Олег Витович, для УП
Колись я любив і ненавидів Україну водночас.
Через багато років я розумію, що це була одна і та ж Україна, просто спроектована у різних відчуттях, притаманних, мабуть кожному, хто все ж таки більше любить.
Зараз я розумію, що залишилося все – і любов і ненависть, змінилися лише епітети, символи того, що ненавидиш і що любиш.
Колись я ненавидів і любив її з погляду галицького, зараз – з київського.
Я таки люблю її несвідомою любов'ю, що не давала мені виїхати звідси стократ при стрократній можливості, бо про причини любові до матері не сперечаються – їх сприймають як данність, як факт.
Я таки ненавиджу в ній все те, що не дає спокою душі яструба періоду унсовських воєн поза межами батьківщини і спогадів періоду українського романтизму початку дев'яностих.
Зараз я, мабуть, найбільше ненавиджу Україну мізерності.
Мізерності мрій, сподівань, вчинків.
Мізерності мислення – бо в окремих випадках воно невиліковне.
Народжений на Волині, тривалий час живучи на Галичині, мені, молодому, хотілось все негайно українізувати.
Пізніше я полюбив Україну в її розмаїтті.
Адже хочемо ми чи ні ми маємо дві культурні України – україномовну і російськомовну за змістом, але українську духовну субкультуру.
Для мене завжди українська ідея вимірювалась через призму соборності. Соборності територіальної та культурної.
Тому соборність цих культур, хочемо ми того, чи ні є, якщо не національною ідеєю, то, принаймі, її складовою і серед російськомовних українців переважна більшість є прихильниками ідей української державності.
Мені не подобається і не подобалась хуторянська система цінностей президента Ющенка. Можливо, в чомусь Кучма і Кравчук були кращими президентами.
Їм знадобилось набагато менше часу, щоб усвідомити себе президентом всієї держави і почати завойовувати симпатії тієї частини України, що голосувала проти них.
На жаль, Ющенко так і залишився президентом лише "Нашої України".
Я завжди любив великі цілі, що можуть стати основою національної ідеї. Цілі вступу до НАТО, ВТО чи набуття ринкового статусу є ціллю споживацької ідеології.
Ця мізерність поглядів, розрахунків і дій, заслуговує лише ненависті.
Я завжди любив Україну шляхетних.
Я зараз мало бачу таких.
Я завжди любив Україну політичної нації, обєднаної спільною метою. І ненавидів Україну лицемірів.
Я завжди любив Україну героїв.
Зараз на заваді цієї любові стає Кримінальний кодекс і кримінальна практика влади.
Я думав, що люблю українську мову.
Зараз на заваді цієї любові стають реформи правопису.
Я завжди любив імперські претензії України.
Зараз Україна, як завжди, зраджує інтереси своїх співвітчизників у Придністров'ї, Польщі, Білорусії, Росії.
Я завжди любив ядерний статус України.
Зараз про це (вірніше кілька років тому ) говорять політики – але не міністр оборони.
Я завжди любив порядність в стосунках(як між політиками, так і серед людей.
Зараз порядність не в моді.
Я ненавиджу Україну пасічників ( нехай розводять бджіл, але не принижують щось набагато більше).
Я ненавиджу Україну фальшивих символів і споживацьких ідеалів.
Я ненавиджу Україну заздрості до сусідського щастя ( як і до людського загалом) – один з класичних українських архетипів.
Мені завжди припадала більше до душі романтика барикад, ніж тихий міщанський спокій.
Я люблю символ священника на коні, але ненавиджу Україну торгашів у храмі.
Я ненавиджу Україну пенсіонерів та пільговиків ( як це не крамольно звучить) – бо нація завжди повинна дивитися в майбутнє, і якщо не вистачає можливостей на кілька речей – потрібно вибирати пріоритети. Нехай таким пріоритетом будуть безпритульні діти.
Ця любов і ненависть – це почуття до самого себе, до того, що не любиш і навпаки у собі. Людині властиво прагнути вдосконалення.
Я часто задавався питанням – що є мірилом добра і зла, любові і ненависті. Може правий був Ейнштейн, коли говорив, що зло – це не що інше, як відсутність добра, божої іскри. Все, врешті пізнається в порівнянні.
Я не хочу, щоб мої діти жили в Україні ліберальних цінностей, однакових культурних смаків. Як не хочу сам померти в ліжку від старості.
Чому ж я досі не виїхав, чому цього не роблять інші?
Для мене це теж запитання.
Як не піддається поясненню виключно епічні речі – передзвін Львівських церков, світанок над Дніпром чи чорні піраміди Донбаських териконів – так, зрештою, не піддається чіткому логічному аналізу ніщо в нашому житті.
Можливо тому, що кожен з нас, хто ще тут, все ж любить Україну більше, ніж ненавидить. А можливо тому, що при всій ненависті і нелюбові до того, що не подобається, Україна, країна наших мрій і сподівань, для багатьох з нас сьогодні єдине, заради чого варто жити і заради чого не шкода було б померти.
Олег Вітович
