Бамбукові аеродроми української влади

Політичне протистояння між Віктором Ющенком і прем'єром Юлією Тимошенко останнім часом набуло таких гіперболізовано кумедних форм, що скидається – непримиренно протистоять один одному не дорослі й солідні державні діячі, а підлітки шкільного вік.

Вони намагаються довести один одному, хто кращий і крутіший, із легкістю ставлять на кін історичну долю держави. Видається, що у намаганні продемонструвати українцям і всьому світові свою політичну незрілість і державну недалекоглядність, Ющенко і Тимошенко ладні піти на все, аби тільки їхнє "я" було зверху.

На все це українському суспільству можна було б легко закрити очі, якби подібне протистояння двох антагоністів відбувалося у Хоружівці чи якомусь зі спальних районів Дніпропетровська. Але доля закинула ці персони до найвищих державних крісел, де вони свою особисту взаємну неприязнь переносять на майбутнє всієї України.

Складається враження, що нашвидкуруч спечені політики, котрі прибули до столичного Києва з периферійних регіонів і принесли з собою найгірші риси дрібного провінціалізму, від якого, втім, не гарантовані й деякі кияни з діда-прадіда, не усвідомлюють свій політичний статус та ту величезну відповідальність, яку він автоматично на них накладає.

Іншими словами можна сказати, що ані Ющенко, ані Тимошенко не усвідомлюють повністю, що вони перебувають в історичному просторі. Не розуміють, що вони не просто державні діячі, а значущі персоналії української історії, дії яких, здобутки і прорахунки, майбутні українські дослідники будуть прискіпливо розглядати і препарувати під мікроскопом історії.

Зараз їм здається, що можна буде щось приховати, якісь документи знищити, а певні таємні перемовини і здача інтересів України, в ім‘я інтересів власних, залишаться поза увагою громадськості.

А в дійсності все виявиться зовсім інакшим. Адже ці двоє – лідери Помаранчевої революції, котрі отримали владу з рук українського народу в 2004 році, але так і не спромоглися переступити через власні політичні амбіції і виправдати довіру українців.

Тепер, восени 2008 року, цілком можна сказати, що увесь потенціал здобутків 2004-го, пішов у гудок. Юлія Тимошенко, вже під час виборів мера Києва, могла на власному досвіді переконатися, що любов і підтримка має обмежений кредит довіри, а політична підтримка народних мас не є сталою константою. Могла, але не змогла...

Можна цілком спрогнозувати, що у разі продовження протистояння з Віктором Ющенком, значна (а може, і досить значна) частина її прихильників, якщо доведеться вибирати між неефективним, але прозахідним та часом аж екзальтовано-українським президентом Ющенком і прем'єркою Тимошенко, яка робить спроби залучати російські важелі і шукати підтримки Москви, від неї відвернеться.

Хіба можна сліпо сподіватися на те, що нелюбов чи несприйняття частиною патріотично налаштованого українського електорату фактичної бездіяльності Віктора Ющенка, автоматично проросте підтримкою для ЮВТ?

То є ілюзія, оскільки формування електоральних настроїв на українських теренах неможливо забезпечити тільки на несприйнятті позиції чи дій того чи іншого політика.

Політичне відторгнення мас, або ж їхня прихильність не ґрунтується лише на антитезах позиціонування тих чи інших персоналій. Тут усе значно складніше.

За довготривалістю народної довіри, феномен Юлії Тимошенко в українській політиці цілком можна порівняти з феноменом Бориса Єльцина в політиці російській. І не лише за рівнем народної підтримки, а й за рівнем політично ефективного популізму.

Але якщо пригадати віхи перебігу єльцинської політичної кар'єри, то найвищий рейтинг він мав під час перебування в опозиції. Як тільки отримав владу, похвалитися не було чим.

Великою мірою протистояння Юлії Тимошенко і Віктора Ющенка нагадує непримиренні стосунки між Єльциним і Горбачовим. Борис Єльцин здатен був піти на все, аж включно до розвалу Радянського Союзу, аби відсторонити Михайла Горбачова від влади.

Як далеко готова піти Тимошенко, аби усунути Ющенка з президентської посади? Адже аналогія з Горбачовим з‘явилася не на порожньому місці. Віктор Ющенко не тільки любить довго виступати перед аудиторією, як Горбачов, і нав'язувати суспільству свої стереотипи бачення розвитку країни.

Він спробував запровадити в Україні свою "перебудову". При цьому, в управлінському плані, Ющенко так само слабкий президент, як і Горбачов, і так само не бажає спиратися у своїй реформаторській діяльності на інтелектуалів.

За такого, як нині, розвитку подій в Україні, питанням є лише те, на які поступки і компроміси у стосунках із Росією готова піти Юлія Тимошенко, аби Ющенко більше не був президентом України.

В цьому сенсі справжній володар Росії Путін отримав в особі Тимошенко прекрасного спаринг-партнера, адже їх об'єднує, як мінімум, нелюбов і неприйняття Віктора Ющенка, як проукраїнського президента України.

(При тому що Ющенко, на жаль, слабкий президент, але у нього є один великий плюс – він не бажає знову бачити Україну провінцією Росії).

З іншого боку, поспішність лідерки БЮТ і ейфорія від успішних електоральних прогнозів зіграла з нею поганий жарт. Вона перебуває у цілковитій впевненості у своїй непереможності і в тому, що в Ющенка не залишилося жодних шансів на президентських виборах, поспішила занадто рано розкрити свої карти.

Безперечно, що попри все за нею залишається досить значний електоральний сегмент, але активних виборців, серед патріотично налаштованого електорату, буде не надто просто замінити бабцями із числа тих, хто раніше голосував за Партію регіонів.

І ще одне спостереження. Аналізуючи все те, що нині коїться в Україні, можна стверджувати: "батько української контрреволюції" 1994-2004 років Леонід Кучма таки добре постарався, викосивши усю реальну і, головне, інтелектуально спроможну опозицію навколо себе.

Навіть зараз, через чотири роки, в Україні досі немає реальних альтернативних політичних сил, а практично всі молоді політики – це, у кращому разі, потенційні корупціонери, котрі не охочі нічого радикально змінювати в державі.

Достойні лідери приходять до влади, можливо, раз на декілька десятків років, але для нормальних суспільств цього вистачає. Вони можуть усувати суперників не завжди легітимними методами, але вони хочуть змінити країну на краще і вміють це робити.

В Україні сьогодні є багато людей, які називаються політиками, але катастрофічно не вистачає державних діячів. Більшість із політиків підлаштовується під обставини, деякі змінюють систему під себе, як це зробив свого часу Леонід Кучма і чого не дали зробити Віктору Ющенку. Але лише одиниці хочуть та можуть зробити щось не тільки для себе, але і для людей.

Отож і приходить на думку така історія. Свого часу, у роки Другої світової війни, американці розмістили свій аеродром на тихоокеанському острові, де мешкали зовсім відірвані від цивілізації племена.

Тубільці з острахом та шаною спостерігали, як з ревом злітали й сідали невидані могутні залізні птиці, що звили своє гніздо близько від селищ місцевого народу. Підкорялися ці незбагненої сили металеві птиці богам в людській подобі.

Одні боги ходили навколо магічних чудищ, щось чіпляючи або знімаючи з тіла казкових створінь. Інші боги літали на цих птицях. Проте наймогутніший бог керував ними всіма, розмовляючи при цьому з духами через чарівну трубку – "уокі-токі".

По війні американці покинули аеродром і сам острів. Вчені, котрі з`явилися на острові через десять років з етнографічною метою, застали вражаючу картину. Посеред острова на галявині стояли бамбукові копії літаків, бамбукові ангари, бамбукові диспетчерські вишки й командний пункт.

В командному пункті, в оточенні придворних, сидів вождь місцевого племені і давав в бамбуковий "уокі-токі" команди, дуже схожі на деякі жаргонні вирази з американського варіанту англійської.

Всі були щасливі, особливо вождь, до котрого, на його думку і думку оточення, перейшла магічна сила божественних повелителів залізних птиць. Тільки бамбукові птиці не літали, але це дрібниці – головне, щоб народ вірив.

Сьогодні варто, нарешті, визнати, що в Україні побудовано муляж держави. Нібито все на місці: атрибути, інституції і вища влада, але при цьому державні механізми повноцінно не функціонують.

А якщо і функціонує, то лише той сегмент, котрий усі ці 17 років діє за заданою наперед програмою – перетворювати колишнє державне майно на власність кількох десятків сімей і викачувати з України в офшорні зони нові й нові мільярди.

Цікаво, як довго ще українська влада має намір наполегливо розбудовувати свої бамбукові аеродроми – раніше імені Кучми, а тепер – імені Ющенка й Тимошенко?

 

Віктор Каспрук, політолог, для УП