст Особи 2 про скоєння злочину Особою 3, коли вже встановлено, що Особа 2 була присутня на місці скоєння злочину.
Крім того, бажано було б відійти від застосування радянської теорії, яка доводила, що кожен злочин має дві сторони: об’єктивну та суб’єктивну.
Такі підходи лише вносять плутанину, коли потрібно розібратися із ступенем переконливості кожного наявного доказу винуватості особи.
Більш прийнятний підхід застосовується у західних системах кримінальної юстиції, у яких визначається, що кожен злочин має три складові: сам факт скоєння злочину. Тобто, якщо вбивство – має бути труп.
Далі – інструмент його скоєння – якщо на тілі ознаки того, що людину застрілили, потрібно пред’явити вогнепальну зброю.
І, нарешті, мотив скоєння злочину, що особа заздалегідь запланувала злочин з певною метою. Хоча існують певні злочини, які вчиняються у стані раптового психологічного збудження, без заздалегідь встановленого мотиву.
При судовому розгляді сторона обвинувачення зобов’язана пред’явити докази по цих трьох складових, щоб сам обвинувальний акт, підписаний державним обвинувачем, доводив винуватість "поза межами розумного сумніву".
На моє глибоке переконання, новий КПК реально створив умови для запровадження значно більш демократичної системи кримінальної юстиції в Україні.
Жорстка критика цього Кодексу лише з підстав того, що його формальним автором є чинний президент, не робить честі певним політикам.
Насправді, головні концептуальні підходи, які були втілені у новому КПК, розроблялись і обговорювались задовго до його прийняття.
З іншого боку, не можна на цьому зупинятися. Новий КПК – безумовний крок вперед, однак у ньому є чимало прогалин та неточностей. І над ними треба працювати, якщо хочемо остаточно забезпечити вже розпочаті демократичні перетворення у цій сфері.
Роман Зварич, для УП
