Місцеві вибори в контексті легітимності влади
На сьогодні чи не однією із головних медійних топ-тем є обговорення грядущих місцевих виборів та, м'яко кажучи, неоднозначного виборчого закону, прийнятого коаліцією стабілізаторів на останньому передвакаційному засіданні ВР і освяченого підписом Януковича.
Але аналізом і прогнозами, котрі в своїй більшості зводяться до констатації факту про спробу фактичної узурпації влади регіоналами на місцевому рівні, чомусь переважно переймаються експерти та журналісти. А от політики здебільшого мовчать.
Ну, гаразд регіонали, вони протягли виборчий закон під себе - і тепер можна помовчати і відпочити, як і рекомендував Лідер, на ПБК. Хоча один із них якось обмовився: якщо вибори відбудуться за цим законом, то тоді регіоналам залишиться лише ввести в Конституцію України 6-ту статтю її совєцького аналога - про керуючу і направляючу роль єдино правильної партії.
Але чому в своїй більшості мовчать так звані опозиціонери? Чому не обурюються, а якщо обурюються, то якось негучно і виключно в контексті, що закон гнобить виключно їх окрему політичну силу - Юля про свій улюблений іменний блок, Яценюк - його фронт, Кличко - "Удар" і так далі.
Чому не апелюють до США та іншої цивілізованої Європи? Чому не підбурюють своїх прихильників та й суспільство взагалі до протесту? Може, розраховували, що вибори не відбудуться? Але ж і для цього опозиція геть нічого не робила.
Їй, схоже, по-барабану, що значна частина виборців фактично позбавляється отого самого права вибору і бути обраними. Лідери опозиції теж подались відпочивати на "юга", і далеко не всі на ПБК - бо Лідер для них, принаймні в цьому питанні, поки не указ.
А тим часом місцеві провідники опозиційних політсил потихеньку складають списки, приторговуючи місцями в цих компутах. Тобто, готуються до псевдовиборчих забавок, одночасно легітимізуючи неправедний по своїй суті антиконституційний закон, а з ним і саму нинішню владу і її майбутню конфігурацію на місцях.
І поки політики в такий спосіб готуються та оцінюють суспільство, як величезного звіра, котрого незабаром почнуть ділити, (хоча ділити нині буде переважно один мисливець), сам звір лежить, розпластався, забитий турботами про спеку, хліб і до хлібу, ледве ворушиться - в одному місці опух від горілки та пива, в іншому - напівпаралізований від усього, що коїться в країні.
Словом, звіру-суспільству, за великим рахунком, байдуже - хто там прагне обрання, які партії, які діячі, що вони там віщають-обіцяють. В головешці у нього все перекрутилось: парламентська чи президентська республіка, диктатура, авторитаризм чи демократія, Росія чи НАТО, мова чи язык, хто більше вкрав і вкраде - "помаранчеві", "сердешні" чи "бело-голубые", хто з них брехливіший?
Суспільство охоплене гострим нападом невпевненості. Впевненості не існує ні в чому - ні в минулому, ні в майбутньому, ні навіть у власній спроможності. Соціологічні опитування свідчать, що до 30-40% респондентів відповідають в анкетах "важко визначитися".
Це стосується і питань на кшталт "як ви ставитесь до перейменування села Хурхуярівки на Малохацапетівку", і до фундаментальних питань, таких як вибір поміж демократією та авторитаризмом.
Єдине гасло, яке набуває все більшої популярності - це розтиражована в прямих ефірах шекспірівська сентенція про "чуму на обидва ваші доми", яка у народній інтерпретації набуває приблизно наступного вигляду: чума на всі ваші мільйонні оселі, вілли, яхти, лімузини...
Че-слово, не дуже хотілось писати на виборчу тематику, тим паче, що свого часу сам пропонував публіці абстрагуватися від виборчого процесу і перейнятися більш корисними справами, ніж участь у цьому вселенському лохотроні. Бо, здається, навіть найнаївніший із легковірів відає, що ці виборчі забавки пройдуть під знаком масових фальсифікацій, тим паче, що самі можливості такого крутійства закладені в виборчий шедевр від стабілізаторів.
Спецами ж з цього приводу дискутується лише прогнозована цифра неправедно присвоєних електоральних голосів та яким командам буде дозволено взяти електоральні призи у шахрайському змаганні.
І якщо когось заспокоюють висновки різноманітних європейських та інших міжнародних спостерігачів, котрі визнали останні президентські перегони чи не найчеснішими виборами за всю історію незалежної України, - а отже, немає підстав очікувати фальсифікацій на місцевих виборах, - то мушу їх розчарувати. З двох причин.
По-перше, оті самі спостерігачі справжніх фальсифікацій можуть елементарно і не помічати. Як стверджує один мій добрий знайомий, який працював членом окружної виборчої комісії, технології "вкидання" бюлетенів та заповнення не проголосованих - це не те, на що сьогодні роблять ставку.
Адже усім байдуже, що саме знаходиться у мішках з бюлетенями, і їх ніколи не відкриють, якщо протокол комісії про голосування складений правильно. А саме на цьому етапі спостерігачі й можуть втратити пильність: не зафіксувавши порушень на кшталт вкидування бюлетенів, вони можуть просто не звернути уваги на те, які саме дані вносяться у протокол, з формальної точки зору заповнений абсолютно правильно.
А тепер, по-друге. Спостерігачі назвуть будь-які результати виборів чесними, бо їм - представникам ЄС чи США, не кажучи вже про росіян, котрі готуються до другої хвилі кризи - будь-які заворушення в Україні нині не потрібні.
Ну, а що робити нам, скажімо так, активним і свідомим членам суспільства? Я, наприклад, давно висловлював думку, котру нещодавно оприлюднив і Юрко Андрухович (але Боже упаси не в частині його гільйотинно-територійного рецепту лікування хвороби), - якщо ми поки неспроможні цю владу змінити, а систему зламати, то принаймні не варто її підтримувати у будь-який спосіб.
З ними треба жити паралельно. Ну, а вибори просто бойкотувати, закликаючи до цього й інше суспільство.
Резони?
Ну, по-перше, виступати в ролі лоха в будь-якій розводці є апріорі і не розумним, і не корисним, так би мовити, на індивідуальному рівні.
По-друге, це шкідливо і на суспільному рівні. Бо чим більше лохів, тим ширше поле для лохотронщиків.
По-третє, мені вже якось доводилось констатувати про нелегітимність нинішньої влади.
Але про дещицю повторюсь.
Звичайно, можна було б відбутися пасажем, мовляв, про яку легітимність влади можна торочити в цій державі?
Адже її представники - починаючи від Гарантів, не раз помічених в ігноруванні Основного Закону, чи нардепів-кнопкодавів, які наприймали сонм апріорі нелегітимних законів (бо голосування відбувалось по-стаханівськи - як мінімум один за трьох, а то і за десятьох), - і закінчуючи останньою чиновною штапіркою із будь-якої Зачхипхайлівської селищної ради, що керується не законами, а переважно якими-небудь підзаконними актами, кожного Божого дня кладуть із прибором на ту саму легітимність.
Але можна підійти до цього питання і з трохи іншого боку. З'ясуємо, що таке, власне, легітимність.
Легітимність (від лат. legitimus - згідний із законом, законний, правомірний) - це морально-психологічне сприйняття влади громадянами, добровільне визнання її права здійснювати управління соціальними процесами, згода, готовність їй підпорядковуватися.
Окрім того, легітимність - політико-правове поняття, котре означає позитивне ставлення мешканців країни, великих груп, громадської думки до діючих в державі інститутів влади, визнання їх правомірності.
А тепер цікаво було б з'ясувати : скільки наших співгромадян позитивно ставляться "до діючих в державі інститутів влади"?
Я особисто цього не знаю, але здогадуюсь, що надзвичайний мізер. І мізер той в реалі, швидше за все, якраз і репрезентує панівна верства.
Але я, напевне, відаю, що, згідно із соціологічними дослідженнями, близько 70-80% українського народонаселення не просто негативно ставиться до сутньої влади, одночасно гамузом туди відносячи і так звану опозицію, а просто тую владу і за владу не вважають.
Так от, будь-чиє свідоме чи несвідоме відвідування виборчої дільниці, не з метою плюнути в її бік чи просто відвідати бухвет, а й отримати бюлетень - стане по своїй суті формалізованою підтримкою однієї із головних інституцій нинішньої шахрайської системи влади.
Тобто, в своїй більшості вважаючи цю владу нелегітимною, ми її формально своїми ж руками легітимізуємо.
Тільки не треба тут про громадянський виборчий обов'язок. Він тоді обов'язок, допоки правила гри чесні. А якщо тобі пропонують лохотрон, то твій суспільний обов'язок - його ігнорувати, а якщо вистачить сил і наснаги, то, можливо, і спробувати припинити це шахрайство.
От тільки останнє можна буде здійснити лише не в інституціальний спосіб!
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", для УП
