Набридло слухати ниття

Середа, 7 грудня 2005, 11:32
 

Набридло. Журналістика – погана й невдячна справа. Як говорив Марк Твен, половина тих, які куплять газету тебе й не помітять, половина тих, які помітять, – не прочитають, половина тих, які прочитають, – не зрозуміють, а половина тих, що зрозуміють, – відразу забудуть.

Здебільшого так і є. Проте іноді відчуваєш, що треба написати. Є речі, які набридають майже кожному. Ну хто довго терпітиме й слухатиме людину, яка постійно ниє. А нити чомусь взяла собі за звичку значна частина суспільства.

Улюблена тема – розчарування після помаранчевої революції. На фоні виборів до парламенту звучить, як ніколи смачно.

Почали з корупційних скандалів. Кричали, як могли. Наглядний приклад масового маніпулювання свідомістю через ЗМІ. Тільки дивує одна річ - гаразд, Порошенко, Жванія, Червоненко – корупціонери.

Гаразд, довести це через правосуддя неможливо, бо воно, начебто, в руках людей президента. А чому тоді самовіддані борці з корупцією Зінченко та Турчинов не оприлюднили жодних вагомих доказів своїх широкомасштабних розслідувань в тих-таки ЗМІ?

Хоча найдивніше не це. В той час, коли далеко не юна красуня Юля Тимошенко на очах у всієї країни намагається передати НЗФ своєму дніпропетровському Коломойському, країну, мов заціпило. Всі мовчать.

Цікаво, до речі, як наші праві Шкіль і Лук’яненко вживаються в команді лідерки БЮТ із Бродським, Коломойським, Губським, Волковим, Задорожнім, останнім представником Кучми в парламенті, членами СДПУ (о), які переходять у "Батьківщину"?

Компанія, здається, не в особливому захопленні від їх вишиванок і патріотичних брошур. Та й сама Юля Володимирівна, якщо не зраджує пам'ять, підтримувала в Дніпропетровську російські театри і донедавна не згадувала, що вона з давнього козацького роду... До чого це?

Про вдячність, насправді. За два останні століття ми маємо третій шанс відродити націю. І суть боротьби, яка відбувається в країні, далеко не в економіці, далеко, навіть, не в правах і свободах громадян.

Це, скоріше, – підспудні течії. Народ стає повноцінним, коли читає книжки рідною мовою, дивиться свої фільми, слухає свою музику, свої ефемки, має своїх художників.

Можна збудувати заможну і демократичну державу і без цих, нібито, банальних сьогодні речей. Тільки ким станемо?

Ясно, що на промоцію, підтримку й створення власних культурних продуктів потрібні гроші. І тут питання стоїть ще гостріше: чи потрібні ці продукти космополітичній або проросійській буржуазії, яку представляють блоки Януковича і, якщо бути відвертим, Тимошенко?  

Колоніальна еліта, її бізнес та політики, які його лобіюють, сприймає українців виключно, як мешканців сіл і містечок. Чи, можливо, такий процес подолати в 21 сторіччі силою?

Ні, ані кількісно, ані якісно, так само, як не зарадиш справі заборонами чи тиском. Що залишається? Створювати продукт, який би конкурував із російським, перетягуючи на наш бік культурного споживача.

Створити можна, і таланти є. Проблеми, виключно, з капіталом. Чому нашій інтелігенції ставили кліше "українська буржуазна"? Так-так, вона і буржуазію свою підтримувала і за її кошти видавала українські газети та книжки.

Яким би не був бізнес, що стоїть за націонал-демократичним силами (відверто кажучи, мене трохи нудить від таких зворотів, але це реальність), іншим магнатам наші митці й науковці взагалі чужі, далекі, непотрібні, нецікаві. Вони для них не дотягують до російських.

І Порошенко, і Мартиненко, і Слободян, й інший бізнес із пропрезидентської команди, підтримували й підтримують фінансово саме українські рухи, як політичні, так і культурні.  

Хоча й це не головне. Основне завдання української влади – змусити капітал у країні працювати на користь нашого національного відродження.

От тільки зробити це можуть люди, для яких, справді, існує українське питання в цій державі, а не ті, які згадують про козацьке коріння перед виборами і спілкуються в місті, де народилися, або на Донбасі російською.

Після царювання Кучми поволі, взагалі, перестаєш розуміти, що дехто має на увазі під українцем (відразу згадується книжка "Україна – не Росія").

Тому, коли сьогодні йде мова про розчарування та інші нісенітниці з боку окремих помаранчевих, хочеться запитати: а за що ви там на майдані стояли? За ковбасу? За те, щоб перегнати Америку в темпі росту зарплат?

Тут варто, мабуть, згадати приклад повоєнної Японії, підйом якої починався із вкладення капіталу в освіту й ноу-хау. Власне, України нові технології зараз – це не що інше, як розвиток культури, хоча й звучить це, як лінгвістичне протиріччя.

Позаяк, окрім балачок та писанини про аріїв, тисячі героїв і письменників, які не стали лауреатами Нобеля, чи поодиноких літераторів і музикантів, далеко не таких успішних за межами країни, як того хотілося б, нічого конкурентного у нас наразі здебільшого й немає.

Зняли чудовий фільм про київські субкультури, але й то російськомовний. Справді хорошого автора з України переклали на десятки мов, і знову – російськомовний.

Нам, як кисень, потрібне власне якісне мистецьке ноу-хау, яке не буде виховувати (як цього дуже домагаються творці ура-патріотичної літератури), а просто викликатиме захоплення й повагу до себе, як народу, що вміє творити й вражати інших.

Інших, а не тільки самих себе – власними національними й політичними проблемами в заяложеному вигляді, будь вони в постмодерному, будь у просвітянському наративі. Бо вся мрія нашого ідейного спадку, насправді, дуже проста – виховати українського космополіта.

Саме, українського. Який теж, як і європейський або російськомовний інтелектуал, зможе сказати, що для нього не існує різниці між культурами, расами, народами.

Але не переходитиме на іноземну мову, рефлективно відчуваючи, що він вихований у самодостатньому, а не маргінальному середовищі, і свідомо, і підсвідомо зацикленому на національному питанні.

І, вочевидь, це розуміє нинішня влада. Створення мистецького арсеналу, музею Марчука, підтримка українського видавця, вперше за стільки років закладена в бюджеті.

Вшанування жертв Голодомору, рекламація трипільської культури, збільшення зарплати вчителям, тестова система вступу до вузів, що планується.

А президент, який чи то на Донбасі, чи то у Львові балакає українською мовою, а львівські ефемки, які майже всі за рік стали давати мінімум 50 відсотків україномовного репертуару...

Всі ці фактори аналогічно впливають і на відновлення соціальної справедливості, вперше за сотні років ми рухаємося в правильному руслі, не без проблем, звісно.

Про визнання воїнів УПА сьогодні просто не заявиш, про заперечення офіційної двомовності теж. Але хіба є в країні ще який-небудь інший потужний вектор саме українського спрямування, окрім Ющенка?

За рік у країні відбулися більші зміни, аніж, можливо, за ціле сторіччя. Коли ще наш президент вимагав перед світовою спільнотою визнати геноцид проти українців?

Коли ще говорили, що наші міністри їдуть у Росію з перекладачами, а посадовці ставлять їй ультиматуми?

Коли ще українці могли публічно бодай говорити про те, що нас робить тими, ким ми є? Яке в біса розчарування? Наш шлях невідворотній. Хода на Схід почалася.

Олесь Кульчинський, для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді