"Новый курс" Украины

Неспішно завершується встановлення результатів голосування на шостих президентських виборах в Україні. На цей раз, як і 1994 року дострокових. Як і 1991 року, президента вибрали в першому турі.

Дехто з усмішкою охрестив Порошенка Петром Першим. Досі почергово правили тезки-антагоністи Леоніди – Кравчук, Кучма, і Віктори – Ющенко, Янукович. Декому на гадці жартівливі та сентиментальні ідіоми на кшталт "усе буде в шоколаді", "чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза" чи "трапила коса на камінь". Ім'я Петро з давньогрецької – "камінь".

Статечних же громадян більше цікавить: якої тактики й стратегії чекати від п'ятого за ліком глави Української держави?

Його "життя по-новому" зарано порівнювати з "новим курсом" президента Франкліна Делано Рузвельта 1933-1936 років для подолання в США Великої депресії. Проте Петро Порошенко має не менший шанс увійти в історію своєї країни добрими й величними справами.

Для цього знадобиться підтримка не тільки 54,7% українських виборців, а значно більше.

Інакше кажучи, для успіху власної президентської місії Порошенко вимушений зважати на електоральні настрої переважної частини України. До своїх відсотків мусить приплюсувати принаймні ще третину електорату – голоси, віддані за наступних чотирьох у рейтингу претендентів. Означає це втілення прагнень сукупно 86,6 % виборців.

Адже президентська доля Петра Порошенка залежна від реалізації не лише власної передвиборної програми "Жити по-новому!", а й ключових тез кандидатів на пост президента з підтримкою вище 5% голосів.

Маю на увазі програми "Час встановити справедливість!" Юлії Тимошенко, "План Ляшка: Визволення України від окупантів. Порядок на своїй землі" Олега Ляшка, "Ми маємо розправити крила!" Анатолія Гриценка, "Як нам зберегти країну?" Сергія Тігіпка.

Вони неоднакові за обсягом – від близько 800 до 1,5 тисячі слів, але зі спільним фундаментом – розрахунком на власні сили. І, дивовижно, належать людям із прізвищами, які закінчуються на "-ко": Порошенко, Тимошенко, Ляшко, Гриценко, Тігіпко.

Зазвичай в Україні переможець виборів забував передвиборчі обіцянки. Тепер нам "жити по-новому". Тому, вочевидь, озвучені наміри збігатимуться з учинками президента. Справді ж бо: "Змінимо Україну, якщо змінимося самі".

На переконання Порошенка й 9,8 мільйона його виборців, найперше потрібні зміни в політичній системі.

Слід перезавантажити владу в межах трикутника: форма правління – парламент – децентралізація. Ідеться про збереження відновленої парламентсько-президентської республіки, за якої уряд формується у Верховній Раді коаліцією. До кінця 2014 року повинні відбутися дострокові парламентські вибори суто на пропорційній основі за відкритими списками. Виконавча влада в областях належатиме виконавчим комітетам, сформованим обласними радами.

Пріоритетними завданнями в зовнішньополітичний сфері України визначено: 1) повернення тимчасово окупованого Криму, захист на півострові українців і кримських татар; 2) безвізовий режим і повноцінне членство в ЄС; 3) енергетична незалежність від Росії, зокрема, диверсифікація поставок газу.

В економічній політиці Порошенко ставить на промислове відродження – реіндустріалізацію, та соціально відповідальний бізнес, що платить податки. Причому очікується скорочення й зменшення податків, перекриття офшорів, а також супровідна люстрація суддів, правоохоронців, податківців, митників.

В унісон Юлія Тимошенко вимагає негайних радикальних реформ.

Пріоритетним є подолання залежності України від Росії – не тільки енергетичної, а й економічної та інформаційної. Дружних відносин заслуговує непутінська, демократична Росія.

Також виборці Тимошенко – 2,3 мільйона осіб – за членство України в ЄС і звільнення Криму від російської окупації в найкоротші терміни.

Одночасно доведеться ратифікувати Римський статут і підключити міжнародні суди, щоби: 1) добиватися компенсації за збитки України в Криму; 2) зупинити військове захоплення України й покарати за злочини проти людяності.

Для прихильників і Порошенка, і Тимошенко на часі відродження промисловості. Надто – створення нових робочих місць, зокрема, шляхом підвищення державного замовлення для збройних сил до 5% ВВП, звільнення інвесторів від податків при реалізації продукції на експорт, різке зменшення кількості податків і зборів – із понад сто до семи.

На відміну від чистого євроінтегратора Порошенка – Тимошенко, Ляшко, Гриценко ще й атлантисти. Вони за вступ України й до ЄС, і до НАТО.

У Тимошенко, нагадаю, 2,3 мільйона виборців, Ляшка – 1,5 мільйона, Гриценка – 1 мільйон. Разом – 4,8 мільйонів, або половина Порошенкових.

У своїй програмі Порошенко тему НАТО невиправдано оминув, однак самотужки Україна перед військовою агресією Росії навряд чи вистоїть.

Згідно із соціологічним дослідженням "Центру Разумкова", майже стільки українців місяць тому підтримали входження України до Євросоюзу – 52,4%, як зараз у відсотках виборців Порошенка.

У березні-квітні Україну членом НАТО бачили від 37 до 44 % громадян – дані "Центру Разумкова" та "GfK". І це без належної просвітницької кампанії. За Порошенка голосували теж багато атлантистів.

Як і Тимошенко, Ляшко виступає за масштабне переозброєння України, що послужить стимулом економічного розвитку, створить робочі місця. Гриценко на державні посади пропонує призначати виключно моральних і професійних громадян. Обіцяних на Майдані технократів у чільних кабінетах нової влади явно бракує. З'являться вони після найближчої інавгурації?

Порошенко й Тігіпко за дострокові парламентські вибори на основі відкритих партійних списків. Крім того, для виборців Тігіпка – 0,94 мільйона осіб – є незаперечним європейський курс України, тому необхідно переорієнтовувати українські підприємства на європейські ринки…

Отже, спільних точок зору в обраного президентом і згаданих претендентів чимало. Тільки б слова знов не повисли в повітрі.

Бажана, але несподівана перемога в першому турі поставила перед Петром Порошенком непросте завдання: у стислий термін матеріалізувати волю абсолютної, а не відносної більшості українців. Не багато в нього часу, а в держави – ще менше.

Як в Україні повелося, президентські та парламентські каденції неждано стають коротшими, ніж планувалося спочатку.

Роман Офіцинський, доктор історичних наук, професор, Ужгород, спеціально для УП