Ставлення західних держав до української кризи
На момент приземлення президента Обами в Гаазі 24 березня Сполучені Штати та їхні європейські союзники вже серйозно розсварилися з Росією. Меркель і Обама ніяк не змогли відрадити Путіна від свого курсу. Після цього Росію публічно засудили за порушення суверенітету й територіальної цілісності України. Вона була двічі ізольована у голосуванні в Раді Безпеки ООН.
Але російська сторона й надалі поводилися зухвало, нарощуючи мобілізацію, не припиняючи наступ.
Що можуть вдіяти потужні західні держави, якщо Росія ще більше загострює протистояння?
Санкції
До візиту Обами в Європу його Адміністрація та глави держав ЄС застосували економічні санкції проти російських і українських посадовців, відповідальних за переворот у Криму.
Американські санкції були суворіші, ніж європейські: вони вдаряли по членам внутрішнього кола Путіна і Банку "Россия", що обслуговує російську еліту. Європейські санкції були спрямовані проти окремих чиновників високого рангу, та загалом вони цілили проти чиновників нижчого рівня.
Під час візиту Обами країни "Великої сімки" та Євросоюз лякали більшими санкціями, якщо Росія знову буде загрожувати уряду України та її території.
Угода про асоціацію ЄС та позика МВФ
Після окупації Криму західні держави заходилися прилучити решту України до своєї сфери впливу.
21 березня глави держав Європейського Союзу підписали Угоду про асоціацію з прем'єром Яценюком. Угоду про вільну торгівлю на прохання українського уряду відклали для подальшого обговорення. 27 березня Міжнародний валютний фонд погодився надати Україні позику в сумі 14-18 мільярдів доларів.
Починаючи з 1995 року, український уряд отримує кредит від МВФ уже сьомий раз. Безпосередня мета цього кредиту – протягом ближчих двох років виплатити борги міжнародним кредиторам.
Не змінилися й умови, що висувалися попереднім урядам Юлії Тимошенко й Миколи Азарова. В обмін за кредит МВФ вимагає від уряду підвищити ціни на газ для споживачів на 50% і скоротити державні витрати на соціальні потреби для того, щоб скоротити дефіцит державного бюджету. МВФ вимагає девальвації гривні, що вплине як на зниження цін на експорт з України, так і на внутрішні економічні активи, які можуть бути куплені іноземними інвесторами.
Девальвація гривні вже фактично досягнута діями міжнародних валютних ринків протягом останніх місяців.
Глобальніша мета кредиту МВФ, котра збігається з умовами Угоди про асоціацію ЄС, у тому, щоб сприяти інституційним змінам, які наближують Україну до моделі ліберальної ринкової економіки західного типу. Більшість людей, які брали участь у Майдані, хочуть бачити такі зміни як альтернативу олігархічній системі.
Втім, з погляду західних сил, такі зміни також дозволять пустити західний капітал до участі в більш звичному для них, більш передбачуваному й безпечному ринку, а отже, дозволить йому стати більш конкурентним щодо українського й російського капіталу.
Угода МВФ також прагне відкрити нові сектори української економіки для іноземних інвестицій та придбання майна, включно із приватизацією землі – цього останнього рубежу капіталістичного ринку в Україні.
"Велика вісімка" зупиняє членство Росії
На позачерговому засіданні 24 березня в Гаазі країни "Великої вісімки" призупинили членство Росії на невизначений термін. Однак вони втрималися від її виключення, висловивши сподівання, що незабаром Росія буде готова розв'язувати свої розбіжності з Україною шляхом мирних переговорів.
"Велика вісімка" складається зі США, Канади, Великобританії, Франції, Італії, Німеччини, Японії та Росії, що приєдналася 1991 року, і щороку вона збирається для обговорення та узгодження важливих питань світової економіки.
Наприклад, у 1989-91 роках "Велика сімка" ухвалила ключові рішення, що запустили процес інтеграції Центральної Європи до Євросоюзу. Такі рішення фінансують і здійснюють багатосторонні установи, котрі контролюються в основному тими самими державами: Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, ОЕСР і ЄС.
Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров зневажливо відгукнувся про призупинення членства, мовляв, "вісімка" – то лише неофіційне зібрання, що вже віджило своє, бо "тепер всі питання глобальної економіки обговорюються в рамках Великої двадцятки".
Росія справді може реалізовувати свої зовнішньополітичні цілі через "Велику двадцятку". Проте втрата місця за столом "вісімки" завдасть певної шкоди міжнародному впливу й статусу Росії. А санкції всерйоз нашкодять російській економіці.
Саме коли Лавров знеславлював "Велику вісімку" в Гаазі, заступник міністра економіки Андрій Клепач зауважував у Москві, що Росія очікує відтік капіталу в розмірі 65-70 мільярдів доларів у першому кварталі 2014 року, переважно через репатріації доходів західних корпорацій, які вони раніше планували реінвестувати в Росії. Ця сума буде перевищувати відтік капіталу в сумі 63 мільярди доларів для всього 2013 року.
З іншого боку, вихід західного капіталу з Росії супроводжується репатріацією російського капіталу із закордону: російські інвестори, зокрема, ті, які вже зазнали санкцій, шукають притулок для своїх багатств удома.
Ефект від санкцій не буде відчутний, якщо вони не будуть застосовуватися в довготривалій перспективі й не будуть спрямовані на цілі сектори російської економіки.
НАТО
Коли розпочалася інтервенція Росії до Криму, НАТО додала кілька винищувачів до своїх сил, розміщених у країнах Балтії, Польщі та Румунії. Однак вона відхилила прохання київського уряду допомогти зброєю та розпочати спільне патрулювання повітряного простору України; НАТО погодилася лишень надати готове харчування.
Філіп Брідлав, командувач НАТО в Європі, попередив, що російські війська в стані підвищеної бойової готовності масово скупчилися на східному кордоні України й здатні швидко перетнути Україну в бік Придністров'я. Брідлав наголосив, що російські меншини можуть слугувати виправданням для вторгнення як у держави-члени НАТО, так і не-члени, як це нібито зробило російське населення Криму.
Російська окупація Криму особливо занепокоїла Центральну Європу, яка бідкалася, що Росія може перекинути свої війська через кордон у східну Україну, Придністров'я або в одну із країн Балтії. Такі побоювання спричинили заклики – зокрема, американського генерала й республіканського яструба Джека Кіна, – щоб НАТО переправила наземні війська глибше в Центральну Європу й показала Путіну, що Захід готовий дати відсіч.
Наразі західні лідери та їхні стратеги заблукали в тумані, де не зовсім зрозуміло, яку агресію слід вважати достатньою, щоб викликати військову відповідь НАТО: напад на східний кордон України, вторгнення в Придністров'я чи напад на країну-члена НАТО?
Трансатлантична єдність?
Країни-члени НАТО так і не дійшли згоди щодо основних механізмів своєї колективної безпеки та ролі, яку в цьому питанні відіграє Україна.
Починаючи з 1989-91 років, стратегія Сполучених Штатів у Євразії зводилася до того, щоб завадити Росії перетворитися в надпотужну силу, зберігати протистояння між своїми європейськими союзниками й Росією, тримати союзників укупі й дисциплінувати під керівництвом США. Простий спосіб утримувати союзників на своєму боці – це розпалювати напруженість над їхніми головами між Росією й США. Такій меті служило, наприклад, заохочення розширюватися на схід, як і спроба встановити систему протиракетної оборони в Польщі.
Зі свого боку, стратегія Росії в тому, щоб побудувати свої стосунки із країнами Західної Європи, розвинути економічне співробітництво й діалог із питань безпеки – але без втручання США. А в довгостроковій перспективі – відокремити провідні західноєвропейські держави від США. Росія розглядає таке відокремлення як ключовий крок до по-справжньому багатополярної міждержавної системи, у якій до неї будуть прислухатися й рахуватися з нею.
Росія домоглася певних зрушень у цьому напрямку завдяки дипломатичним зусиллям, торгівлі та інвестиціям: налагодила міцні стосунки з Німеччиною, Францією, Італією, Нідерландами та іншими країнами ЄС. Стратегія США полягає в тому, щоб зберегти НАТО в Європі й тримати НАТО-Європу, насамперед Німеччину, у стані безперервного протистояння з Росією.
Не випадково, що в день виступу Обами перед європейськими високопосадовцями в Брюсселі Джо Кайзер, виконавчий директор Siemens, найбільшої машинобудівельної компанії Німеччини, і постачальник багатьох продуктів для російської економіки, мав зустріч із Володимиром Путіним у Москві. Кайзер заспокоїв Путіна, що Siemens, як і раніше, продовжує довгострокові вклади в Росії.
Німецькі компанії сукупно вклали близько 20 мільярдів доларів у російську економіку. Минулого року загальний обсяг торгівлі між двома країнами перевищив 76 мільярдів євро; це приблизно стільки ж, скільки становить у поєднанні приватний та державний сектори зовнішнього боргу України.
Отже, під час візиту в Гаазі та Брюсселі Обама прагнув привести своїх європейських союзників до спільного знаменника й спонукати їх "говорити в унісон". Він дорікнув їм за зниження інвестицій у їхню власну безпеку з 2008 року – з 200 до 170 мільярдів доларів на рік – і сказав, що нинішня криза змушує їх інвестувати в цю сферу більше.
Українська криза тепер служить барометром єдності трансатлантичного альянсу. Вона покаже, що тримає альянс разом, що її члени готові зробити спільно і якими засобами.
Чи будуть німці вести інших європейців до розв'язання конфлікту дипломатичними та економічними важелями?
Чи буде США наполягати, що такі методи неадекватні, і замість цього переконуватиме своїх союзників застосовувати силу НАТО проти Росії?
Або, з іншого боку, чи буде США обходити НАТО й покладатися на своїх найближчих європейських союзників – Великобританію, Польщу та інші центральноєвропейські держави, щоб сформувати нову "коаліцію бажаючих"?
І в довгостроковій перспективі: чи буде українська криза посилювати біполярне протистояння між Росією й трансатлантичним альянсом – чи європейські держави розділяться в питанні щодо України?
Висновки й пропозиції
Ці найперші політичні, економічні та військові відповіді західних держав наразі чинять мало реального тиску на Росію, щоб вона відмовилася від свого курсу.
Нещодавні угоди з ЄС і НАТО дають Україні небагато, але очікують від уряду, що стоїть на краю банкрутства, чимало: більше позики від МВФ дається з такими умовами, які не можуть бути реалізовані без вигнання олігархів із влади; асоціація з ЄС не відкриває Україні шляху до повної участі в його інститутах, а лише участі в її ринку на відверто нерівних умовах.
Ці здобутки прийнятні для тимчасового уряду. Але вони аж ніяк не відповідають сподіванням та інтересам мільйонів людей України.
Замість того щоб закабалювати український народ ще більшим боргом, уряд має вимагати скасування наявних боргів. Міжнародні кредитори давно заробили на цих кредитах у багато разів більше.
Капітали олігархів в офшорних зонах мають бути репатрійовані для поповнення державного бюджету, щоб він міг зберегти, а не скорочував робочі місця, державні кошти на охорону здоров'я, освіту, пенсії та підтримку найбідніших верств населення.
Рух НАТО на схід підвищує небезпеку військової ескалації з російської сторони. Якби військо НАТО ввійшло в Україну у відповідь на російське вторгнення, або навпаки – Україна вже була б поділена на дві частини під контролем двох військових режимів. Неабиякий стимул для російських і українських крайніх правих помріяти про встановлення своєї націоналістичної диктатури!
Тому ми повинні вимагати, окрім безумовного, негайного відступу російських військ від кордонів України, – недопущення військового втручання будь-якої іншої сили.
Замість того щоб провокувати конфронтацію між Росією й НАТО, ми повинні вимагати складання й ухвалення загальноєвропейської угоди безпеки, до якої увійдуть Росія, Україна, Польща й усі інші країни по обидва боки прірви, що нині розверзлася.
Марко Бойцун, професор політології Східної Європи, Університет Нью-Йорка в Лондоні, спеціально для УП
