Про Сонце і Свастику, Бога й Україну
Перманентно триваючі проблеми розвитку України цілком закономірно породжують бажання знайти якусь просту й легку причину того, що з нами відбувається.
А що за усі роки незалежності нічого подібного так запропоновано і не було, то й не дивно, що тепер ці пошуки змістилися в бік якогось напівміфічного символізму.
Живемо так погано тому, що не тією мовою розмовляємо, не ту віру сповідуємо, не під тим прапором ходимо, не таким гербом користуємося.
Здавалось би – так просто! Треба тільки перевернути прапор догори дригом, дочепити до тризуба ранкову зірку, на груди собі повісити сонячну свастику, взяти в руки серп і молот – і заживемо!
Як гарно! З цього звичайно можна було б тільки посміятися, якби не…
Магія символів
…якби в тому й справді не було долі істини. От тільки вона не в тому, про що мріємо – що змінивши якийсь з символів тут же заживемо щасливо і, основне, байдикуючи.
Так гарно заживемо, що просто з неба нам на голову посиплеться золото Полуботка, під диваном чарівним чином з’являться глечики зі скарбами Мазепи, а на додачу Росія сама погодиться віддати нам гроші за влаштований нею голодомор.
А на довершення – на УТ-1 замість Яна Табачника на баяні гратимуть тепер одні тільки етнічні українці. Для втіхи тих, хто лежачи на дивані рахуватиме своє золото.
Зрозуміло, такого не станеться. Проте символи й дійсно мають свою певну магію. Але ... по порядку.
По-перше. Символ – це, звичайно, носій інформації. Але не кожен носій інформації є символом. Як не є ним, наприклад, СD-диск.
Щоб носій інформації став символом – треба щоб він легко "читався" без ніяких додаткових технічних засобів. І щоб містив в собі багатозначну й різнопланову інформацію.
Тому, по-друге, – символ має означати більше, ніж це є на поверхні. Утворюється він внаслідок одночасної дії двох логічних процесів: з одного боку – спрощення, з іншого – узагальнення.
Тобто, щоб щось стало символом, з якогось предмету чи явища треба спочатку виділити його найбільш суттєві ознаки. А потім – залишити з них тільки ті, які повторюються не в ньому одному, але й в інших предметах чи явищах.
По-третє – майже завжди символи пов’язані з нашими уявленнями про те, що і як має розвиватися; чого і як ми хочемо досягнути. Зазвичай символ може означати не тільки дію, але й предмет – як-от жовто-синій стяг ми сприймаємо як безхмарне небо і лан пшениці.
Але й тоді мається на увазі, що ці речі є чимось привабливим для нас. Викликають в нас такий інтерес, що ми починаємо прагнути або досягнути цього стану надії і безтурботності, або – зберегти той стан спокою і щастя, який вже маємо.
І навіть якщо символи пов’язані з минулим, вони теж здебільшого означають процес – тільки той, що вже завершився. А актуалізуються вони для нас тоді, коли ми хочемо щось з цього минулого отримати для себе знову.
По-четверте – символи завжди є проявом чиєїсь волі – нашої власної чи сторонньої. Роблячи щось, ми насичуємо його своїми емоціями і надіями, почуттями і прагненнями.
Так ми створюємо той образ бажаного майбутнього, якому слідуємо. І втілюємо певні дії, спрямовані на його досягнення. А потім, в процесі такого досягнення, й знаходимо відповідні йому символи.
Так символом боротьби українського народу за незалежність і став жовто-синій стяг. Не тому, що спочатку придумали його, а потім він викликав революційні настрої.
А навпаки – тому що народ піднявся в силу одних (невдоволення) причин, але почав керуватися іншими – прагненням до кращого життя. Схожим чином й несиметричний хрест став символом християнства далеко не зразу.
Але якщо символи створюють одні люди, то дуже часто користуються ними інші. Тоді, коли символ є проявом чужої волі – ми віримо, що хтось краще за нас знає наші бажання і наші проблеми.
І довіривши йому волю, швидше досягнемо бажаного для себе – скоротивши таким чином собі шлях до бажаного, уникнувши необхідності відкривати все заново.
А іноді навіть віримо в те, що в цих символах приховується якщо й не воля самого Бога, то принаймні воля давніх, більш розвинутих, цивілізацій.
Чи хоча би – власних предків. Тому тоді, коли не знаємо що і як робити, ми й прагнемо повернутися назад.
…у давність і минувшину
Таке прагнення цілком зрозуміле, хоч і не завжди виправдане. Зиґмунд Фройд сказав би, що за ним приховується бажання повернутися назад, в материнське лоно. Чи принаймні – віднайти втрачений рай свого дитинства.
Напевно ж добре приписати сотню-другу, тисячу-другу років існуванню своєї цивілізації. І применшити значення чужої. Віримо, що колись існували люди, рівні Богам. Ці люди знали Істину. І ми – їхні прямі нащадки.
Але боюся, що в такому разі доведеться зіставляти давність, ну скажімо, єгипетських пірамід і глиняних трипільських хат. Хіба можна прирівняти глиняну хату до величного монумента? Чи можна?
Ба, навіть якщо й так, навіть якщо давність народу і дійсно є його визначальною рисою, то напевно Єгипет зараз мав би бути найбільш цивілізованою державою. Але не є. Революцію зробили – молодці, а далі? Ми ж з вами подібне вже проходили.
Або візьмемо Ірак. Культуру Месопотамії і Вавилону не порівняти з трипільською – рівень дещо не той. Бо коли там вже була електрика, в нас ще горщики ліпили. І що з того? Де зараз вони – і де ми?
Адже попри всі наші невдачі, ми все ще можемо більше за них, чи не так? В усякому разі – ракети в космос запускати вміємо. Хоч і невідомо, чи надовго цього нашого вміння ще вистачить.
Правда можна заперечити, що сучасні іракці не є нащадками вавілонян, а єгиптяни – древніх жерців і фараонів. Але тоді так само немає ніяких підстав стверджувати й те, що українці є нащадками трипільців.
Трипільці, кажуть, щезли в один (за історичними мірками) момент, залишивши за собою пусті будинки і, можливо, й не зоставивши нащадків. Так що рівнятися на них навряд чи варто.
А те, що вони жили на тій же території, де тепер живемо ми, рівно ні про що не говорить – як не говорить воно ні в Єгипті, ні в Іраку, ні в Італії, ні в Греції.
Проте… – так, ідея давності має своє значення. В політиці. Але переважно – тільки тоді, коли ми говоримо про побудову монархічної імперіалістичної держави. В Давньому світі правителі всіх без винятку держав виводили свій родовід від самих Богів.
А тому й приписували собі давність, щоб вивести своє походження ще з тих міфічних часів, коли Боги спускалися на Землю. Так робила й не зовсім чужа нам царська Росія. Проте…
Карма України
…проте трохи не так воно було в Україні. Це – і біда наша, і гордість. І прокляття, і доля. На Сході сказали би – "Карма".
Біда – бо саме тому ми втратили державу Богдана Хмельницького. Розгубивши всі свої славетні роди разом зі смертю останнього з нащадків Данила Галицького, Україна вже не змогла претендувати хоч на якусь значиму роль в світовій політиці.
Гордість – бо українці якраз ніколи цією ідеєю приписування собі походження від самих богів і не "страждали" – це був вільний демократичний нарід, що не потребував цього. Для праукраїнців більше значення мала ідея свободи і рівності, а не залежності.
Тому в яких би богів вони не вірили, але вважали себе… їм рівними. Не за можливостями, за правами. Ніколи не були рабами.
Тому Київська Русь до певної міри була штучним утворенням на наших землях. Прийшлі Рюрики спотворили віру українців, підмінивши головного сонячного Бога Сварога войовничим Перуном. Змінили Сонце на Грім.
Так, створили державу. Але чи була ця держава благом? Епос про Кирила Кожум’яка, що бився зі змієм, виник саме тоді. Змій в народному переказі символізував …владу. Схоже, правда?
Тому введення Володимиром християнства стало позитивним явищем в тому сенсі, що увібрало в себе практично все від попередніх, ще неспотворених, народних традицій.
Та й Рюриковичів з Києва вигнав саме він. З того часу войовничий Перун й став фактичним символом Росії, куди був змушений "іммігрувати".
Вловлюєте різницю? Сонячна праукраїнська релігія була гармонійною, поєднувала в собі як чоловіче, так і жіноче начало. Як матеріальне, так і духовне. А тепер нас привчають бути категоричними і примітивними в судженнях. І боязкими й залежними в діях.
Не так має бути.
Ігор Лубківський, для УП
