"Политический" генпрокурор как удобная палка, что всегда под рукой

Андрій Вігірінський

Окрему думку хочеться висловити стосовно теми, яке заслуговує на перше місце серед інфоприводів поточного тижня, а саме – вирішення питання з очільником Генеральної прокуратури України.

Намагатимусь бути об'єктивним у висвітленні цього питання, упускаючи політичну складову та особисте ставлення як до органу, так і до високих моральних якостей кандидата; сподіватимемось, що й правоохоронці ФРН теж мають коротку пам'ять.

У першу чергу окреслимо роль органів прокуратури, визначену Конституцією.

Стаття 121 Основного закону визначає такі функції органів прокуратури:
– підтримання державного обвинувачення в суді;
– представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;
– нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
– нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян;
– нагляд за дотриманням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів із цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

У кожній із зазначених функцій неспроста міститься слово, в тій чи іншій мірі пов'язане з поняттями "право", "закон". Більше того, норми Конституції сформовані таким чином, що покладають на органи прокуратури функції, пов'язані не лише з теоретичною обізнаністю в матеріальних нормах, але й практикою їх застосування. Адже для реалізації кожної з цих функцій потрібен досвід.

Не можна наглядати чи здійснювати процесуальне керівництво, не розуміючи та не знаючи на практиці, як працює безпосередній об'єкт нагляду.

Інакше ситуація буде подібна до такої: викладач вищого навчального закладу, який чудово володіє теоретичною частиною предмета, не може пояснити студенту, що та як йому робити на практиці, оскільки цей викладач не має цього практичного досвіду, сам ніколи не брав участі в судовому розгляді, який не завжди відбувається так, як у нас демонструють на телеекрані.

Погоджуюсь з тими, хто гнобить систему органів прокуратури, атрофовану та архаїзовану за часів злочинної влади, в якій орган, покликаний забезпечувати стан законності, перетворився на засіб зведення рахунків та виконання політично та економічно мотивованих замовлень. Ця система справді потребувала докорінних змін.

Однак, будьмо справедливими та об'єктивними: що можна вважати причинами такої деградації?

Можливо, раніше це мало місце в тому числі через те, що очолював ГПУ родич тодішнього президента, людина, якій гарант довіряв та яка була, що називається "своєю"?

Невже українці думають, що рядовий працівник самостійно міг прийняти рішення про початок того чи іншого кримінального переслідування, перевірки, яка в подальшому отримувала в суспільстві характеристику "замовного"? Звісно, це не так. Відповідні завдання давалися зверху, по ланцюгу керівної вертикалі.

Тому народна мудрість про те, що "риба гниє з голови" – у цьому випадку більш ніж актуальна.

Розглянемо подальшу історію розвитку органів прокуратури.

Спочатку цією "головою", після Революції гідності, призначено людину, яка мала віддалене уявлення стосовно того, чим займається. Тож функції безпосереднього робочого керівництва перебрали на себе заступники.

Цей етап завершився швидко – на зміну йому прийшла начебто людина з правоохоронної сфери, але ментально дещо інша. Ті, хто має практичний досвід роботи та юридичну освіту, знають та розуміють різницю в підготовці працівників для різних правоохоронних органів.

Юридичні школи провідних інститутів України та світу не випадково диференціюють навчальні процеси для працівників органів внутрішніх справ, служб безпеки, прокуратури та, припустімо, юристів- міжнародників, що пов'язано насамперед із функціями, які в подальшому виконуватимуть ці люди. Потім практична діяльність цю диференціацію тільки посилює, й одні й ті ж явища по-різному сприймаються представниками тих чи інших професій.

Для того щоб не зупинятися на цих питаннях глибше, зазначу, що досвід вихідця з МВС на чолі органу, який колись здійснював за ним нагляд, також не можна назвати успішним.

Згодом реформувати прокуратуру та покращувати її імідж в очах громадськості запропонували людині, яка апріорі цього робити не могла, оскільки належала до зовсім іншого покоління.

Втім, у цієї людини, як і у випадку з генеральним прокурором часів періоду правління "попереднього президента", був беззаперечний плюс, фактично єдиний – він "свій". Тобто той, хто виконуватиме без запитань визначені завдання.

Результат для суспільства очевидний – це й провал конкурсів, і гучні політично-мотивовані кримінальні провадження, і відверта вимога західних партнерів про його відставку тощо.

Що ж відбувається сьогодні?

Насправді процес, який відбувається, чітко дозволяє перевести посаду Генерального прокурора з розряду формально політично незаангажованої – у виключно політичну.

Для цього готові пожертвувати вимогами щодо обов'язкової юридичної освіти кандидата, замінивши її, начебто, але тільки на перший погляд синонімічним чи суміжним кваліфікаційним критерієм, а саме: стажем роботи у сфері нормотворчості.

Єдиним законодавчим органом в Україні, який формує стаж роботи у сфері нормотворчості, є Верховна рада. Отже, доданий кваліфікаційний критерій дозволить бути призначеним Генеральним прокурором виключно колишнім та чинним народним депутатам.

Враховуючи те, що вкрай незначна кількість депутатів, яких, мабуть, можна перерахувати на пальцях однієї руки, за увесь період існування незалежної України не входили до тієї чи іншої фракції в парламенті – кандидатом на посаду незалежного генерального прокурора призначатимуть людину, яка має ті чи інші політичні погляди та є прихильником політичної партії.

Цей факт за своєю суттю вже протирічить законодавчим вимогам до працівників прокуратури. Вже навіть не говорячи про те, що для призначення особи фактично прогинають закон, за дотриманням якого ця особа має в майбутньому наглядати.

Таким чином, тенденції, які на сьогодні мають місце довкола цієї теми, фактично переводять у публічну сферу та на рівні закону закріплюють посаду очільника генеральної прокуратури як політичну.

І це ще більше погіршує й без того плачевний стан цього відомства та ставлення до нього. Адже ця особа не просто виконуватиме політично-мотивовані негласні доручення – а робитиме це непрофесійно, надаючи своїм підлеглим вказівки, які часто виходитимуть за межі правового поля, про яке така особа знає віддалено, однак при цьому амбітно вказуватиме, що вона ці закони писала.

Чи призведуть такі зміни до покращення роботи органів прокуратури? Чи знімуть вони існуючу суспільну напругу?

Складається враження, що на це ставка не робиться, такої мети перед собою ніхто не ставить.

Чи не краще взагалі відмовитися від алгоритму призначення Генерального прокурора Верховною Радою за поданням президента? Натомість запровадити механізм виборності генпрокурора або принаймні на початковому етапі призначення його за поданням конкурсної комісії.

Насправді такий механізм був би передовим та дієвим, відповідав би міжнародній практиці.

Нажаль, але цього скоріше за все не відбудеться саме з причин, які в тому числі породили власне проблему довіри до правоохоронних органів: бажання в очільника держави, і в цьому випадку мова не про нинішнього чи колишнього, мати під руками засіб – "ціпок".

І при такому державницькому підході ми ніколи не досягнемо того стану, за якого громадськість довірятиме та поважатиме правоохоронні органи.

Адже будь-які їх дії можна буде трактувати як виконання політичного замовлення.

Андрій Вігірінський, юрист, спеціально для УП