Правосуддя
2 вересня 2015 року на сайті "Українська правда" був розміщений наш матеріал із назвою "Докотилась Україна…", присвячений проблемам судової реформи в Україні, про яку зараз не говорять хіба що діти.
На тему реформи суддівства відтоді до мене дійшло багато зауваг, якими хочемо поділитися з вами, шановні читачі.
Суттєвим для нормального життя суспільства є забезпечення рівних можливостей, охорона та гарантування реалізації прав і свобод усіх громадян. Функція захисту прав громадян у державі покладається на суди, а отже, і на суддів, усю судову систему.
Очевидно, що громадяни мають добре усвідомлювати собі важливість охорони їхніх прав і свобод з боку судової гілки влади, і ставитися до цього факту з особливою увагою.
Суддів в Україні є понад вісім тисяч. Деякі наші співвітчизники пропонують замінити їх усіх, а інші кажуть нікого не рухати.
Пропозиція замінити всіх суддів, бо вони корумповані, звучить дуже привабливо, у дусі революційних змін, але звідки тоді відразу взяти таке велике число інших порядних і досвідчених кандидатів на цю посаду, – ті, хто подає цю пропозицію, не знають.
Песимістично налаштовані громадяни, можливо, під зовнішнім впливом, твердять, що українці від природи не здатні бути чесними суддями. Дехто навіть повторює старі фрази антиукраїнської пропаганди про нашу нездатність взагалі творити державу та управляти нею.
У відповідь на таке твердження інші кажуть, що серед українців, які живуть і працюють поза межами нашої держави, хоч їх і небагато, є судді, котрі обіймають відповідні (навіть високі) посади в різних державах, для прикладу – федерального судді у США.
Не треба нам виходити аж за кордони України, щоб довести: українські судді можуть, навіть у дуже складних справах та обставинах, знайти правду та справедливість.
Загальновідомим прикладом цього є рішення Верховного Суду України в грудні 2004 році у справі результатів виборів Президента України. За свою чесність, яку судді Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України тоді виявили, більшість із них гірко потерпіли.
Суддями не народжуються, а виховуються. За якість і характер виконання їхнього обов’язку також несуть відповідальність ті, хто готував їх до цього уряду. Звідси і справедливе домагання перевіряти моральний стан факультетів права в різних наших університетах.
Хтось із коментаторів поставив запитання: чи не було б краще для суддів більше контактувати із суспільством? Пригадуємо собі з часів душпастирювання у США, що судді брали участь у суспільному житті і це аж ніяк не принижувало їхньої гідності, ані не зроджувало підозр щодо їхньої чесності. Безумовно, були деякі обмеження у спілкуванні, але дуже помірковані. Бо хіба може сприяти здоровій ситуації те, що судді живуть у дуже вузькому закритому колі і творять своєрідну "касту"?
Подібно, законодавча та виконавча гілки влади в нас також не люблять спілкуватися з народом, і ми бачимо, які це має погані наслідки. Судова гілка влади передусім не повинна цього наслідувати.
Повернемося до чогось, сказаного на початку. Суддів у нас понад вісім тисяч. Чи всі вони погані, корумповані, нечесні? Напевно, ні.
Вважаю, що було б дуже корисно, якби громадяни задумалися і навіть виписали - якими вони б хотіли бачити своїх суддів. Хоча існують документи, написані в різних епохах, в яких подано прикмети доброго судді, але, на мою думку, далеко краще і цікавіше, якби громадяни висловили свою позицію і побажання. Багато сказало б: суддя має бути професіоналом, чесною людиною, патріотом. Це мінімум.
Однак хотілося б, щоб громадяни потрудилися і намалювали образ справедливого судді з усіма іншими гарними прикметами: у такому разі, з одного боку, суспільство переконалося б, що існують в нас такі судді, які відповідають їхнім ідеалам, а з іншого – був би поданий чіткий сигнал конкретним особам, що їх хочуть бачити справжніми слугами свого народу та слугами справедливості.
Зрештою, суд і судді, які покликані захищати святі права та свободи людини і громадянина, мали б побачити, який морально-етичний та професійний образ судді окреслює суспільство, науково-юридична громада – описати це бачення у відповідному документі, а держава – урахувати у своїй законотворчій діяльності.
+ ЛЮБОМИР
