Повернення до свободи. До третьої річниці "України без Кучми"

Как легко решить, что ты слаб,
чтобы мир изменить.
АНДРІЙ МАКАРЕВИЧ


У Грузії сталося неймовірне й водночас довгоочікуване. Неймовірне, тому що повалений режим Шеварднадзе ще зовсім недавно здавався непорушним (утім, як і інші авторитарні режими СНД). А довгоочікуване - тому що рано чи пізно політичні і соціальні процеси в Грузії мали призвести саме до такого результату (втім, як неминуче призведуть до такого ж результату і в інших країнах СНД).

Так чи інакше, повалення Шеварднадзе стало першим переможним народним повстанням на пострадянському просторі. А вже наступного після тбіліських подій дня в Україні почали говорити про те, що саме ці події означатимуть для нас, українців.


ГРУЗІЯ ЯК ДЗЕРКАЛО УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Говорити про це тим паче доречно, що аналогії між грузинською та українською ситуаціями далеко не обмежуються тим, що грузинська опозиція вивчала досвід (позитивний і негативний) антипрезидентських акцій в Україні (див. інтерв’ю Давида Бердзенішвілі, "Зеркало недели", 22-27 червня 2002) і взяла на озброєння гасло "Грузія без Шеварднадзе" за аналогією з "Україною без Кучми".

Схожість між нами в тому, що і Україна, і Грузія, й інші країни СНД вийшли з однієї "шинелі" – СРСР. Тому соціальні, економічні й політичні процеси, які призвели до розвалу радянської імперії, продовжують розвиватися і у нових незалежних країнах. Розвиватися за схожими сценаріями (враховуючи національну специфіку) і доволі синхронно.

На початку 1990-х в усіх без винятку пострадянських країнах утворилася система олігархічного капіталізму. Тобто - соціальна система, фаворитами якої є клани великих капіталістів, які отримують надприбутки за допомогою державної влади та вищої бюрократії.

За своєю суттю ця Система є монополістичною (цілі галузі економіки зосереджені в одних руках) та бюрократичною. Найкраще інтересам олігархії відповідають режими президентських республік або навіть відверта диктатура. Тому в усіх без винятку країнах СНД склався політичний лад, за якого уся повнота влади належить президентові.

Аутсайдерами Системи, гостро незадоволеними існуючим станом речей, є всі без винятку інші групи суспільства. Дрібна та середня буржуазія завжди програє за існуючими правилами гри в бізнесі. Адже вони, ці правила, не однакові для всіх.

Інтелігенція, якщо не брати до уваги топ-менеджерів та безпосередню обслугу олігархів, незадоволена порушеннями власних прав та свободи слова зокрема. А стосовно найманих робітників, селян, пенсіонерів та безробітних соціальна політика олігархічного капіталізму є просто терористичною.

Олігархи не є монолітною групою. Всередині цієї групи безперервно точиться внутрішньовидова боротьба, конкуренція на кшталт боротьби павуків у банці. При чому невдахи, так звані олігархи "другого ешелону", час від часу приєднуються до опозиції. Є такі і серед противників Шеварднадзе, є такі і серед опозиції української.

Після нетривалого періоду стабілізації (режими Єльцина в Росії, Кучми в Україні, середньоазійських президентів-диктаторів) система олігархічного капіталізму вступила в смугу політичної й економічної кризи. Невдоволення вихлюпнулося на вулиці, і перші масові акції протесту відбулися саме в Україні (грудень 2000). Наступною була Грузія (жовтень 2001).

Змінити освячений президентською владою та оповіданнями про розбудову держави стан речей шляхом виборів виявилось неможливим. Авторитарна президентська система забезпечувала перемогу "своїх" кандидатів за допомогою адміністративного та фінансового ресурсів, а то й прямих фальсифікацій (як на останніх виборах у Грузії).

Присутність опозиції у парламенті створювала лише "демократичний" антураж, адже за системи президентської республіки центр ухвалення рішень - як політичних, так і економічних - знаходиться у президентській адміністрації. Зрештою, якби вибори могли б змінити Систему, Система б їх скасувала.

Коли протиріччя визрівають, але не можуть знайти своє розв’язання інакшим чином, неминуче відбувається соціальний вибух. Тому практично всі країни СНД пережили масові антипрезидентські заворушення, найпотужнішими з яких, окрім України та Грузії, були виступи в Молдові, Киргизстані та Азербайджані. У кожному випадку привід для хвилювань був різний, але всюди були однакові причини – соціальні.

Грузія першою прийшла до проміжного фінішу – президента повалено. Але про перемогу грузинської революції говорити зарано: ні політичну, ні економічну Систему ще не змінено.

Можливо, функцію рушія перетворень візьме на себе обраний у січні парламент. А можливо, що олігархія і бюрократія другого ешелону за допомогою нового сильного президентського режиму зможе опанувати настрої тбіліської вулиці, опанувати політичну ситуацію загалом.

Тоді ми змушені будемо констатувати, що грузинська революція так і не перемогла і не завершилась. Якщо політичну систему не буде демократизовано, нова економічна система не забезпечить однакових для всіх правил, соціальних реформ не відбудеться, а натомість грузини знову змушені будуть воювати, можна не сумніватись, що нові заворушення у цьому по-кавказьки темпераментному регіоні не забаряться.

Свого часу грузини вважали месією Гамсахурдіа, згодом – Шеварднадзе. Саакашвілі і Бурджанадзе можуть стати з ними в один ряд президентів-диктаторів, якщо їхня мета - отримати владу, нічого суттєво в країні не міняючи.

Тому що Революція - це аж ніяк не політична перемога опозиції і зовсім не заміна одного президента на іншого. Для її перемоги треба йти далі, ще далі за "просто" повалення Шеварднадзе. Так як і в Україні мусимо йти значно далі за "просто" переобрання Кучми.


"ВУЛИЦЯ" ПРОТИ СИСТЕМИ

Я називаю владу революційною, якщо вона залежить від
великої групи, об’єднаної новим віруванням, програмою
або світосприйняттям... Я називаю владу оголеною, якщо вона –
результат відвертих властолюбних прагнень індивідів або груп.
БЕРТРАН РАССЕЛ

Революція – процес зміни Системи соціальних, економічних і політичних відносин у суспільстві. Революції неминучі, бо жодна Система не вічна. Соціальні Системи народжуються й помирають.

Це – такий самий закон природи, як і закон ентропії. Коли суспільні відносини потребують змін, не існує жодної сили, яка б ці зміни могла зупинити. Ці зміни стануться якщо не через вибори, то через "оксамитову" революцію. Зрештою, через збройне повстання або будь-яким іншим шляхом, але вони стануться.

Зміни можна затримати, сфальсифікувавши вибори, розігнавши демонстрацію чи потопивши повстання в крові. Можна затримати, але неможливо зупинити. І за Кавказом, і над Дніпром Революція вже розпочалась: це показали "Україна без Кучми" і "Грузія без Шеварднадзе". Революція триває і, без сумніву, переможе.

Україна розпочала раніше за Грузію, але у підсумку відстає на шляху змін: ми й досі не змогли повалити режим. Найреальніше це було зробити під час УБК – у 2000-01. То був громадянський етап української Революції, коли громадяни, яких політична еліта (і правляча, й опозиційна) називала з відтінком зневаги "вулиця", без посередництва політичних партій ставили владі свої вимоги.

Йшлося тоді не тільки й не стільки про усунення Кучми, йшлося про зміну Системи. Цю вимогу не могла сформулювати опозиція політична (ми всюди будемо розрізняти громадянську опозицію як рух громадян та опозицію політичну, яка в сучасному українському варіанті існує у форматі "парламентської четвірки" або "трійки").

Її вимога – усунення Кучми і обрання замість нього іншого. Вимогу зміни Системи могла сформулювати й сформулювала саме "вулиця" – громадянська опозиція.

"Вулиця" сказала: "Україна без Кучми," - але не сказала, із ким, бо вимоги її були значно глибші. У цьому була її сила. Але це не могло сподобатись опозиції політичній, передусім тим із неї, хто хотів би скористатися всією повнотою президентських повноважень в інтересах своїх та свого оточення.

Спроба поставити громадянський рух під контроль політиків була зроблена у 2002-му. Проте спроба ця, як і ініційована політичною опозицією акція "Повстань, Україно!", виявилася невдалою. Марно чекати від студентів – мешканців наметового містечка на Майдані або учасників пішого зимового походу Житомир – Київ пасіонарності тепер, коли їм пропонують йти під портретами Тимошенко – Жанни д’Арк або під гаслами "Ющенко – наш президент".

Проблема ж не у президенті, а в олігархії, і це чудово розуміють прості громадяни. Персоніфікація відповіді на питання "Україна без Кучми, але з ким?" обернулася для політичної опозиції тактичною поразкою.

Втім, зосередженість на гаслі усунення Кучми, а натомість відсутність програми кардинальних соціальних перетворень - це не просто тактична помилка української опозиції, яку можна виправити. Це – її питома риса.

Маючи після УБК значну електоральну підтримку українського суспільства – від селян до дрібної буржуазії – політична опозиція залишається під проводом олігархів з "другого ешелону". Відсутність позиції найбільш ймовірного кандидата опозиції – Віктора Ющенка – щодо найгостріших соціальних питань та фактична і практична відмова від зміни політичної системи, тобто від переходу до парламентської республіки (прямої вимоги УБК), цілком відповідає інтересам ображених теперішньою владою у бізнесі чи політиці людей, які прагнуть повернути собі втрачені позиції за рахунок впливу на майбутню владу.

Очевидно, що мрії ці можуть здійснитися лише за існуючих правил гри, існуючої Системи, але з іншими персоналіями.


ГРОМАДЯНСЬКА ОПОЗИЦІЯ

Після ймовірного приходу до влади у 2004-му політична опозиція не змінить Системи. Тим паче марно сподіватися змін, якщо переможе провладний кандидат. Буду радий, якщо помилюся, але немає жодних підстав сподіватися на інше. В обох випадках зміною влади скористаються лише деякі фінансово-політичні групи. Громадянський рух, рух за зміну Системи сьогодні надто слабкий, щоб досягти свого.

У той же час сильне й активне громадянське суспільство – це єдине, що може запобігти повторенню найбільш одіозних рецидивів кучмізму у майбутньому. І громадські активісти вже обговорюють ймовірні методи і принципи майбутніх дій.

Кілька моїх знайомих, учасників УБК, які сьогодні активно працюють на перемогу кандидатів політичної опозиції, сказали буквально таке: "Якщо Ющенко прийде до влади, я перейду до нього в опозицію, а сьогодні народові треба дати якусь надію на зміни".

Мені ж здається, що більш чесним було б говорити всю правду одразу і працювати не на зміну президента, а на зміну Системи, в тому числі і на зміну системи політичної, ще до виборів 2004-го.

Принаймні, тоді б не довелося вислуховувати докори свого сумління і докори інших людей. На кшталт тих, які доводилося "ковтати" студентським активістам кінця 80-х – початку 90-х, і мені в тому числі: "Кого ви привели до влади? Кравчука і Кучму". Можна сперечатись з останньою тезою, але не можна не визнати: велика доля сенсу в тому є...

Громадянське суспільство потребує згуртування й дії. Дії більш значущої для України та її громадян, ніж участь у передвиборчій кампанії одного з кандидатів, скільки би ця участь не приносила дивідендів фінансових, кар’єрних та організаційних. Участь в іграх Системи всмоктує в Систему, робить тебе її рабом. Точно так, як ліричного героя "Готелю Каліфорнія": "You can check out any time you like but you can never leave". Альтернативою цьому може бути лише Велика Відмова. Відмова від цінностей і правил гри Системи.

Я бачу поки що один шлях для тих громадян, які прагнуть змін, незалежно від того, яким чином вони братимуть участь у виборах. Це – організація громадського руху за принципами, подібними до організаційних принципів руху антиглобалістів.

Без лідера – "начальника" або "месії", без бюрократичного апарату, із координуючим центром на кшталт прес-центру. Тобто, добровільне об’єднання громадянських організацій та громадян (добровільність означає участь у спільних акціях, коли організації чи громадянину це видається доцільним і потрібним, та неучасть, якщо такої доцільності й потрібності немає).

Форма діяльності – захист громадянських прав як великих колективів, так і окремих осіб. Прав як соціальних, політичних (свобода слова), так і екологічних (сьогодні знову постала проблема Хортиці).

Методи – від масових акцій до "круглих столів" і заяв. Такий рух неминуче буде опозиційним за будь-якої влади до і після виборів 2004 року. Але він буде необхідним, адже його функція – оберігати громадянські права від державних органів.

І його функція – розпочати акцію "Україна без (далі йде прізвище майбутнього президента)", якщо на українських обширах повіє вітер рецидивів кучмізму. Декларацією принципів такого руху міг би стати документ, проект якого подається нижче, який сьогодні обговорюється, і підписати який погодились низка формальних і неформальних громадських організацій, до яких входять учасники УБК.


P.S.

Після грандіозного громадянського піднесення кінця 80-х – початку 90-х у суспільному житті України настав штиль. "Втеча від свободи" – так, напевне, сказав би Еріх Фром, якби характеризував ситуацію в Україні останніх десяти років.

"Втеча від свободи" – зрозуміла людська реакція. Це – коли людина заради безпеки, добробуту або спокійного життя відмовляється від своїх прав, від боротьби за свою гідність, згодна принести свою особистість у жертву своєму тілу. Десять років українці тікали від свободи. Вважалось, що ми досягли головного – незалежної України, і тепер треба спокійно жити, будувати сім’ю, робити кар’єру.

Але ми не досягли свободи, тому не могли жити так далі. Сплеск громадянської активності українців і, у першу чергу, студентів взимку 2000-го – навесні 2001-го був неминучим. Головним результатом цих виступів стали величезні зміни у думках і душах людей. Ми змінилися. З індивідів, як і наприкінці 80-х, знову почали виростати особистості. Почалось "Повернення до свободи".

Повернемось?


Автор: Володимир Чемерис, Інститут "Республіка", співкоординатор акції "Україна без Кучми"