Жахи війни, які українці раніше могли бачити лише по телевізору, нині приходять в їхні родини.
Гинуть близькі, залишаються каліками, отримують глибокі душевні травми. Але навіть ті, чиї родини біда обійшла, спостерігаючи за війною через екран телевізора чи комп’ютера, переживають почуття глибокої тривоги, нервового збудження або депресії.
Це не дивно, говорить професор Каліфорнійського університету, директор кафедри психології та соціальної поведінки Роксан Коен Сільвер. Після багаторічних досліджень впливу на психіку американців таких подій як напад 11 вересня чи вибух у Бостоні вона стверджує, що перегляд сцен насильства на екрані телевізора чи комп’ютера призводить до таких же симптомів психологічної травми, як і перебування на місці подій.
Роксан Коен Сільвер– Ми проводили дослідження після нападів 11 вересня та початку війни в Іраку, а потім і після вибухів під час Бостонського марафону в 2013 році. Ми з’ясували, що люди, які багато разів переглядали різні жахливі сцени тих подій, мали фізичні та психологічні наслідки для свого здоров’я. Соціальні мережі – Facebook, Youtube, Reddit чи Twitter – не мають того редакційного фільтру, який мають телевізійні новини, тому перегляд на них відео і фотоматеріалів зі сценами насильства є ще більш небезпечним. Під час наших досліджень ми встановили, що психологічний вплив постійного перегляду таких матеріалів на людей, які їх бачать лише на екрані, є не меншим, а інколи й більшим, ніж на тих людей, які безпосередньо там були.
Наші дослідження у Сполучених Штатах базуються на страшних, але одноразових подіях, таких як напади 11 вересня чи Бостонські вибухи, які прокручують по телевізору знову і знову. Це, звичайно, не можна порівнювати з тим, що відбувається в Україні чи інших частинах світу, де іде війна – там ці відеоматеріали з’являються постійно. Але деякі дослідження, які проводилися в Ізраїлі, свідчать про те, що перегляд телевізійних новин, де показують сцени війни чи наслідки терористичних актів, призводять до того, що люди переживають ще більший стрес у своєму повсякденному житті.
– Які саме наслідки перегляду телевізійних новин про війну Ви спостерігали? Коли в країні йде війна, важко сказати людям: просто вимкніть телевізор. Що можна порадити тим людям, які все ж таки дивляться ці новини?
– Звичайно, люди по-різному сприймають погані новини і страшні зображення, але для багатьох просто важко потім не думати про побачені сцени жорсткості чи вбивства. Вони намагаються про них не думати, але ці страшні сцени все одно постають в них перед очима. Люди нервують, їм сняться страшні сни, вони починають всього остерігатися. Ці реакції є нормальними для організму, який потрапляє у важку ситуацію – ми називаємо їх синдромом посттравматичного стресу – але їх дуже важко буває пережити. І вони можуть мати з часом наслідки для фізичного здоров’я. Тому я б радила дивитися на ці травматичні сцени якомога менше. І вже напевне не вишукувати їх у соціальних мережах. Нічого доброго в психологічному плані ці зображення не дають, а, навпаки, лише посилюють загальний стрес для організму.
– Якщо сцени насильства в новинах чи документальних фільмах про війну так сильно впливають на дорослих людей, чи вони так само впливають і на дітей?
– Нічого доброго від цього не буде. Я б дуже наполегливо радила батькам робити усе, що є в їхніх силах, щоб діти цих жахів не бачили ані по телевізору, ані на екрані комп’ютера. Я також мама, і коли сталася трагедія 11 вересня, моєму синові було шість років. Я не дозволяла йому дивитися по телевізору нічого, що було пов’язано з цими подіями. Батькам краще просто вимкнути телевізор, якщо діти заходять до кімнати, і дуже уважно стежити за тим, що їхні діти дивляться в інтернеті. Дітей потрібно особливо оберігати від цих кадрів. І не лише дітей, а й підлітків та самих себе.
– А що робити тим, хто мусить на це дивитися – так, як мої колеги-журналісти?
– Те, що я говорила, стосується психологічного аспекту справи, я не кажу тут про історичні чи політичні аспекти цих подій. Люди можуть хотіти продемонструвати ці страшні кадри зі своїх політичних міркувань. Але за своїми службовими обов’язками деякі люди мусять їх переглядати. У нас також зараз працює одна колишня журналістка, яка проходила різні гарячі точки, і саме зараз вона працює над цією темою – впливом травмуючих подій на журналістів, які піддаються "хронічному бомбардуванню цими зображенням". І кращий спосіб подолати цю травму – ділитися думками і почуттями з колегами і розуміти, що це нормальна реакція організму і психіки на травматичні події. Але поки наше дослідження ще не завершене, можу лише сказати, що це є частиною ризику, пов’язаного з професією журналіста, з необхідністю документувати події під час війни.
– Нині близько 80% українців кажуть, що вони допомагають армії або переселенцям. Багато волонтерів вважають, що вони просто не можуть сидіти, склавши руки. Чи Вам не доводилося зустрічатися з цим феноменом під час Ваших досліджень, коли люди долають свій страх перед війною через активну допомогу тим, хто на передовій, чи постраждав від бойових дій найбільше?
– Це точно не може зашкодити. Але, дійсно, я маю студентку з Боснії, яка пройшла через жахи війни в цій країні, і яка нині працює зі мною над дослідженнями у Сполучених Штатах. І її одне з її досліджень напряму стосується Вашого запитання. Вона вирішила перевірити на практиці, чи дійсно людям, які пережили психологічну травму, стає легше, коли вони починають активно допомагати іншим. І, за її висновками, бажання допомогти є дуже поширеною реакцією серед людей, які потрапляли в такі жахливі обставини. І, гадаю, це потрібно заохочувати. Щодо наших досліджень у США, то ми бачили, що люди дуже активно допомагали грошима, здавали кров, робили багато інших речей, які могли допомогти жертвам трагедій 11 вересня та Бостонських вибухів.
Facebook
Twitter
Вконтакте
