Майбутнє українського кіно
Один із кращих фільмів, коли-небудь знятих про Другу світову війну, який я дуже люблю, - "В бой идут одни старики", - створила кіностудія ім. О. Довженка. Але це було дуже давно.
З часу розпаду Союзу величезний механізм під назвою "українська кіноіндустрія" з кожним роком застарівав. І якщо спочатку все ще говорили, що ось-ось настане момент і ми знову створимо якийсь шедевр, то з часом віри у свої сили ставало все менше, і ця мрія зовсім зникла.
Зрозуміло, після того, як СРСР розпався, у кожної незалежної держави з'явилося стільки життєво важливих проблем, що розвиток культури, за великим рахунком, відійшов на другий план.
Якщо західні країни вже не одне століття розвивалися в капіталістичному світі, то колишні радянські республіки повинні були навчитися жити за новими правилами протягом кількох років. За цей час на наших кіноекранах почали показувати переважно голлівудські блокбастери, зрідка – європейський арт-хауз.
Але, коли ситуація більш-менш стабілізувалася і з'явилася можливість вдихнути на повні груди, прийшло розуміння того, що культура - це фундамент та імідж будь-якої держави. І сьогодні, незважаючи на кризу, ми не відступимо від цього переконання. Тому що саме завдяки культурі та спільним цінностям окремі люди стають українцями, американцями, французами чи італійцями.
Я вважаю, що для кожної людини дуже важливо відчувати себе частиною великої культурної традиції. Упевнений, сила кожної особистості і кожної держави загалом саме в її індивідуальності, особливості, відмінності від усіх інших.
У цьому контексті кіно – справді наймасовіше з мистецтв. Це унікальна можливість донести ідеї до максимальної кількості глядачів не тільки всередині держави, але й за її межами. І сьогодні створенням потужної кіноіндустрії займається багато молодих держав.
На мій погляд, найбільш успішно в цьому напрямку просувається Польща. Сьогодні їм вдалося створити потужну кінофабрику і наповнити як великі екрани, так і телевізійний простір власним продуктом. Україна переймає кращий світовий досвід і теж рухається у цьому напрямку.
Безумовно, для того, щоб радикально змінити ситуацію, потрібен час. Міжнародний досвід свідчить, що для того, щоб закласти фундамент для потужної кіноіндустрії - відновити кінопроцес, виховати нове покоління творчої еліти, створити серію перших цікавих фільмів, які привернуть увагу глядача, потрібно не менше п'яти років.
Наша держава взяла курс на протекціонізм національного фільму тільки у 2010 році. Тим не менше, уже є перші успіхи, про які хочеться розповісти.
У першу чергу, нам вдалося відновити інтенсивний кінопроцес. У кіно, як і в будь-якій іншій справі, теорія не має ніякого значення, якщо немає шансів її реалізувати на практиці. Завдяки суттєвому збільшенню бюджетної підтримки галузі сьогодні в роботі перебуває близько 80 картин різного жанру.
У прокаті успіхом користувалася картина Михайла Іллєнка "ТойХтоПройшовКрізьВогонь". Фільм подивилося більше 70 тисяч глядачів. По суті, це перша гучна українська прем'єра за багато років.
Після того, як ми збільшили держпідтримку, виникло запитання: як найбільш ефективно розподіляти ці гроші? Для вирішення цієї проблеми Державне агентство з питань кіно розробило нові правила конкурсного відбору кінопроектів.
Сьогодні продюсери і режисери представляють не тільки "голу" ідею, але і стратегію її реалізації та просування. Знімати "на полицю" більше ніхто не буде. Такий формат дозволяє спробувати свої сили і перемогти абсолютно всім – від дебютантів до метрів.
Якщо говорити про те, що необхідно поліпшити у тандемі "держава-кіноринок", то це модель виділення коштів на реалізацію кінопроектів. На сьогодні вона не відпрацьована, тому виникають затримки. На 2013 рік у бюджеті закладено 135 743 000 гривень і, сподіваюся, у новому році вдасться уникнути непорозумінь.
Коли представники кіноринку побачили, що держава готова реально брати активну участь у розвитку індустрії, вони об'єдналися. В "Українську Кіно-Асоціацію", увійшли найбільші кіновиробники, дистриб'ютори, прокатники та кінотеатральні мережі.
Разом ми вже почали працювати над поліпшенням законодавчого поля. Нашою першою спільною ініціативою стали три законопроекти, які я зареєстрував цього літа.
Ми побачили, що сьогодні є сенс зосередитися на розвитку інфраструктури українського кіно.
З одного боку, наразі в Україні немає достатньої кількості кіноекранів, щоб фільми окупалися у прокаті. До 2017 року у планах створити мінімум 250 нових кінозалів. З другого боку, ті сучасні виробничі потужності, які в країні є, не завантажені.
Тому в новому скликанні я буду відстоювати ініціативи, які дозволяють українським виробникам по максимуму брати участь у створенні нового контенту та адаптувати західні картини для українського прокату.
Крім того, для розвитку національного ринку важливо посилити відповідальність за порушення закону у сфері кінематографії, зокрема це стосується невиконання національних квот на демонстрацію українських фільмів і показу картин без прокатного посвідчення Держкіно.
На сьогодні ми домоглися того, що українське кіно почало здобувати визнання на міжнародній арені. Завдяки розвитку копродукції у нас з'явилося більше можливостей знімати кіно разом з іншими країнами і завойовувати великі аудиторії.
До прикладу, у конкурсній програмі кінофестивалю "Молодість" було представлено фільм "Істальгія". Це спільна робота України, Сербії та Німеччини.
Звичайно ж, говорячи про міжнародне визнання, неможливо не згадати яскраву перемогу фільму "Ядерні відходи" Мирослава Слабошпицького на одному з найбільших кінофестивалей у Локарно і роботу "Звичайна справа" Валентина Васяновича, яку відзначили на Одеському кінофестивалі. Уже у лютому всі матимуть можливість побачити цю картину в кінотеатрах. Переконаний, талановиті українські режисери обов'язково заявлять про себе і в 2013 році.
Дехто вважає, що наше життя – це справжнє кіно, а ми – актори. Якщо це так, я б хотів побажати всім Вам, дорогі читачі, щоб у Новому році всі Ваші старі й нові ролі були зіграні блискуче, навіть найсміливіші задуми були втілені в реальність, а всі битви закінчувалися виключно хепі-ендом.
