Чого ми ще не спробували? Парламент за пропорційною системою
На початку 2004 року, ще до першого і невдалого голосування за політреформу, український парламент схвалив зміни до законодавства, згідно з якими в Україні було введено чисто пропорційну виборчу систему. "Пропорціоналка" замінила змішану систему виборів, за якою формувалися два склади парламенту, зокрема і нинішній.
Звісно, що не всі політичні сили пропорційна система задовольняє: малопопулярним партіям майже неможливо пробитися до парламенту самотужки. Та й навіть об'єднання у блоки не дуже допомагає.
Якщо у блоці є сильна партія, яка б "тягнула" слабші партії, то основна партія забирає левову частку прохідних місць у виборчому списку блоку.
Якщо ж у блок об'єднуються лише малопопулярні партії, то це значно знижує їх шанси потрапити до парламенту. Існує велика ймовірність непроходження в парламент навіть опозиційного блоку "Не Так!" і Блоку Вітренко.
Обрання пропорційної виборчої системи для багатьох політичних сил визначалося не їх ідеологією, а суто тими шансами на проходження до парламенту, які їм давала та чи інша система виборів.
Комуністи бачили, що в мажоритарних округах їх почасти обходять інші кандидати. БЮТ і "Наша Україна" теж, очевидно, врахували неприємний досвід парламентських виборів 2002-го, коли вони обігнали "За Єду" за "пропорціоналкою", але "влетіли" у більшості мажоритарних округів. Прокучмівські фракції вимушені були підтримати пропорційну систему, оскільки вона передбачалася політреформою.
Після зміни владної команди виборчу систему не стали змінювати. Партія Регіонів ще рік тому мала хороші перспективи на виборах за пропорційною системою, тому це їй було ні до чого. БЮТ і "Наша Україна", у разі скасування суто пропорційної виборчої системи, навряд чи змогли б провести багато своїх кандидатів у мажоритарних округах південних і східних областей України.
Парламент влітку минулого року лише відкоригував виборчий закон з метою запобігання порушенням під час виборчого процесу, що й не дивно, враховуючи події осені 2004 року. Крім того, було накладено "драконівські" обмеження на журналістів і ЗМІ (заборона коментарів та оцінок і таке інше), які, на щастя, вже скасовані осінніми змінами до закону.
Деякі парламентарі самі визнавали, що такі значні обмеження прав ЗМІ – наслідок того мас-медійного жаху, який опозиційні на той час політичні сили пережили під час виборчої кампанії 2004 року. І справді, дуже багато одіозних в медіа-середовищі осіб, журналістів, які "відзначилися" під час президентських виборів позаминулого року, і надалі працюють в своїх ЗМІ, наче нічого і не трапилося.
Депутати злякалися повторення "бєспрєдєлу" в ЗМІ. Але ж мігрень не гільйотиною лікують.
Та повернімося до виборчих систем.
У Радянському Союзі вибори відбувалися, звичайно, за мажоритарною системою. В умовах однопартійності інших варіантів просто не було. Два склади Верховної Ради України (1990, 1994) теж були сформовані за мажоритарним принципом.
Мажоритарна виборча система простіша для виборців, дуже персоніфікована і забезпечує формування стабільного уряду (за умови, що уряд формується парламентом). Депутат не втрачає зв'язку із виборцями і в той же час не дуже сильно залежить від своєї партії. Нижня палата парламенту Великобританії обирається саме за мажоритарною системою, і Уїнстон Черчілль, наприклад, двічі змінював свою партійну приналежність. Дана система застосовується у більш як 70-и країнах світу.
Багатьом виборцям простіше голосувати за конкретну особу, а не якусь партію, чию програму виборець, скоріш за все, не прочитає: по-перше, самі виборці поки мало акцентують увагу на партійних програмах, по-друге, програми партій зазвичай неконкретні та, почасти, дуже схожі між собою, а партії не дуже й намагаються привертати увагу до своїх програм.
Можна виділити три підвиди мажоритарної виборчої системи: мажоритарна система відносної більшості (плюральна), мажоритарна система абсолютної більшості та мажоритарна система кваліфікованої більшості.
Плюральна система передбачає проходження до парламенту кандидата, який набрав більшу, ніж в інших кандидатів, кількість голосів виборців по виборчому округу, хоча це може бути і менше 50-ти відсотків. Проводиться лише один тур голосування.
Система абсолютної більшості передбачає проходження в парламент кандидата, який набрав як мінімум 50 % + 1 голос, а при системі кваліфікованої більшості для проходження в парламент необхідно отримати не менше визначеного високого відсотка голосів виборців - зазвичай 2/3 або 3/4 усіх голосів виборців по округу.
При застосуванні двох останніх підвидів мажоритарної системи дуже часто доводиться проводити більше одного туру голосування.
У мажоритарної системи також є серйозний недолік. Її парадокс полягає в тому, що гіпотетично можна в масштабах країни зібрати 49 відсотків голосів виборців, але не отримати жодного місця в парламенті. Навіть якщо партія чи блок отримає по країні загалом трохи більше 50-и відсотків голосів, але у більшості округів трохи поступатиметься іншим партіям, то дана найпопулярніша партія може отримати менше половини місць у законодавчому органі.
Серед інших недоліків можна назвати й такі.
Кандидати від малих, слабкоорганізованих партій за мажоритарної системи майже не можуть набрати у своєму виборчому окрузі більшість голосів і тому не потрапляють до парламенту. Згадуваний вище парадокс також дає можливість маніпулювати виборами тій політичній силі, яка визначає межі виборчих округів: при бажанні ці межі можна визначити таким чином, що в більшості або в жодному з округів прихильники конкуруючої політичної сили не становитимуть більшості населення, і ця сила не зможе провести своїх кандидатів на виборах.
Пропорційна виборча система застосовується у майже 50-ти країнах світу, в тому числі в більшості країн Західної Європи. Дана система забезпечує отримання партіями і блоками такої кількості місць у парламенті, яка приблизно пропорційна кількості відданих за них голосів у масштабах всієї країни.
За пропорційної системи молоді й невеликі партії мають змогу увійти до парламенту, хоча для запобігання політичній розпорошеності законодавчого органу застосовується прохідний бар'єр, який може бути досить різним: від 1-го відсотка в Ізраїлі до 10-ти відсотків у Туреччині.
При формуванні парламенту за пропорційною системою в деяких країнах передвиборчі списки взагалі не складаються до дня виборів, а формуються партіями, що потрапили в парламент, вже після голосування, залежно від результатів народного волевиявлення.
Якщо передвиборчі списки складаються до голосування, то тут зазвичай застосовуються два варіанти їх формування.
Перший з них – пропорційні вибори з "жорсткими списками", коли пересічні виборці ніяк не можуть вплинути на те, які конкретно особи представлятимуть у парламенті обрану цими виборцями партію - саме така система застосовується в Україні на цих виборах.
Другий варіант – пропорційні вибори з преференціями, коли виборець нумерує кандидатів від обраної ним політичної сили відповідно до того, кого з них він передусім хотів би бачити в парламенті, що, звісно, враховується партіями і блоками.
Доволі серйозні недоліки має і пропорційна виборча система. Крім нестабільності уряду й парламенту через присутність в останньому багатьох політичних сил, дається взнаки також відсутність зв'язку депутатів із виборцями і серйозна залежність парламентарів від своїх політичних партій.
Змішана виборча система, яка застосовувалась на парламентських виборах 1998 і 2002 років, задумувалась з метою поєднання переваг двох інших систем при одночасному зменшенні негативів, які містять у собі чисто мажоритарна та чисто пропорційна виборчі системи.
По суті, змішана система – це компроміс між справедливим представництвом політичних сил у парламенті з одного боку та парламентською і урядовою стабільністю з іншого. До недоліків змішаної системи можна віднести те, що вона не зовсім зрозуміла для багатьох пересічних українських виборців.
Вже зараз із впевненістю можна сказати, що новий український парламент не буде однорідним і стабільним, і це відповідним чином відіб'ється і на новому уряді. Навряд чи поствиборчі перспективи були б іншими при іншій виборчій системі в Україні, але "пропорціоналка", принаймні, на цих виборах, ще більше віддалила більшість кандидатів у депутати від своїх виборців.
Роман Головенко, Інститут масової інформації
