Мій оберіг – найвідоміший в світі гданський електрик
Для початку декілька зауважень. По-перше, цей текст не є писаним спеціально до 22 грудня – чергової річниці обрання екс-лідера легендарної "Солідарності" Леха Валенси президентом Польщі, а усього лише уривок неопублікованої автобіографічної повісті "Мумуар".
По-друге, з його ім’ям пов’язані лише пару більш-менш значних для мене фактів біографії…
Один із них трапився наприкінці серпня буремного1991, коли до мене зателефонував нещодавній на той час знайомець, середньої руки функціонер "Солідарності" Станіслав Ольжиєвич, і на мою радісну сентенцію, мовляв, тепер "ми все зробимо як в Польщі", остудив мій цуциків захват, бо, мовляв, для України лише настають дуже непрості часи.
Бо, хоч Україна і мала на той час лідерів співставних із "знаменом" польської революції Валенсою, але за жодним із них не проглядається команда однодумців, готових поступитися власними амбіціями заради Батьківщини. А ще додав, "незалежність не отримують в подарунок – її завойовують, часто-густо кров’ю".
Як у воду дивився… Другий факт – нижчевикладена історія.
* * *
Якось, порпаючись в архіві, я натрапив на чотири клаптики паперу. І згадав цю історію...
...Навесні 90-го мені зателефонував Чорновіл і сказав поквапитися до голови Харківського Руху, Володимира Пасічника. Мовляв, на його факс надійде мені від Чорновола один важливий документ. А потім В’ячеслав Максимович заінтригував мене:
- Маєш шанс познайомитись із самим Валенсою, Куронем і Міхником…
Тож я поквапився. Папірців було два. Один – польською мовою, другий – переклад українською.
Ось що там було сказано:
Голові незалежної робітничої профспілки "Єдність"
Пану Валерію Семиволосу
ЗАПРОШЕННЯ
Шановний брате Валерію!
Маю честь запросити Вас взяти участь в черговому з’їзді Незалежної Самоправної профспілки "Солідарність".
З повагою,
Голова "Солідарності" Лех Валенса.
І підпис – від руки!
Зауважу, що згадана "Єдність" була створена в січні 1990 року за моєї ініціативи під вибори, як суто технологічний піар-проект.
Але в реальність "Єдності" багато-хто повірив. В тому числі, й невеличка делегація "Солідарності", яку В’ячеслав Чорновіл запросив на установчу конференцію профспілки в Харкові. Саме цим я й пояснив собі дещо несподіване алаверди – запрошення на з’їзд "Солідарності".
Пасічник тицьнув мені ті факсограми і порадив телефонувати генералу Бандурці та мерщій бігти до нього з тими папірцями, аби той посприяв оформленню мого закордонного паспорту. До з’їзду було трохи більше тижня. З візою для мене, мовляв, в МІДі усе домовлено, потрібно тільки встигнути оформити закордонний паспорт.
Тодішній начальник Харківської ментури, а згодом аж п’ятикратний нардеп генерал Олександр Бандурка позиціонував себе як український патріот. Тому в нацдемівських колах він вважався своїм.
Тим не менш, я чомусь завагався. І запропонував Володимиру Михайловичу просто добре забашляти якому-небудь клерку із ОВІРу – та й квит.
Але Пасічник замахав на мене руками:
- Та ти що – то ж хабар. Ми ж усі під ковпаком ходимо. А як піймають – то поїдеш не в Польщу, а в інший бік профспілкового досвіду набиратися. Та й які можуть виникнути проблеми? Тебе сам голова "Солідарності" Лех Валенса запрошує. Його профспілка на виборах перемогла. Він ще президентом стане. Якщо тебе не випустять – це може в міжнародний скандал вилитися. А воно їм треба?
- Та, хто я такий, аби через мене скандалили, – буркнув я. Проте таки пішов до Бандурки.
"Дядько Мюллер" – так Бандурку йменували поза очі, – зустрів мене привітно. Уважно вислухав, поглянув на факсограми, здивовано пограв обличчям:
- Ти диви, сам Валенса запрошує... А в якості кого?
- Там же написано, по профспілковій лінії, досвідом обмінюватись, – пояснив я.
- Ага. Досвідом? Типу: "ну, а єслі будєт больше, ми вам сдєлаєм как в Польше", – процитував генерал один із зразків тодішньої народної творчості. – Та, втім, добре. Думаю, днів за п’ять зробимо тобі паспорт.
"Дядько Мюллер" пояснив, куди і до кого їхати. Він ще раз заспокоїв мене: мовляв, усе буде гаразд. Але наостанок якось так єхидно побажав:
- Щасливої дороги…
Вже не згадаю прізвища того ОВІР-івського полкана, але зустрів він мене куди менш привітно, ніж Бандурка. Полковник був якийсь сумний, ніби йому випало здійснити щось малоприємне.
Він довго вивчав обидва папірці, ніби хотів побачити на них не текст запрошення, а якусь шифрограму. Потім гидливо взяв мого пошарпаного паспорта, що бував у численних експедиційно-тайгових бувальцях та мандрах просторами Союзу.
Тривалий час гортав його, аж коли зачепився оком за штамп про розлучення і задоволено-ствердно констатував:
- Розлучений!
- Так. Ну то й що? Буває таке – люди розлучаються. Це ж не злочин? – роздратувався я.
- Та ви заспокойтесь. Звичайно, цей факт не злочин. Але у нашому відомстві, та й в МІДі із КГБ не дуже вітається виїзд за кордон неодружених чи розлучених совєтських громадян.
- То може, мені прямо сьогодні одружитися? – дратувався я. Але згодом, заспокоївшись, пояснив: – Не знаю за КГБ, але з МІДом усе узгоджено. Візу тиснуть тут-таки, щойно буде паспорт. Так що справа за вами.
- Краще б ви з КГБ все узгодили, – раптом прохопився полковник. Але, зрозумівши, що бовкнув зайвого, тему розвивати не став. – Аврально одружуватися, думаю, не варто, – сказав він. І пообіцяв – але вже не так впевнено, як Бандурка: – Спробуємо щось зробити.
Зателефонуйте мені днів через три.
На третій день я зателефонував полкану. Мовчанка. Зателефонував на четвертий, потім – на п’ятий день. Марно – той ніби кудись щез.
Тут я й зрозумів, що bieżni meshtamy polskiej ziemi – потоптати мештами польську землю, цього разу мені не доведеться. Яке ж було моє здивування, коли за пару днів до з’їзду "Солідарності" зателефонував сумний полковник і якось невесело запропонував заїхати до нього, щоб забрати паспорт.
Я надзвичайно зрадів. Наївний бовдур. Полковник повернув лише мого старого серпасто-молоткастого, принагідно дорікнувши:
- У Вас не паспорт, а якась ганчірка. А під ганчірки ми загранпаспортів не оформляємо і не видаємо. Ви б на новий його обміняли, а то ще оштрафують.
- Ви знущаєтесь!? – я вибухнув і вже не добираючи слів сказав усе, що думав і про полковника, і про його відомство.
Але полковник не образився. Він лише сумно, напівпошепки промовив:
- То не ми Вас не випустили. Самі ж розумієте хто?.. – і пошепки уточнив: – Кон-то-ра.
Потім він несподівано підвівся з-за столу та подав руку на прощання.
Тиснути його долоню я не став, лише розпачливо махнувши своєю. Грюкнув дверима і подався геть, картаючи себе за втрачений час, за те, що послухав Пасічника, а не вчинив по-своєму: мо’ по-тихому, тицьнувши кому і скільки треба, справа й вигоріла би?
А ще чомусь картався, що на полковника накричав і руки не подав – він-бо людина підневільна і, схоже, не остання сволота. Йому наказали – він виконав.
Та Бог із ним, із тим полканом. Прикро, що не пощастило поручкатися із самим Валенсою, і, напевне, що познайомитись із Яцеком Куронем, Адамом Міхником та іншими провідниками легендарної "Солідарності".
Якийсь час на згадку про ту історію в мене залишались дві факсограми. Втім, одну із них, польськомовну, вициганила однокласниця Томка. Друге ж запрошення Валенси я склав учетверо, вклав за прозору обкладинку паспорта і постійно тягав із собою у паспорті.
Із суто практичних міркувань: я вже якось розповідав, що моя мармиза діє на ментів магнетично. От я і тягав у паспорті те запрошення як один із антиментівських запобіжних засобів.
Під час затримання, якщо доходило до мандрівки в найближчий околоток, хтось із них обов’язково натрапляв на цю факсограму. Після чого відбувався приблизно такий діалог:
- Це, що той самий Валенса, президент Польщі?
- Еге ж! – весело відповідав я.
- Так ти що – із ним самим знайомий? – знов лунало запитання.
І тут я починав натхненно брехати: мовляв, не просто знайомий, а й навіть приятелюю із колишнім гданським електриком, а нині главою польської держави. Мовляв, листуємось із ним, телефонуємо одне одному, і він повсякчас мене в гості запрошує повештатися Бельведерським палацом.
А принагідно із якими-небудь делегаціями до Харкова сувеніри чи подарунки передає: то брелока для ключів у вигляді Варшавської сирени, а то й пляшку бімбера та вудженого вугра.
А я, мовляв, навзаєм передаю Валенсі яку-небудь диковинку. На кшталт ручки кулькової харківського заводу "Авторучка",але – штучної роботи, спеціально для віп-персон. Або ж шмат почеревини чи смаженого гусака та літру доброго первака, настояного на калгані.
Зазвичай після розвішування цієї локшини мене не тільки відпускали, але й частенько відвозили машиною туди, звідки забрали, або куди мені тре’ було.
Але ніщо не вічне під дворогим, тим більше – якийсь папірець. Одного дня те запрошення просто розпалось по згинах на чотири клаптики. Я склав їх до невеличкої теки та й відправив до архіву.
Але й досі я надзвичайно вдячний Валенсі за те, що тривалий час його ім’я мене від ментів охороняло…
Валерій Семиволос, село Губарівка, Харківська область, для УП
