Рецепт перемоги по-грузинськи

П'ятниця, 9 січня 2004, 15:44
95% голосів виборців за одного кандидата на демократичних виборах – явище малоймовірне. Однак, це щойно на наших очах сталося в Грузії.

Перемога кандидата від опозиції Михайла Саакашвілі була прогнозованою. Проте, такого результату не чекав ніхто, можливо, навіть сам новообраний президент Грузії. Населення згуртовано у складній політичній і економічній ситуації продемонструвало високу громадянську зрілість.

Національний і громадянський інстинкт грузинів спрацював безвідмовно, одностайно обравши оптимальний варіант і надавши новій владі кредит довіри для реалізації загальнонаціональних завдань.

Вибори у Грузії визнані справедливими більшістю внутрішніх та міжнародних спостерігачів, які своїм контролем зробили їх достатньо прозорими.

А до того ж, і сама нинішня влада Грузії була найбільше незацікавленою у фальсифікації виборів. Назовні 4 січня столиця "постреволюційної" країни виглядала досить буденно.

Це якщо не рахувати святкових феєрверків та усього лише трьох авто, які одразу після закінчення виборів з прапорами і ввімкненими гудками почали курсувати головною вулицею міста – проспектом Руставелі, даючи стереотипну картинку іноземним тележурналістам, що марно намагалися вловити "дух революції" в заспокійливому запахові смаженого лавашу передмість Тбілісі.

Однак, саме у цей день Грузія зробила історичний вибір – остаточно покінчила з пострадянським минулим.

Саме завдяки небувалій консолідації Грузія перестає бути країною, яку великі держави зможуть смикати за нитки. Це перший урок грузинських виборів.

"Росіяни погано розуміють, що Росія не є сувереном, а ми не є колоніями", – заявив Саакашвілі після виборів, наголосивши, що необхідно "змінити правила російсько-грузинських відносин".

Однак, і "проамериканськість" Саакашвілі – це міф. Точніше, "проамериканськість" Саакашвілі починається (і закінчується) там, де інтереси США відповідають інтересам Грузії.

Ну що тут вдієш, коли цілісна і сильна Грузія, у тому числі в якості транзитного маршруту каспійської нафти, відповідає інтересам Сполучених Штатів у регіоні.

Натомість, Росія заохочує сепаратизм в Абхазії, Південній Осетії, Аджарії, Джавахетії тощо. Через сепаратистські регіони Росія дістала могутній важіль впливу на Грузію і без будь-яких сентиментів використовує його.

Адже війни та інспірована ззовні нестабільність, брак законності у сепаратистських регіонах, як і у самій Грузії, на десятиліття відбив у закордонних бізнесменів та туристів бажання інвестувати кошти в цю країну чи й просто відвідувати її.

Тому не дивує геополітичний вибір грузинів.

До слова, слід згадати, що прогнози "доброзичливців", що пишуть темники для українських телеканалів, про неминучий розкол Грузії цілковито не справдилися. Навпаки, зростання авторитету зміцнило центральну владу, і, відповідно, перспективи єдності Грузії.

Аджарія взяла участь у виборах, проголосував навіть її президент Абашидзе, Південна Осетія дозволила відкрити дільниці на своїй території. Тисячі абхазьких грузинів спеціально приїхали до основної частини Грузії, щоб проголосувати.

Усі ці територіальні проблеми були створені не сьогодні, однак вирішуватиме їх новий режим.

Саакашвілі переміг не один. Він привів за собою до політичної еліти нових людей. Ці люди є вже на всіх основних посадах у регіонах. У Грузії відбулася не просто зміна поколінь еліти, але заміна керівників радянського і пострадянського типу на людей, які вважають, що демократія і патріотизм – не лише модні слова, що допомагають утриматися при владі.

Сам Саакашвілі, перебуваючи в Києві, подав простий рецепт своєї перемоги – він сам вірив у те, що говорив народові: "Коли ти нещирий, про щось домовляєшся за спиною людей, вони також це бачать, і ніколи не підуть за тобою". І це другий урок грузинських виборів.

Народ нутром відчуває нещирість, що в Грузії, що в Україні. Саме цим простим фактом пояснюється цілковита нездатність української влади, попри чималі фінансові, організаційні, репресивні та інформаційні ресурси, створити конкурентноздатного політика, який зміг би перемогти на вільних виборах.

Здеморалізовані "українські" хабарники, принижені звичним стилем відносин в сучасних українських "верхах", мають очі, що в народі називаються "позиченими в Сірка" (собаки). Це очевидні речі, які приховати неможливо навіть за екраном телевізора.

Для політиків у Грузії сьогодні очевидно, що без грузинського народу вони – ніщо. І це третій урок грузинських виборів. Українські ж політики поки що не настільки далекоглядні, щоб сприйняти його.

Нова влада Грузії отримала економіку країни в коматозному стані. Околиці, а подекуди й центр Тбілісі, виглядають значно гірше, ніж пересічний обласний центр в Україні.

Дехто схильний розглядати азійські злидні як природні. Так от, злидні в Грузії вражають своєю європейською неприродністю. Колись ошатні будиночки стоять пошарпані, без ремонту мінімум з 1990 року – з початку війн в Південній Осетії, Абхазії та громадянської війни 1992 р.

В Україні, попри всі здирництва влади, все ж почала оживати економіка столиці і ще кількох міст, що є значним прогресом у порівнянні з Грузією.

Однак, грузини мають важливу фору перед українцями. У них з‘явилася надія, яку поділяє, без перебільшення, весь народ.

За час перебування у Грузії я зустрів лише одного скептика, який сказав, що "вони (решта) думають, що завтра після виборів на голову впаде манна каша". Однак і цей скептик теж ходив на вибори.

Якщо надія донесена до кожного громадянина, у політиків зникає маса проблем, пов'язаних із приходом до влади, крім однієї – як цю надію виправдати після приходу до влади. Це найголовніший урок грузинських виборів.

В Україні у разі масштабного, загального, ефективного донесення народові надії могло б зникнути чимало проблем. Зокрема, теоретично могли б знятися й такі нині нагальні проблеми, як другий тур президентських виборів. А крім того, цілком можна було б запобігти фальсифікації виборів вже самою демонстрацією реальності творчого застосування грузинського досвіду в українських реаліях.

Партія Саакашвілі нараховує 100 тисяч реальних членів. Еквівалентом в українській ситуації був би організований рух у 1,5 мільйони членів.

Чи є такий рух у сьогоднішній Україні?

Українська опозиція чомусь не розуміє очевидних речей. Якби в Україні в кожному великому місті було б хоча б кілька тисяч організованих опозиціонерів, в містечку – вдесятеро менше і ще вдесятеро менше – в селі, то влада на всіх рівнях навряд чи ризикнула бути "антинародною". Нинішня влада недолуга майже в усьому, однак інстинкт самозбереження її представників працює надійно.

Між тим, протестний потенціал населення сьогоднішньої України ще більший.

Якщо називати речі своїми іменами, то опозиція просто лінується його мобілізовувати або нездатна це робити. Звичайно, не кожен провідний опозиційний політик в Україні має такий організаційний талант, як новообраний грузинський президент. Однак кожен відповідальний політик зобов'язаний мати досить здорового глузду і здатності розумітися на людях, щоб довірити роботу тому, хто краще може її зробити.

Сподівання отримати владу в подарунок однаково марні, що в Грузії, що в Україні. Владу завжди беруть. "Тусовочною діяльністю" замінити реальну роботу з населенням неможливо – ефективність цих двох типів діяльності неспівмірна. Вони співвідносяться як імітація дій і реальна робота.


Поїздка українських спостерігачів та журналістів до Грузії організована за сприяння київського представництва Організації з безпеки і співробітництва в Європі

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування