На межі витривалості. День на Донбасі
Пізній вечір – наш літак сідає у Дніпрі.
Їдемо до військового шпиталя імені Мечникова. Протягом останніх 28 місяців, з травня 2014, з усього регіону сюди потрапило 12 тисяч поранених на війні – 1300 з них мали рвані рани після вибухів, переважна більшість – з кульовими. Приблизно 40% з тих, що потрапили, потребували інтенсивної терапії, проведено 3000 операцій.
Це – статистика.
У маленькій кімнатці для відвідувань сидять поранені, у них на ногах металеві обручі та дротяна проволока, що підтримує пов'язки.
Уточнення – лікарі уникають ампутації усіма можливими способами. Рятують і реабілітують ноги й руки навіть тоді, коли навіть не залишилося мязової тканини.
Біля хворих – літня жінка. Приходить до хлопця, який вже пережив три операції. Шрапнелі розірвали Євгенові легені, уламки залишилися в серці й голові. Маленька жіночка плаче і питає зі смутком в очах: коли закінчаться вбивства? Відповіді немає.
А лежачі у палатах 20-річні солдати, що тільки прийшли до тями, у відповідь на питання як вони почуваються, відповідають: "Хочемо видужати й боротися. Любимо Україну, це наша Мати". Тісно стискають наші долоні навіть тоді, коли їм дуже болить.
Сьогодні вже кожному відомо, що порятунок життя – це одне, фізична реабілітація – це друге, а психологічний вихід з травми – це найдовший процес.
Про виклики розповідає керівник шпиталю професор Сергій Риженко.
Бачимо перед собою поранені тіла, бачимо втомлених лікарів, бачимо поранених (18 вересня), яких доставлено сюди після 15 вересня, після перемир’я.
Оглядаємо кулі, що витягнуті з тіл поранених – жахлива колекція: довгасті, загострені, великі і маленькі.
Той шпиталь має свою традицію. Його було створено під кінець ХІХ століття. Коли під час другої Світової війни тут знаходилися німці – лікарі приймали до шпиталю тих, хто особливо переслідували: ромів, євреїв, вчителів, відомих осіб. Дозволяли хворіти і .... нажаль, пацієнти помирали. Підготовлено акти смерті, тіла вивезено у спеціальних трунах. Люди зникали, але, правду кажучи, у таких спосіб їх було урятовано, вони жили. Коли повернулася радянська влада – лікарі і медсестри були відправлені у трудові табори за співпрацю з німцями. Останні повернулися до Дніпра у 70-х роках.
З Європейського Парламенту нас троє. Ребека Хармс, німкеня з Партії Зелених, Яромір Стетина, чех з партії Християнських Демократів, з тієї, що і я.
З нами Марія Іонова, Ірина Геращенко, та Андрій Лопушанський з Верховної Ради. На дворі – північ. Пригнічення сильніше за втому.
Вранці їдемо до Маріїнки.
Коли перетинаємо кордон донецького району, на АЗК змінюємо транспорт, до нас приєднуються солдати. Два нові броньовані транспортери, виготовлені в Україні із двигуном від Форда.
Солдати повністю озброєні, з масками на обличчях, просять не робити фото. Заради безпеки. Заради безпеки солдати їдуть з нами далі, але ми відправляємо транспортери назад.
Маша Іонова каже, що ми будемо виглядати по-дурному у бронежилетах поряд з тими, хто там – під кулями і перестрілкою – живуть кожного дня.
Доїжджаємо до контрольного пункту. Це – перехід між українськими територіями та тими, що окуповані російськими сепаратистами. Сьогодні понеділок – величезна черга: люди, автомобілі, велосипеди поспішають до Донецька.
Після вихідних, проведених з родиною, яка знаходиться по іншу сторону, повертаються. З покупками, продуктами, торбами, дехто, отримавши пенсії від української сторони. Перехід триває. Контроль документів, речей. Повертаються, бо живуть там і не ризикнули на міграцію у власній країні. Чекають у черзі, пересуваються вздовж контейнерів і чергуючих солдат. Контейнери мають декілька функцій – як офіси, пункти вирішення питань, на тій самій лінії – накриті місця з лавками, де керує УВКБ ООН.
Це – місця для тих, хто потребує допомоги у пошуку близьких або міграції. З іншого боку така сама черга. З Донецька на територію, що контролюється Україною. Такі самі контейнери – в принципі, вони такі ж самі як і у всьому світі – в Йорданії, між Палестиною й Ізраелем, в Африці.
На обличчях людей видно втому, у деяких приховану агресію – не хочуть розмовляти. Інші кажуть, що їм досить і єдине, чого вони хочуть, – це миру. Вони на межі витривалості. Ні, не кажуть "хочемо миру", кажуть виразно "не хочемо вбивств".
Хтось з нас питає про вибори.
В Європі, особливо серед німецьких і французьких дипломатів, говорять про вибори, як спосіб вирішення конфлікту. Це викликає роздратованість, злість. Які вибори? Під тиском сепаратистів? Під тиском росіян? Це не будуть вільні вибори.
Через кілька годин у Краматорську, недалеко від відомого зруйнованого мосту у Слав’янську люди з адміністрації та неурядових організацій говорять ясно: це були б вибори під тиском п’яних бандитів, які кожної хвилини відкривають вогонь по звичайних людях. Спочатку має бути справжній мир, покращення умов, безпека – і контроль України над російсько-українським кордоном.
З контрольного пункту їдемо до Маріїнки, невеличкого поселення.
Це – територія так званої лінії зіткнення. Заходимо до невисокого, двоповерхового будинку. Такий собі центр допомоги і соціальної інтеграції. Спілкуємось із представниками адміністрації та військовими.
Вони розповідають про територію, де живуть люди у часи війни. Але радіють з кожного відремонтованого даху і будинку після ворожих обстрілів. Радіють новому садочку і показують, як він чудово функціонує, краще, ніж попередній, побудований ще за радянських часів. Хвилються про газ на зиму – зараз до нього немає доступу.
По алеях метушаться люди. Одні замітають листя, інші йдуть у напрямку кіосків – купують яблука і кавуни. Трішки далі є магазин, де Яромір купує шматок хліба і місцеву "варенку". Магазини відкриті лише протягом декількох годин.
З метою безпеки – краще зайвий раз не гуляти – з іншого боку міста чатують снайпери.
Їдемо з комендантом на прикордонну вулицю. Ми повинні їхати досить швидко, щоб не потрапити під обстріл. Видно продирявленні як сито брами. Видно знищену покрівлю, розбиті стіни, часто майже цілком знищені будівлі.
Люди з Маріїнки не хочуть виїжджати. Це – їхнє життя, їхня земля. Коли починається перестрілка – спускаються до підвалів. Знаходимося у такому підвалі, сховалися. Підготовка господині просто вражає. Підвал – це не лише сховище, а й комора.
На полицях – яблучний компот та консервовані огірки. Господиня дивиться на нас зі смутком в очах. Каже, що вже навіть не відчуває страху. Страх потрапив під шкіру і душить зсередини. Боїться, не відчуваючи страху. На межі витривалості. Нещодавно з гори або телекомунікаційної вежі снайпери поранили двох дітей. Дякувати богу – діти вижили.
В автомобілі комендант розповідає нам, що коли проїжджає і бачить, як літні люди дістають свої мобільні, то боїться що після такого телефонного дзвінка може початися перестрілка. У Маріїнці не довіряють нікому.
Також недовіряють і моніторинговим місіям ОБСЄ.
Люди хотіли б, щоб вони їх охороняли, берегли. Їм це потрібно. А коли такої підтримки та безпеки немає, то вони розчаровуються.
Місії ОБСЄ повинні тільки спостерігати. На таку територію має бути щонайменше 800 осіб. А їх всього 660. Не все здатні побачити, мало обладнання для моніторингу, особливо електронного – приладів нічного бачення та збору сигналів звідки стріляют. А це важливо – тому що згідно з правилами безпеки ОБСЄ, нічне патрулювання заборонено. Існує декілька ліній кордону, що проходять через житлові зони. Лише зараз починаються роботи на трьох з них, щоб створити там здемілітаризовані зони. Це єдиний спосіб на те, щоб позбутися снайперів і постійних перестрілок. Для того, щоб люди, які там живуть під постійним обстрілом сьогодні, могли хоча б передихнути.
Бо де є межа витривалості?
Мої друзі з України кажуть, що її не існує. Що потрібно витримати все – тому що це боротьба за все, за Україну, за Батьківщину.
Цей дух відчувається, коли їдемо до лісу і у замаскованому обозі зустрічаємо солдат.
Тут землянки, підвішені банки з водою і пластиковим краном, який відкручується. Електроенергія – з генератора. Навіть є "лазня", з камінням для розігріву і рівно порубаними дровами для вогню. Є їдальня. Їмо з тарілок смачнючий борщ, традиційний, з овочами і м’ясом. Закусюємо чорним хлібом із шматочком сала, тобто солонини, часником і цибулею, порізаною на четверо. А на друге – перлова або гречана каша на вибір. І компот.
Солдати відкриті, керівник – сильний, досвідчено описує ситуацію. Росіяни дорого дають за його голову. Він – один з тих героїв українського пробудження національної ідентичності і революції гідності – так сьогодні говорять про Майдан.
Він знає і розуміє, за що боряться люди. У зв’язку із 25-річчям Незалежності у Києві я бачив плакати з солдатами у касках. Молоді обличчя і підпис "Народжені вільними". Той керівник, з яким ми сердечно прощалися, коли відїжджали, саме з таких – народжених вільними.
І це найбільший феномен сучасної України – люди дозрівають до свободи. Якщо ця внутрішня свобода виграє, не буде границі витривалості. Витримають.
Ми поїхали разом з колегами. Це не була делегація від Європейського Парламенту – з точки зору безпеки було прийнято рішення не відправляти її офіційно. Але ми поїхали: Ребека, Яромір і я, бо усвідомили, що повинні засвідчити нашим українським друзям соліданість. Думаю, що саме солідарність допомагає витримати все.
"Слава Україні!" "Героям Слава!" Лікарі, солдати, працівники адміністрації, лідери громадських організацій, люди, що чекають на пункті контролю, і жителі Маріїнки – це герої. Герої свого часу. Солдати свободи.
Міхал Боні, депутат Європейського парламенту, для УП
