Перемога фільму на такому престижному кінофорумі, як Берлінський, – правдиво визначна подія для будь-якого національного кінематографа. А з українською кінокартиною досі таке траплялося лишень одного разу – 1990 року, себто, ще "під маркою" СРСР. Тоді Кіра Муратова отримала "Срібного ведмедя" за стрічку "Астенічний синдром".
Зрештою, справжня подія – вже сама участь у конкурсній програмі Берлінале української стрічки "Йшов трамвай №9" Степана Коваля серед 17 короткометражок, відібраних по всьому світові... Прикро, що демонстрація фільму (загалом – 5 показів) супроводжувалася, м’яко кажучи, технічними недоладностями. Річ у тім, що "Трамвай" не було належним чином підготовлено для фестивального показу. Це єдина стрічка із 17, що не мала свого плаката на Берлінале, і вона демонструвалася без англійських субтитрів.
Це при тому, що текст в окремих місцях відіграє вирішальну роль для розуміння цієї картини. Дуже дивно, що у нашому Міністерстві культури немає окремої служби, яка б готувала фільми до участі на фестивалях. (Т.зв. "міжнародний відділ" міністерства вочевидь опікується якимись глобальнішими речами). І це тоді, коли міністерством маніфестується підтримка саме арт-кінематографа, якому шлях передусім на міжнародні кінофоруми.
Одначе – фільм Степана Коваля переможно крокує фестивалями. Окрім берлінського "Ведмедя", він має ще Ґран-прі і приз Ґільдії кінознавців і кінокритиків Росії міжнародного фестивалю анімаційних фільмів "Крок", приз за кращий короткометражний фільм і приз глядацьких симпатій міжнародного фестивалю "Молодість", спеціальну відзнаку фірми Canon естонського фестивалю "Чорні ночі".
Кинокритики ж відзначають, що фільм Коваля "аж до щедро виплеканих титрів, зроблено з величезною любов’ю й неабиякою, до того ж зрілою, майстерністю". "Режисерові вдалося чисто вкласти сюжет у сюжет, показати кіно в кіні, продемонструвати спостереження за спостереженням. Коваль запрошує нас припасти до вічка камери, яку помічають кумасі в кадрові; вічка снайперської ґвинтівки, що вихоплює одразу кілька планів химерного життя; припасти до вітрового шкла трамваю як до шиби акваріума.
Саме це свідоме апелювання до зображальності, до візуалізації, до свідомої кінематографічності, здається, і робить фільм таким виграшним. Наче підтверджуючи таке спостереження, пасажири "Трамваю" під кінець дії починають, ніби славнозвісними тортами, кидатися грудками пластиліну, з якого їх створено. Щойно в картині намічається якийсь карб, творець вправно випручується й тікає від погибелі на якийсь цілком інший рівень.
Нарешті "Трамвай" - дуже українська й дуже аніматорська анімація, невіддільна від контексту, якого можна й не знати, але неможливо не відчувати", - зазначає кінокритик Сергій Саржевський.
 Степан Коваль, фото KINOKOLO.UA |
Але через річні перерви в роботі багато що довелося робити наново, з нуля. Проблема набрати знімальну групу. За гроші, які платить студія, погодиться працювати або людина, котрій цікаво, або що називається "хвора", як от я. До речі, президентський ґрант це ж не відкритий банківський рахунок. Він становив 100 тисяч гривень. Стандартний кошторис 10-хвилинного анімаційного фільму в Україні – 120 тисяч, тобто нам уже не вистачало. А після відрахувань усіх податків на студію надійшло 80 тисяч".
"На початку була сценарна заявка з ключовими моментами, - говорить Степан. - Перетворити її на розгорнену літературну форму допомогли Ян Таксюр і Олександр Володарський з "Київських відомостей". І вже літературний сценарій я перевів у власне режисерський. Найскладнішим було придумати персонажам побутові,
"народні" репліки. З цим ні вони, ні я так і не впоралися. Але поки фільмування було протягом двох років заморожене, я їздив містом трамваями і що чув цікаве – занотовував. Більшість текстів у "Трамваї №9" реальні, взяті з життя".
Після повернення з Берліну у розмові з журналістом часопису KINO-КОЛО Максимом Черних Степан Коваль зізнався, що "навіть трохи розгубився" від галасу, піднятого "навколо "Срібного ведмедя". "Йому ледве не політичне значення надається", - сказав Коваль. - "Проте після Берліна нічого не змінилося. Жодна структура чи приватна особа нічого мені не запропонувала і казати про те, що мені зараз увімкнули зелене світло й усе навкруги запрацювало, якось не виходить. Як і раніше, доводиться воювати за нормальні умови праці".
І все ж Степан сподівається, що коли "цей галас ущухне" він повернеться до проекту, над яким працює ще з часів "Кроку". "Проект потихеньку розвивається, практично безкоштовно для держави, тому що з'явилася людина, яка бажала вкласти в нього нехай невеликі, але реальні гроші", - сказав кінематографіст.
 |
- Такі натяки були. Але річ у тім, що зараз усі права належать Міністерству культури. Я хочу сам спробувати просувати свій фільм. В міністерстві пішли мені назустріч, пообіцяли укласти угоду, згідно з якою я стану співвласником "Трамвая" і в мене з'являться якісь дистриб'юторські права. Особливих грошей короткометражна анімація, на відміну від повного метра, не принесе, але мене цікавить саме функціонування правового і фінансового механізму. Я хочу зсередини дістати уявлення про кухню кіноринку. Крім того, якщо ця угода не залишиться на папері, а запрацює, тоді з'явиться прецедент для інших режисерів, що вони допоки підписують старовинні, радянського зразка, угоди про права на власні фільми. Стару систему потрібно ламати.
- Ти на вигляд така м'яка і тиха людина. Чи не заважає це тобі домагатися свого?
- Я - Рак за гороскопом, отже, все переживаю всередині. Зачиняюсь у панцир і там перегораю. На "Трамваї" я навчився бути злішим, твердішим. Довелося багато перешкод долати, і моєї м'якості та скромності не вистачало. Власне, з цього народився сюжет одного з наступних моїх проектів. Він так і називається "Хочеться бути твердим", про пластилінового героя в оточенні твердих персонажів. Йому хочеться стати твердішим, але, як виявляється, сенс його життя саме в м'якості.
- Що ти збираєшся робити зі своєю медалюкою? Горіхи колоти, використовувати як прес-пап'є або виставку якусь улаштуєш?
- Це вже друге моє преміальне залізо, перед ним був дзвін з "Кроку". Сподіваюся, що з часом "Укранімафільм" якось-таки відновить колишні позиції і тоді спробую зорганізувати студійний музей. Якщо в нас вийде створити свій музей – української анімації звичайно, а не музей Стьопи Коваля – тоді всі нагороди віддам туди. Років з 10 назад я бачив подібне в Москві, де виставлялися всі відомі ляльки, усілякі Чебурашки. Так цікаво!
- Розкажи, як у Берліні прийняли твій фільм?
- Ми не встигли з субтитруванням, тож я попервах боявся, що "Трамвай" дивитимуться, не особливо заглиблюючись до суті, можливо, над чимось посміхнуться. Проте глядачі зрозуміли, про що фільм. Хоча дехто з них шкодував з приводу відсутності субтитрів з перекладом реплік. Після перегляду мені це казали неодноразово. Сподіваюся, зараз субтитри зроблять, адже на "Трамвай" чекають іще декілька фестивалів, як також, можливо, у французькому Аннесі. Це суто анімаційний і дуже престижний фестиваль світового рівня. Якщо пощастить, Аннесі відбере "Трамвай" до конкурсу.
 |
- Думаю, для них було важливо, про що фільм. Він про життя, про стосунки між людьми, тобто універсальний за темою. Та й інші відзначені Берліном картини теж про життя, хоча і зняті по-різному. Ось це глядачі і зрозуміли, відчули емоцію. Зала, за великим рахунком, реаґувала так само, як і на "Кроку" і на "Молодості". Потім, щоправда, мені трапилося підслухати в метрі декого з фестивальної молоді. Вони вважали, що призи в короткому метрі, напевно, дали з політичних міркувань тим країнам, де погано або війна – Арґентині, Сербії й Україні. До речі, коли мені вручали приз, пожартували, що такої країни не знають (посміхається).
- Яке твоє найяскравіше враження від Берлінале?
- По-перше, найвища організованість самого заходу. По-друге, доброзичливість... Щоб таке яскраве пригадати? З німцем віталися на англійський манер. Я йому "хай!" і він мені "хай!", і руки підкинули, майже як у кіні вийшло, "хайль" (сміється). Розумієш, увесь фестиваль для мене це такий яскравий сплеск. Я приїхав того ж дня, що й Річард Ґір. І от ми підходимо до головного фестивального палацу на Потсдамер Плац, гульк – на майдані натовп, прокладена червона доріжка, фотоспалахи засліплюють, доріжкою простують Річард Ґір і Кетрін Зета-Джонс, а навкруги модернова архітектура, величезні конструкції з прозорими стінами і видно, що зсередини люди притулилися носами до скла і дивляться вниз на Ґіра, усі кричать, жінки непритомніють, поруч зі мною раптом спалахує блискавка.
Ба-бах! І з цієї миті для мене все продовжувалося з таким саме незмінним рівнем яскравості й закінчилося з поверненням до Києва. Вже свідомість цю велику яскраву пляму подрібнює на маленькі. На транспорт за розкладом. На відсутність на фестивалі базару...
На Берлінале є місце для проведення кіноринку, і туди так просто не потрапити. Тут переглядають довгий метр, там – короткий, далі Панорама, дитяче кіно, всі ці блоки між собою не перетинаються і хаосу на фестивалі не виникає. Зараз, після повернення, на мене налетіли кіношники, журналісти. Коли хвиля уваги до мене вщухне, я зберуся з думками та спробую впорядкувати враження від Берлінале. Напевно, щось знадобиться і для моїх фільмів.
- А яке берлінське надбання стало для тебе головним?
- Якщо казати про матеріальний бік, так це нагорода (посміхається). Насправді, я дуже радий, що мені дозволили ввійти до святая святих світового кіна, відчути причетність до нього. Тепер головне для мене – у наступній картині не опустити планку, перебороти синдром другого фільму. Є в мене такий страх.
- Чи ти знаєш тепер, як знімати кіно, що воно подобатиметься?
- Заради цього й варто було їхати до Берліна. Я, зрозуміло, не навчався там нюансам фаху, але для мене стали явними тенденції європейського ринку. Європа відвертається від насильства на користь нормального доброго, людяного кіна.
© 2000-2018 "Українська правда"
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua