Донецкая республика. Это уже было

573 просмотра
Вторник, 16 сентября 2014, 10:39
Борис Дрогомирецкий
политолог, Мюнхен, Германия

Ми вже звикли лягати спати і прокидатися з свіжими випусками інформаційних випусків, з постійним очікуванням нової біди, і вже сама її відсутність приносить велику радість.

Ми вже майже звикли жити зі сльозами на очах і болем у серці, якому не в силі зарадити краплі й пігулки. Але ми ще не встигли звикнути до щоденних фронтових зведень про загиблих і поранених.

Від мами, яка чверть віку тому розпитувала своїх діда й бабу про те, як вдавалося їм, їхнім одноліткам пережити війну, "партизанку", "стрибків", лєсоповал і ще безліч інших жахіть, знаю, що тоді мій мудрий прадідусь сказав їй: "Розумієш, людина – то таке сотворіння, що з часом звикає до всього…".

Чи настане це звикання для всіх українців – вирішують фактично дві області: Донецька і Луганська. Зрештою, вони "вирішували" практично на всіх виборах в Україні.

Своєю кількісною перевагою і фантастичним єднанням. Єднанням байдужості, нелюбові до всього українського. І, даруйте за відвертість, перемагали своїм єднанням у неуцтві. Бо ж якби вони вчились так, як треба, то знали б.

Як писав Леонід Залізняк ще в лютому, "численні спроби федералізації Україні накинуто ззовні за принципом "поділяй та владарюй". Ці уроки історії слід добре пам’ятати не тільки нашим вирощеним під егідою Москви "федерастам", а й усім жителям України".

Як бачите з дати публікування останньої цитати, попередження автора пройшло повз увагу. Тому мусимо повторити цей історичний урок. Ми не торкатимемося зараз питань спроби федералізації будь-яких інших регіонів України. Наша мета пригадати населенню Донбасу: ВИ ВЖЕ ЦЕ ПРОХОДИЛИ!

Почнемо з простого. Донецька губернія – територіальна одиниця УСРР, згодом УРСР, – адміністративно-територіальна одиниця СРСР, проголошена в березні 1919 стосовно територій, що були під контролем Червоної Армії.

Вона існувала з 1919-го по 1925-й рік, до її складу ввійшли Слов’яносербський повіт і Бахмутський повіт Катеринославської губернії. Катеринослав – нині Дніпропетровськ, Бахмут – нині Артемівськ.

Слов’яносербський повіт – адміністративно-територіальна одиниця Катеринославської губернії; у повіті – відносно інших повітів – проживало багато сербів і молдаван. Нині це район Луганської області.

Центром губернії стало місто Луганське, а в 1920 році центр губернії перенесли в місто Бахмут. Донецька губернія мала поділ на 10 повітів і 304 волості. Ось алфавітний список повітів: Бахмутський, Гришинський, Дебальцівський, Луганський, Маріупольський, Слов’янський, Старобільський, Таганрозький, Шахтинський, Юзівський.

Усі були названі відповідно до міст-центрів повітів, крім Шахтинського, центр якого знаходився в Олександрів-Грушевському.

У червні 1922 року був ліквідований Гришинський повіт, а в листопаді того ж року – Дебальцівський.

2 квітня 1924 року Донецький губернський комітет КП(б)У висловив протест проти пропагандистської кампанії російських більшовиків у Ростові за перехід до РСФРР Таганрозького і Шахтинського округів УРСР.

Проте, 17 серпня 1924 року за дорученням Сталіна усім членам ЦК і ЦКК РКП(б) було розіслано матеріали про необхідність передачі Російській СФРР Таганрозького і Шахтинського округів УСРР, що згодом і було зроблено.

У 1925-му Донецьку губернію було ліквідовано. Залишилося п’ять округів: 1) Бахмутський (згодом Артемівський) округ, 2) Луганський округ, Маріупільський округ, 4) Юзівський (згодом Сталінський) округ, 5) Старобільський округ.

Висновок перший: якщо зараз і треба було за щось боротися прихильникам так званої ДНР і ЛНР, то виключно за повернення з Росії до свого складу колишніх Таганрозького і Шахтинського  округів.

Після повалення Тимчасового уряду, 31 жовтня 1917 року Центральна Рада ухвалила Постанову про так зване "злучення українських земель": "поширити в повній мірі владу Генерального Секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме – Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини".

Більшовики Південно-західного краю – Поділля, Волинь, Київщина, частково Чернігівщина і Полтавщина – в листопаді 1917 року висунули пропозицію скликати Всеукраїнський з’їзд Рад для розв’язання нагальних проблем тогочасного життя.

Одночасно обласний комітет РСДРП(б) Південно-Західного краю, який першим зрозумів необхідність консолідації сил у всеукраїнському масштабі, виступив з ініціативою скликати Всеукраїнський з’їзд більшовицьких організацій, щоб утворити керівництво партійного центру більшовицької України.

Якби ця ініціатива була підтримана Донецько-Криворізьким обкомом партії і особисто Артемом – Федором Сергєєвим, як членом ЦК РСДРП(б) і секретарем обласного комітету більшовиків Донецько-Криворізького басейну, то такий центр, очевидно, вдалося б утворити вже в грудні 1917 року. Але цього не сталося.

Проігнорувавши з’їзд у Києві, партійна конференція у Харкові визнала за необхідність скликати  з’їзд партійних організацій Донецько-Криворізького басейну і Південно-Західного краю, але лише з "метою вироблення спільного плану агітації і боротьби", а не для організаційного об’єднання.

Артем підтримав меншовика Рубінштейна і есера Губовського, які висловилися за свободу самовизначення областей і народів, проти "анексування" їх Центральною Радою.

Запропонував "створити незалежну від київського центру самоврядну автономну Донецьку область і добиватися для неї всієї влади Рад", що і було відображено в резолюції загальних зборів Харківської Ради 24 листопада 1917 року.

Зауважимо, що вже тоді "харківська, катеринославська і донецька більшовицькі організації були найбільш потужними і численними в Україні, до речі, на відміну від київської, полтавської, чернігівської, житомирської і вінницької організацій, де більшовики перебували на третьорядних ролях.

Етнічна українськість противилася більшовизмові. Та навіть у лавах самих більшовиків точилися серйозні суперечки на регіональному ґрунті щодо незалежності України.

Київські більшовики перебували у стані перманентної ворожнечі з харківськими і катеринославськими, серед яких були більшовицькі монстри Артем і Петровський.

Більшовики донеччани, харків’яни і катеринославці навіть не хотіли визнавати себе частиною України, яку вони для себе обмежили Правобережжям, натомість тяжіли до РСФРР як самостійна донецько-криворізька організація".

"Якщо політика Донецького басейну має бути чомусь підпорядкована, то це, звісно, не випадковим тимчасовим політичним завданням наших українських товаришів, а політиці промислових центрів півночі. Донецький басейн важливий перш за все для долі всієї російської революції в цілому", – заявляв більшовик Жаков, один з прибічників Донецько-Криворізької Республіки.

"Нам не потрібно ні міністерства іноземних справ, ні монетних дворів, нам потрібна радянська влада!" – заявляв Васильченко, народний комісар внутрішніх справ.

"В тому і полягала різниця між Народним секретаріатом та групою Артема в Харкові, катеринославцями та нашими криводонбасцями, що останні намагалися відгородитися від "радівської" України у своєму Донбасі, а ми намагалися утворити національний український радянський центр для всієї України" – казав більшовицький державний і партійний діяч Затонський, народний секретар освіти, людина, яка в грудні 1917 повністю підтримала агресію Росії проти УНР, у 1925-27 була секретарем ЦК КП(б)У, у 1927-33 – головою ЦК КП(б)У, у 1933-38 – наркомом освіти УРСР, а в липні 1938 був знищений НКВД разом з дружиною.

І вже на початку січня 1918 у Харкові відбувся організований більшовиками за вказівкою Лєніна ІV обласний з’їзд Рад робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів, на якому було проголошено утворення Донецько-Криворізької Радянської Республіки (Д-КРР) і приєднання її до території Радянської Росії.

Сформований "уряд республіки" – Рада Народних Комісарів – своїми прізвищами говорить сама за себе: Артем – голова, Магідов, Жаков, Філов, Рухимович, Межлаук, Хаменський та інші

Територіально Д-КРР охоплювала Сумщину, Харківщину, Донеччину, Катеринославщину з Олександрівськом (тепер Запоріжжя), Херсонщину з Кривим Рогом і Єлисаветградом (тепер Кіровоград), та частину Області війська Донського з Таганрогом і Олександро-Грушевським (тепер місто Шахти, Росія) – практично біло-голуба вотчина нинішньої Партії регіонів.

Проте, хоч Росія сприяла утворенню Д-КРР як напівдержавному утворенню, за визначенням Ілька Лемко, для надійного забезпечення центру Росії паливом і харчовими продуктами, Раднарком РСФРР не визнав офіційно Д-КРР ні самостійною республікою, ні частиною Російської Федерації.

А вже в середині січня 1918 року Лєнін збирав дані про ставлення делегатів ІІІ Всеросійського з’їзду Рад від України до ідеї термінового скликання ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад, щоб утворити авторитетний уряд Радянської України і покінчити з сепаратизмом Донецько-Криворізької республіки.

Що ж вплинуло на таку різку зміну поглядів?

Відповідь знаходимо серед телеграм представникам Раднаркому в Україні Орджонікідзе та Антонову-Овсієнку Володимира Лєніна: "Що стосується Донецької республіки, передайте товаришам, що як би вони не вхитрялися виділити з України свою область, вона, судячи з географії Винниченка, все одно буде включена в Україну й німці будуть її завойовувати.

Через це зовсім безглуздо з боку Донецької республіки відмовлятися від єдиного з усією іншою Україною фронту оборони".

Для тих, хто не зрозумів хитросплетіння лєнінських слів: Лєніну, Росії не була потрібна Д-КРР – хай і велика частина України, їм потрібна була ВСЯ Україна!

Висновок другий: нинішня Росія може відмовитися від Донбасу лише у випадку прямого втручання на територію України третьої сторони, наприклад, США або Великобританії, як гарантів цілісності нашої території.

Звичайно, запущений механізм вже запрацював. Донецькі сепаратисти зразка 1918 року лише входили в смак. Сп’яніння від власної важності, значимості і отриманої влади не дозволяло одразу приймати адекватні рішення.

Лєніну довелося докласти чималих зусиль, щоб змусити Артема, виконуючи директиви вождя, оголосити на ІІ-му Всеукраїнському з’їзді Рад у Катеринославі в березні 1918 "про необхідність створення єдиного фронту боротьби трудящих України проти ворогів зовнішніх і внутрішніх… Д-КРР є складовою частиною України".

Питання про окрему Д-КРР більше не ставилось. Але не факт, що назавжди вмерло в душах і головах її "батьків". Аж дуже дивною виглядає в логічному ланцюжку подій уже згадувана нами трагічна загибель в липні 1921 року Артема. Про інших "видатних" творців Д-КРР, сумніваємось, що згадають хоча б професійні історики.

Висновок третій: якщо хтось і запалює на небі зірки, то він же їх і гасить. Що відбувається з тими, хто збігся на світло і тепло тих зірок, – здогадайтеся самі.

Шкода, що нинішні творці ДНР і ЛНР, і доморощені, і "набєжавшіє" не прочитають цієї публікації. Може б встигли провести паралелі, проаналізувати і розбігтися в розсипну подалі від тих сепаратистських " зірок". І ще далі від їх "зажигатєлєй"…

…Якби ж ми вчились…

Борис Дрогомирецький, спеціально для УП

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Реклама:
Информационная изоляция Донбасса или Еще один "грех" Facebook
Почему невозможно таргетировать рекламу в соцсетях по всей Украине (укр.).
̶Н̶е̶ для прессы. Почему Раде следует восстановить прозрачность
Как Банковая планирует дальше блокировать назначение Клименко руководителем САП
Руководство страны может попытаться использовать ручную комиссию сейчас, затянув назначение Клименко на несколько месяцев и переиграть уже даже утвержденные результаты (укр.).
Кредиты и ипотека во время войны
Как государство поддерживает тех, у кого есть кредиты в банках и что делать, чтобы не допустить массового банкротства после войны? (укр.)
Зеленое восстановление транспорта: удобно для людей
Какие принципы следует учесть при восстановлении городов, чтобы улучшить систему общественного транспорта? (укр.)
Запустите малую приватизацию в условиях войны. Что для этого нужно?
Зачем возобновлять процесс приватизации во время войны? (укр.)
Оккупанты воруют украинское зерно: поименный список мародеров
Кто помогает вывозить и какие компании покупают у россиян украденное украинское зерно? (укр.)