Так не переможемо
Війна на Донбасі між Росією та Україною видається дивною та незрозумілою не тільки для пересічних українців, але й для багатьох наших політиків з політологами.
Незрозуміла вона перш за все своєю вражаючою поступливістю ворогові як вищого керівництва України, незалежно від прізвищ, так і Генштабу. Звісно, що на перемогу в такій дивній війні Україні розраховувати не випадає. Тому саме час пильніше придивитися до того, на якому ґрунті з’явилася та поступливість, яка межує вже зі зрадництвом.
У війні на Донбасі задіяні лише 8% відсотків населення неокупованої України. Це критично мало, враховуючи те, що в ті 8%, окрім військових, входять усі працівники оборонних підприємств, медичні працівники та волонтери.
Відразу мушу застерегти тих, хто упевнений, що нам треба розраховувати не стільки на наше військо, скільки на міжнародні санкції, під впливом яких Росія, за однією версією, не зможе воювати вже через кілька місяців, а за другою – почне розпадатися через кілька років.
Можу запевнити цих невиправних оптимістів, що цього не станеться з двох причин.
По-перше, це жалюгідний рівень санкцій країн Заходу, які, до того ж, завдяки титанічній роботі російської дипломатії та спецслужб, можуть бути зняті вже в цьому році.
По-друге, Росія, на відміну від України, має свою національну еліту. Хай вона потворна і, швидше, імперська, ніж національна, але це еліта, яка думає і діє не лише в руслі свого власного інтересу, але й розбудовує, як може, Росію як наддержаву.
Дотичним доказом останнього може бути повна відсутність публічних скарг із боку тих її високопосадовців, які вже майже рік не можуть нікуди поїхати, окрім країн СНД та ще кількох держав третього світу.
Та й та обставина, що Захід тягне з постачанням зброї в Україну, вказує на те, що протистояти скаженому російському ведмедю нам, як і раніше, доведеться самотужки.
Світова історія знає лише два випадки, коли далеко не найпотужнішим країнам Європи вдалося того ведмедя якщо не здолати, то принаймні приборкати. І не завадило б звернутися до їхнього досвіду.
Не було ніяких див ані над Віслою, ані в Карелії
Так-так, і поляки в 1920-му році, і фіни у 1939-1940-х роках зупинили Червону Армію, наміри якої відносно їхньої державності були ті самі, що й сьогодні у російсько-терористичних військ відносно України, без будь-яких див.
І тоді червоноармійці вважали і Польщу, і Фінляндією своїми територіями, бо ще добре пам’ятали, як обидві країни входили до складу Російської імперії.
Стосовно ж Польщі, то її поновленій державності було у 1920-му році лише 3 роки, а не 23, як українській на час початку російської агресії на Донбасі.
Хтось із військових може закинути, що не можна порівнювати як різницю військових потенціалів, так і якість озброєння російської та української армій зараз і тоді з армією агресора та обома її супротивниками – військами Польщі та Фінляндії.
Згоден, не можна. Але впевнений, що буду підтриманий більшістю істориків та політологів, коли припущу, що ці дві держави не нищили б своїх армій, як це робила Україна упродовж всієї своєї незалежності.
Та й не факт, що вони відмовились би від ядерної зброї – як би на них тоді не тиснули ті ж Росія та Америка з Європою.
І ось саме тут захована та кощеєва голка, яка дає ключ до розуміння, чому тоді у фінів та поляків вийшло, а в нас – ні.
А вийшло в них саме тому, що вони не мали жодних ілюзій стосовно Російської імперії, в якому б вигляді та не поставала на їхніх кордонах, та російської армії, яка у всі часи відрізнялася своєю жорстокістю, підступністю та віроломством.
Ми ж і досі віримо в імперські казки про "братерський російський народ", про те, що в Росії в нас лише один єдиний ворог – Владімір Путін. Що по його смерті знов буде мир та злагода.
Так, росіяни вважають нас своїми братами, але тільки тоді, коли ми живемо з ними в одній державі та воюємо в одному війську!
Як тільки українці виходять за межі цих імперських координат, вони відразу ж стають або "мазепинцями", або "петлюрівцями", або "бандерівцями", або навіть "фашистами", як сьогодні.
Результатом же тих "братерських" ілюзій з нашого боку й стало повне роззброєння України перед лицем російської агресії і багато чого дивного та незрозумілого вже по її ходу.
Тому, гадаю, не зайвим буде пильніше придивитися до того, як треба було б Україні воювати з росіянами на прикладах саме Польщі та Фінляндії. Адже вони зупинили нашого спільного ворога навіть без тих міжнародних санкцій, які застосовуються до нього сьогодні.
Якщо подивитись на те "диво над Віслою", то воно мало під собою міцний підмурок національної польської ідеї, яка полягала зовсім не в прагненні Польщі, скажімо, до Ліги націй чи то до Антанти, а у єднанні всіх її громадян, незалежно від їхнього соціального та національного походження, у тому вистраждано-непереможному: "ja jestem Polak!".
Саме ця національна ідея змушувала всю польську політичну націю створювати славнозвісні комітети Самооборони, куди люди віддавали на потреби свого війська все, що мали.
Ці комітети провели загальну мобілізацію серед населення значно ефективніше, ніж нашпиговані російською агентурою та корупціонерами теперішні українські військкомати.
Це вже трохи пізніше були створені в Польщі такі її державні військові органи, як Рада захисту Польщі та Тимчасовий революційний Комітет.
Саме їхня національна єдність й дозволяла польському війську не віддавати військову ініціативу Червоній Армії, а навпаки, відсувати її якомога далі від власних кордонів.
Так, в березні 1919 поляки відтіснили росіян з Литви та Західної Білорусі, зайнявши при тому Вільно, Ковно, Бобруйськ та Мінськ.
А у квітні 1920 за підтримки залишків Армії УНР звільнили від більшовиків навіть наш Київ!
Поляки завжди хотіли мати між собою та Російською імперією потужний буфер у вигляді незалежної України. І саме цей їхній геополітичний прагматизм змушує сьогодні Польщу бути чи не найпалкішою прихильницею нашої незалежності в Європі.
А потім був серпень 1920-го, коли стовідсотково відмобілізовані поляки під проводом своїх славетних генералів Халера та Сікорського розбили вщент під Варшавою більшовицьке військо, на чолі якого тоді були "непереможні" Будьонний з Тухачевським.
Саме тому підписаний у березні 1921 року Ризький мирний договір діяв, на відміну від Мінських домовленостей, аж до 1939 року! І це не завадило б знати нашим керманичам.
І не озирався тоді маршал Пілсудський на Москву – лишень би на нас не напали без легітимного уряду (!), а рішуче скинув корумпований уряд Войцеховського у травні 1926.
Але тут паралелі з сучасною Україною неможливі, бо порівнювати Пілсудського з Муженком просто недоречно…
А ось паралелі з так званою фінською кампанією Червоної Армії напрошуються самі. Бо тоді радянські спецслужби перед самим нападом на Фінляндію створили маріонетковий уряд цієї держави. Приблизно так само, як в ДНР з ЛНР.
Але фінське керівництво реагувало на цей факт зовсім не так, як наше. Воно не тільки не визнавало тих більшовицьких маріонеток, не маючи з ними жодних контактів, але й провело загальну мобілізацію, завдяки якій армія країни з населенням усього 3,6 мільйонів людей нараховувала тоді 337 тисяч вояків!
Для порівняння: українська армія сьогодні ще не досягла своєї чисельності навіть у 250 тисяч.
Не можна порівнювати й "стіну сміху та плачу" Яценюка та лінію Манергейма, яку фіни будували 12 років за допомогою кращих фахівців із фортифікаційних споруд з Німеччини, Англії, Франції та Бельгії.
Якщо ж припустити, що українські чільники не знали про навалу московської орди в Криму за день до її початку, то, помноживши 365 на 12, можна дізнатися, у скільки разів фінська еліта була якіснішою за нашу!
Фінське військо цілий час тероризувало бійців 7-ї та 14-ї армій червоних та 44-ї стрілецької дивізії безкінечними "казанами" та диверсійними проривами, які відрізали агресора від тилового забезпечення.
Якщо порівняти це з тим, що діється сьогодні в зоні АТО…. Генштаб та вище керівництво країни забороняють українцям навіть відповідати вогнем на вогонь ворога!
Тому й результати бойових дій у цих двох війнах відповідно різні. Якщо на Донбасі наших військових загинуло приблизно стільки ж, скільки й з боку російсько-терористичних військ, фіни знищили 72 408 червоноармійців, втративши зі свого боку лише 19 576 людей.
Ще більш разючими виглядають політичні відмінності тієї війни. За Московським договором 1940-го року, Фінляндія втратила невелику частину своєї території, але залишилася незалежною державою.
Україна ж і надалі продовжує після кожних "мирних домовленостей" із терористами перманентно втрачати свої населенні пункти і немає жодних гарантій, що країна залишиться незалежною.
Маємо те, що маємо
Саме так, не маючи своєї об’єднавчої ідеї в боротьбі з одвічним ворогом, більше того – не усвідомлюючи до кінця навіть всю його небезпечність, Україна виглядає приреченою.
Президент, зануривши голову в пісок, імітує на міжнародній арені бурхливу діяльність, удаючи при тому, що це зупинить Росію суто дипломатичними засобами.
Але наведені приклади з європейської історії красномовно свідчать – з цим агресором є сенс домовлятися тільки після виграшу в нього воєнної кампанії.
Прем’єр-міністр настільки загрався ще з передвиборчої кампанії в будівництво своєї "стіни сміху та плачу", що, схоже, вже й сам повірив у те, що зупинити другу військову потугу у світі можна за допомогою сітки-рабиці.
При цьому Арсеній Петрович так і не зміг налагодити належним чином постачання нашим військовикам на Донбасі зброї, амуніції та навіть їжі!
Верховна Рада, яка голосить про необхідність запровадження військового стану в країні, сама працює у виключно мирному режимі з величенькими канікулами після кожного місяця роботи.
Не змусили наших парламентарів перервати свої чергові канікули навіть факти корупції в уряді Яценюка, озвучені на всю Україну.
Робити в цій ситуації крайнім міністра інформації Юрія Стеця, вважаю, недоречно. Бо не буває контрпропаганди в держави без власної пропаганди. Яка, своєю чергою, неможлива без власної ідеології.
Ну, а всяка державна ідеологія в Україні, як відомо, заборонена Конституцією. Сподіваюсь, що Юрій це вже зрозумів і, як порядна людина, невдовзі подасть у відставку.
Нема чого дивуватись, коли і в першій, і в другій редакції закону про особливий статус Донбасу немає жодного слова про мільйон біженців з його теренів.
У країні без власної ідеології, де її керманичі керуються тільки особистою політичною доцільністю, це нормально, бо переселенці ж, на відміну від сепаратистів, не стріляють у бік Києва, і за ними не стоїть така наполеглива у досягненні своїх цілей Росія…
Хоча той особливий стан для Донбасу, у чому переконаний юрист Сергій Головатий, є з боку президента та парламенту прямим порушенням Конституції України.
І спеціально для тих, хто й досі вважає, що вище керівництво нашої держави не зважає у своїх діях на Росію. Згадайте реакцію на незаконні збройні формування рік тому в Донецьку та Луганську та нещодавно – в центрі Києва і, сподіваюсь, що ви зміните свою позицію.
У воюючій без власної ідеології державі можливі й не такі дива!
У розстрільних списках так званих ДНР та ЛНР приблизно 100 українців, серед яких є й росіяни, і євреї. Сепаратисти ладні розстріляти їх тільки за те, що вони не приховували на Донбасі своєї проукраїнської громадянської позиції.
А от рідненька нібито українська держава боїться якимось чином виділити їх з абсолютної "ватної" більшості переселенців, яка, на відміну від тієї розстрільної сотні, завжди може повернутися додому.
Ба більше, з двох спонсорів сепаратистського руху на Донбасі, які розкошують сьогодні в Києві, наша ідеологічно стерильна держава спромоглася лише на оперетковий судовий процес над одним із них.
Так – не переможемо…
Олександр Крамаренко, для УП
