Неможливо навчитися плавати, не зайшовши у воду, або що таке Республіка?

Нинішнє розмаїття думок про конституційну реформу, безумовно, є позитивним фактом, що свідчить про поступове наближення суспільства до розуміння причинно-наслідкових зв'язків між текстом Конституції і щоденними проблемами громадян.

З іншого боку, таке розмаїття відбиває незрілість уявлень про державний устрій.

Представники українського політикуму та експерти стверджують: після останньої конституційної реформи Україна перетворилася з президентсько-парламентської республіки на парламентско-президентську.

Це хибна думка.

По-перше, і це головне, Україна наразі не є Республікою!

По-друге, і те, і інше має однаковий сенс і означає одну, так звану змішану, форму республіки.

Демократичний устрій держави припускає виборність виконавчої гілки влади всіх рівнів громадянами.

Бюджет демократичної держави будується за принципом "знизу вверх" і на всіх його "поверхах" повинен контролюватися громадянами країни.

По суті, це і є визначенням поняття "Республіка".

Відповідно до Конституції, в Україні наразі значною мірою діє авторитарний тип правління, тому що виконавча влада на місцях, як і раніше, знаходиться в руках призначених згори держадміністрацій.

Тільки міськради Києва та Севастополя мають право розпоряджатися місцевими бюджетами.

Виходячи з вищесказаного, стратегічною задачею конституційної реформи в Україні є встановлення Республіки за допомогою реформи місцевого самоврядування. Органи виконавчої влади, що є виборними, на місцях повинні отримати повне право розпоряджатися своїми бюджетами.

Головне, щоб Україна нарешті стала Республікою. А яка це буде республіка – президентська (як у США), парламентська (як у Німеччині) або змішаної форми (як у Франції) має другорядне значення! Розходження між цими трьома формами зв'язані в основному зі способом обрання глави держави.

Главою держави, незалежно від того, як він називається (!), є фактичний голова центральної виконавчої влади. Тобто той, хто розпоряджається адміністративними, матеріальними і фінансовими ресурсами країни.

Саме тому глава виконавчої влади обов'язково повинен представляти ту чи іншу політичну силу, оскільки політична відповідальність перед суспільством реалізовується під час виборів, і виборці повинні знати, яка партія відповідає за проведений курс.

У президентській республіці главою держави є президент, що обирається окремо від парламенту.

Президент формує уряд і очолює його, представляючи певну політичну силу.

У парламентській республіці обрання глави держави, що може називається прем'єр-міністром або канцлером (як у Німеччині), і очолюваного ним уряду здійснюється за результатами парламентських виборів і формування парламентської більшості.

Оскільки вибори проходять на партійній основі, то глава держави автоматично має партійну прописку.

Однак при такій системі обрання може виникнути ситуація, коли більшість (а значить, і уряд) не вдається сформувати. Або сформована більшість за якийсь час розпадається.

Вихід з такого положення вимагає наявності ще однієї фігури (обов'язково політично нейтральної!), котра б оголосила нові вибори і взяла на себе відповідальність за ситуацію в країні до їхнього проведення.

Цю функцію може виконувати особа, обрана парламентом, або збережений у деяких країнах історичний рудимент – монарх.

В останньому випадку парламентська республіка називається конституційною монархією. У Німеччині така людина, що обирається парламентом, називається президент, однак він не є главою держави.

Його функції строго обмежені. Він не втручається в керування урядом, а тільки виступає гарантом функціонування парламентської моделі в інтересах усього суспільства і тому є політично нейтральною фігурою.

При змішаній формі главою держави є президент, що обирається окремо від парламенту. Однак, на відміну від президентської форми, економічною частиною уряду він керує через призначеного ним прем'єр-міністра.

Кандидатура прем'єр міністра повинна бути тією чи іншою мірою узгоджена з парламентом. Проте, президент залишається фактичним главою уряду, він може вести засідання кабінету міністрів, а також має право одноосібно зняти прем'єр-міністра з посади.

Парламент такого права не має, він може тільки висловити недовіру прем'єрові. Президент представляє певну партію і несе всю відповідальність за здійснюваний у країні курс.

У принципі, Україна може вибрати будь-як модель республіки, тому що всі вони єдині в головному: місцеві виконавчі органи влади не призначаються "зверху", а підконтрольні виборцям на місцях.

Ні американський президент, ні німецький канцлер, ні французький президент не мають важелів впливу на підлеглі виконавчі структури і на розподіл засобів на цих рівнях.

Україна сьогодні має в своєму розпорядженні унікальну можливість врахувати історичний світовий досвід і вибрати найбільш ефективну модель для обрання верхівки виконавчої влади. Парламентська республіка має деякі незаперечні переваги.

По-перше, вона більш потужно стимулює партійну структуризацію суспільства, тому що парламентські вибори і подальше формування уряду та обрання його глави у меншій мірі мають особистісний характер. Це особливо важливо для країн із авторитарним або диктаторським минулим.

До речі, саме тому в Західній Німеччині, Японії і, трохи згодом – у Південній Кореї була заснована саме ця модель. Економічні успіхи цих країн говорять самі за себе.

По-друге, ця форма дозволяє суспільству більш ефективно підтримувати внутрішньопартійну демократію. Це досягається мажоритарним способом обрання половини парламенту. Однак при цьому абсолютно необхідною умовою є те, щоб самі мажоритарники представляли яку-небудь політичну силу.

Відсутність цієї умови неминуче спричиняє втрату політичної відповідальності депутатів-мажоритарників перед виборцями. З цим явищем Україна вже стикалася у недавньому минулому.

На жаль, нерозуміння цієї обставини призвело до скасування мажоритарної системи як такої, і, як наслідок – до повної відсутності контролю з боку суспільства над складом партійного представництва в парламенті.

У президентській республіці цей необхідний елемент також присутній, однак він вимагає від суспільства істотних організаційних зусиль у вигляді проведення так званих "первинних виборів" (primaries), у ході яких висування кандидата від тієї чи іншої партії на посаду глави держави вирішується населенням країни, а не всередині партії.

По-третє, важливим є те, що парламентська модель республіки більш ефективна з погляду механізму делегування виборцями своїх прав, оскільки припускає проведення тільки парламентських виборів.

Задеклароване прагнення в ЄС здійсниться не тоді, коли там погодяться прийняти сьогоднішню Україну. Навпаки, Україна автоматично стане європейською країною, щойно тільки стане республікою.

Насамкінець необхідно підкреслити важливу обставину. Місцеве самоврядування вимагає розуміння виборців, що не президент і не "там нагорі", а вони самі відповідають за своє життя і за результати свого вибору.

Очевидно, спливе якийсь час, перш ніж люди після тривалого "централізму" у мисленні навчаться ефективно користуватися своїми правами, і чим швидше це відбудеться, тим менше чужої власності виявиться в кишенях нечесних політиків.

Однак неможливо навчитися плавати, не зайшовши у воду...

Автор

Ігор Шевченко, член координаційної ради Всеукраїнської ассоціації "За європейські цінності в науці"