Дилема 2012
Запекла боротьба, яка точилася навколо прийняття нового виборчого закону, включала в себе чимало аспектів, один з яких – протистояння між впливовими Юрієм Бойко і Сергієм Льовочкіним. Їхні інтереси в парламенті представляли Олександр Єфремов і Олександр Лавринович відповідно.
Баталії, що розгорнулися навколо закону про вибори свідчили не про боротьбу між циніками, що змінюють законодавство під себе, та ідеалістами, які вважають неможливим фальшувати результати голосування.
Протистояння постало всього лишень між двома сторонами однієї сили, які жодним чином не відрізняються одна від одної своїм нехтуванням справедливості.
Їх погляди різнились тільки щодо необхідності дотримуватись хоча б зовнішньої пристойності під час виборчої кампанії. Одні намагались імітувати бажання забезпечити чесність виборів, змінюючи систему їх проведення "під себе", роблячи при цьому лише косметичний "євроремонт".
Других такі формальності не цікавили – будь-яка дрібниця в законі мала гарантувати збереження та посилення контролю за ходом волевиявлення. І думки міжнародної спільноти, опозиції та власного народу з цього приводу нікого не хвилювали.
Той факт, що перемогла сторона, яка відчуває необхідність хоча б імітації збереження прав своїх громадян – сторона Льовочкіна-Лавриновича – не дає приводів для оптимізму.
По-перше, закони та приписи, як свідчить практика, особливо не впливають на наших можновладців в разі, якщо вони суперечать політичній доцільності.
По-друге, кон'юнктура та особисті інтереси мінливі, і завтра необхідність усіх формальностей може відпасти, тож залишимось навіть без цієї сумнівної втіхи.
Ну і найголовніше – імітація дотримання боротьби за виборчий процес без фальсифікацій зовсім не означає, що фальсифікацій не буде.
Зрозуміти позицію та участь опозиції в прийнятті закону, що фактично підписала собі вирок, взагалі дуже важко, адже підтримка змішаної системи прирікає її на гарантоване другорядне становище в новому парламенті.
Навіть якщо ціною п’ятивідсоткового бар’єру і вдасться відсікти головних конкурентів по опозиційному табору, перемога ця може стати пірровою.
Залишаючи шанси на проходження в парламент лише для "Фронту змін" та "Батьківщини", нові вибори можуть маргіналізувати опозицію взагалі.
Логічних пояснень такому стану речей є лише два: або повне відмирання політичного інстинкту самозбереження в лавах опозиціонерів. Або цинічне переважання особистих і, швидше за все, меркантильних мотивацій у тих, хто підтримав таке рішення.
Процедура прийняття правил гри на найближчі вибори не залишає для думаючої людини жодних сумнівів: мова йде не про політику, а про банальну боротьбу павуків в банці. В черговий раз і влада, і опозиція демонструють свою нездатність діяти конструктивно та принципово.
Зрозуміло, що у пересічного виборця все це викликає відразу та нерозуміння того, чому йому варто йти на виборчу дільницю і голосувати за будь-яку з діючих партій. Для нього не існує принципової різниці між "синіми", "біло-червоними" та новоспеченими "зеленими". Для нього всі вони одного кольору – сірого.
Свідченням цього факту є рейтинги усіх політичних сил – у той час як підтримка Регіонів стрімко падає, опозиційні сили не стають популярнішими.
Головною дилемою для українця у 2012 році буде не стільки "за кого віддати свій голос на найближчих виборах", скільки "чи варто йти на виборчу дільницю взагалі".
Що робити, коли треба терміново щось змінювати, але жодної нормальної альтернативи існуючій еліті немає?
А бути осторонь вже немає можливості – в країні залишається і з кожним днем залишатиметься все менше людей, яких би не торкнулися проблеми, пов’язані із пануванням чинної влади.
У такій ситуації єдиним розумним рішенням буде участь у голосуванні. Навіть за умови повної втрати довіри до українського політикуму, громадянам не залишається іншого виходу, окрім як голосувати.
І не тільки голосувати, а й захищати свій вибір усіма можливими законними засобами.
Заклики бойкотувати вибори виглядають дуже привабливими – адже це так просто, і робити нічого не треба.
Тільки, як і будь-яка інша проста відповідь на складне питання, така поведінка – прямий шлях в нікуди, адже ігнорування громадянського обов’язку дає останні козирі на руки і без того вправних шулерів від Партії регіонів, створюючи усі передумови для консервації нинішньої ситуації на довгі роки.
Утримання від візиту до виборчої дільниці – це, перш за все, допомога майбутнім фальсифікаціям.
Враховуючи те, яким адмінресурсом розпоряджається наразі чинна влада, та досвід регіоналів у цій царині, накопичений за довгі роки, немає жодних сумнівів, щодо того, як будуть "рахувати" голоси у 2012.
Зрозуміло, що за умов пасивності громадян, провести масштабні фальшування можна навіть із найжорсткішим законодавством, особливо, коли потрібні бюлетені самі пливуть в руки, а контролювати процес виборів суспільство не збирається, адже йому фактично немає чого захищати.
Тож якщо вищеописаний сценарій виявиться реальністю, будуть створені всі умови для збереження домінування Партії регіонів на українському олімпі і стрімкого переходу до авторитаризму.
В такому разі вже через багато років українцям доведеться починати все із самого початку, і навіть цей новий початок стане можливим лише за умови повної руйнації управлінської системи, тотального зубожіння і усіх інших рис суспільств, що пережили авторитаризм.
Але постає цілком логічне запитання: навіть якщо голосувати не за Партію регіонів, а за іншу політичну силу, кого ж обирати, якщо справжньої альтернативи немає.
Відповідь проста – за будь-кого, окрім сучасної влади. І це пов’язано не з тим, що опозиція набагато краща. Просто іншої можливості врятуватись від білорусизації України немає.
Лише ротація еліт може стати на заваді закам’яніння владної вертикалі совкового зразка, і залишити українцям щонайменше відносну свободу.
Корумповані та безвідповідальні лідери, як це показали роки після помаранчевої революції, є злом. Але набагато більшим злом є корумповані і безвідповідальні лідери, що нічим не поступляться задля збереження своєї влади.
Тільки свобода дає хоча б надію на те, що українське суспільство почне прокидатися і брати участь у політичному житті не лише біля екрану телевізора, але й в реальності.
Коли у громадян немає змоги впливати на стан справ в державі навіть теоретично, така держава приречена на довгий анабіоз аж до своєї смерті, як це відбулося із Радянським Союзом.
Тому вирішуючи дилему 2012 року, українець обирає не серед політичних сил. Він обирає між можливістю існування нехай недолугого, але все ж реального політичного життя в Україні та спокоєм і стабільністю, що притаманні кладовищам.
Олександр Голубов, для УП
