Камо грядеши, пане Ющенко?
Середа, 1 грудня 2004, 15:31
Був у селищі хлопчик. Одного разу він заради забавки вночі почав кричати "Вовки! Вовки!". Люди вибігли, проте вовків не було. Наступної ночі він знову вирішив пожартувати, але вовків знов не виявилося. А на третю ніч на селище справді напали вовки, проте люди вже не відреагували на тривогу.
Із самого початку "помаранчевої революції" найбільше дивували дві речі: неймовірна мужність мітингуючого народу і часом абсолютно безвідповідальна позиція його лідерів.
Люди вірили. Лишали малих дітей на бабусь, а робочі місця на прибиральниць. Сварилися з сусідами, друзями, коханими. Забували про все. Простуджувалися на морозі, купували в найближчій аптеці "аспірин" і знову йшли боротися - за майбутнє, за правду, за свободу.
Пенсіонери приїжджали з сіл, студенти мітингували, старшокласники - билися, а в перших класах влаштовували голосування за "Юсєнка" і "Бандюковича".
Українці ж – не грузини, і для нашого темпераменту, для нас, які покірно проспали два минулих виборчих процеси, це була не просто акція протесту. Це таки був подвиг.
Люди стояли під сценою Майдану і слухали кожне Ваше слово, готові слідувати куди завгодно. За лідером. Проте з самого початку нам не дали чіткого плану дій. Терпіли.
26 листопада ми вперше засумнівалися.
Ющенко, який переконував нас у принциповості і запевняв у перемозі, сів за стіл переговорів з тими, кого сам неодноразово називав злочинцями. До чого призвели ці переговори?
Врешті-решт, до ультиматуму, який Ви пафосно проголосили зі сцени Майдану. До вечора 29 листопада Кучма мав звільнити Януковича, запропонувати новий склад ЦВК, звільнити губернаторів-розкольників і спонукати СБУ з ними розібратися.
Жодної з цих вимог чинний президент не виконав. Щоправда, СБУ таки порушила справи, але не у вказані Вами строки і без відкрито оголошеного доручення президента. Що Ви сказали людям, які повірили в цей ультиматум? Що змінилося після закінчення його строку? Ви й самі, здається, забули про власні слова.
А 30 листопада стало піком Вашої безвідповідальності і нескоординованості.
Спочатку нам сказали йти до Верховної Ради, де майже ухвалили постанову, яка мала відмінити єдину позитивну новину останнього тижня. Ми прийшли, готові до дій. Але Ви повернули нас назад до Майдану.
Увечері Ви знов оголосили загальну мобілізацію. Знову закликали йти до парламенту, бо має відбутися позачергова сесія. Ми знову прибігли на Майдан, не встигнувши ні поїсти, ні навіть додому доїхати. Прибігли - і розійшлися ні з чим. Сказали "приходьте завтра".
На Майдані нас стає все менше. Рідше приходять в наметове містечко кияни. Дехто з нас хворіє, дехто просто розчарований. Але нам справді не можна здаватися. Нам головне пам'ятати, що оранжевий колір – це не тільки колір Ющенка. Це перш за все колір мужності нашого народу і доказ того, що ми можемо, що ми нація, що нас не подолати. Тільки так є шанс протриматися до кінця.
Віра в Ющенка ще залишилась. Люди все ще реагують на заклики до мобілізації, все ще готові йти за своїм лідером. Якби знали – куди.
Але якщо після ще кількох таких розчарувань вийде на повторні вибори Тігіпко чи хтось інший з чіткою програмою і продуманою політикою - хто знає, чи не похитнеться ця віра.
Із самого початку "помаранчевої революції" найбільше дивували дві речі: неймовірна мужність мітингуючого народу і часом абсолютно безвідповідальна позиція його лідерів.
Люди вірили. Лишали малих дітей на бабусь, а робочі місця на прибиральниць. Сварилися з сусідами, друзями, коханими. Забували про все. Простуджувалися на морозі, купували в найближчій аптеці "аспірин" і знову йшли боротися - за майбутнє, за правду, за свободу.
Пенсіонери приїжджали з сіл, студенти мітингували, старшокласники - билися, а в перших класах влаштовували голосування за "Юсєнка" і "Бандюковича".
Українці ж – не грузини, і для нашого темпераменту, для нас, які покірно проспали два минулих виборчих процеси, це була не просто акція протесту. Це таки був подвиг.
Люди стояли під сценою Майдану і слухали кожне Ваше слово, готові слідувати куди завгодно. За лідером. Проте з самого початку нам не дали чіткого плану дій. Терпіли.
26 листопада ми вперше засумнівалися.
Ющенко, який переконував нас у принциповості і запевняв у перемозі, сів за стіл переговорів з тими, кого сам неодноразово називав злочинцями. До чого призвели ці переговори?
Врешті-решт, до ультиматуму, який Ви пафосно проголосили зі сцени Майдану. До вечора 29 листопада Кучма мав звільнити Януковича, запропонувати новий склад ЦВК, звільнити губернаторів-розкольників і спонукати СБУ з ними розібратися.
Жодної з цих вимог чинний президент не виконав. Щоправда, СБУ таки порушила справи, але не у вказані Вами строки і без відкрито оголошеного доручення президента. Що Ви сказали людям, які повірили в цей ультиматум? Що змінилося після закінчення його строку? Ви й самі, здається, забули про власні слова.
А 30 листопада стало піком Вашої безвідповідальності і нескоординованості.
Спочатку нам сказали йти до Верховної Ради, де майже ухвалили постанову, яка мала відмінити єдину позитивну новину останнього тижня. Ми прийшли, готові до дій. Але Ви повернули нас назад до Майдану.
Увечері Ви знов оголосили загальну мобілізацію. Знову закликали йти до парламенту, бо має відбутися позачергова сесія. Ми знову прибігли на Майдан, не встигнувши ні поїсти, ні навіть додому доїхати. Прибігли - і розійшлися ні з чим. Сказали "приходьте завтра".
На Майдані нас стає все менше. Рідше приходять в наметове містечко кияни. Дехто з нас хворіє, дехто просто розчарований. Але нам справді не можна здаватися. Нам головне пам'ятати, що оранжевий колір – це не тільки колір Ющенка. Це перш за все колір мужності нашого народу і доказ того, що ми можемо, що ми нація, що нас не подолати. Тільки так є шанс протриматися до кінця.
Віра в Ющенка ще залишилась. Люди все ще реагують на заклики до мобілізації, все ще готові йти за своїм лідером. Якби знали – куди.
Але якщо після ще кількох таких розчарувань вийде на повторні вибори Тігіпко чи хтось інший з чіткою програмою і продуманою політикою - хто знає, чи не похитнеться ця віра.
