Втрачені можливості
Cьогодні про приєднання України до Плану дій про членство в НАТО можна чути лише поблажливі та дипломатичні коментарі закордонних політдіячів та експертів.
Доволі характерним є висловлювання Збігнева Бжезинського: "З одного боку, президент говорить, що Україна має намір рухатися назустріч євроатлантичному співтовариству. Це означає Євросоюз і НАТО. А з іншого боку, є заяви прем’єр-міністра, що далеко не такі однозначні".
Характеризуючи загальну політичну ситуацію в Україні, Бжезинський заявив: "вона незрозуміла. В наявності очевидна двоїстість. Я знаю історію СРСР – таке вже було. Влада розділена, і поки незрозуміло, чим нинішня ситуація завершиться".
Кадри і криза
Внутрішня ситуація в країні – п’єса з театру абсурду.
Наслідком постійного протистояння між урядом (чи то його апаратом) і президентом (чи то його секретаріатом) стали вже не просто "апаратні війни" навколо процедур затвердження та виконання управлінських рішень, а реалізація політики практично в усіх сферах державної діяльності.
Дедалі яскравіше увиразнюється наявність інституційної політичної кризи. Її можна побачити і на рівні внутрішньополітичних взаємин, і на рівні комунікації та взаємодії гілок влади в контексті проведення консолідованої політики.
Очевидні прояви кризи – не тільки відсутність закону про Кабінет Міністрів, але й недосягнення консенсусу гілок влади щодо своїх повноважень.
В найближчому майбутньому справжнім заручником цієї кризи взаємин, процедур та особистостей, нерозмежування впливів на першоджерела формування пріоритетів державної політики стане бюджетний процес. Далі список "жертв" такої політики можна буде продовжувати.
Сьогодні на верхівці політичного айсберга опинилися кадрові пертурбації в уряді, які здійснюються за допомогою парламенту. Кожна така подія – красномовна ілюстрація сьогоднішнього стилю управління.
Широкій публіці нинішні відставки презентовані фактично як комікси, адже за логікою представників антикризової коаліції, "НУ" попрямувала в опозицію, отож міністри, які представляють її в уряді, мають піти в тому ж напрямі.
Кадрові питання унаочнюють глибину протиріч у апаратних війнах, коли взаємних поступок не передбачається.
Кадрові новації минулого тижня – відставка міністра внутрішніх справ Луценка та міністра закордонних справ Тарасюка.
Якщо набуття посади першим – наслідок компромісу відповідно до Універсалу національної єдності, то рішення про недовіру Тарасюку, якого призначено до складу уряду за квотою президента, – це вже більш явний симптом загострення внутрішньополітичної хвороби.
Хвороби, що неминуче відіб’ється на зовнішньополітичних умовах існування країни на геополітичній шахівниці.
Звільнення?..
1 грудня Верховна Рада звільнила Тарасюка з посади міністра закордонних справ України. За цю постанову проголосувало 247 народних депутатів із 431 зареєстрованих в залі. "Наша Україна" розцінила винесення на розгляд парламенту такої пропозиції як "політичну провокацію, спрямовану на узурпацію влади в Україні". До слова, ще напередодні про загрозу узурпації влади з боку уряду говорив в інтерв’ю радіостанції "Бі-Бі-Сі" й сам президент…
Відповідно до своїх конституційних повноважень, парламент здійснює призначення за поданням президента прем'єр-міністра, міністра оборони України, міністра закордонних справ України.
В тій же статті Основного Закону зазначається, що Верховна Рада має право на звільнення зазначених осіб з посад, а також вирішення питання про відставку прем'єра, членів КМУ.
Проте на основі чого? Чи це має бути подання президента, який пропонує парламенту кандидатуру на звільнення, чи власна ініціатива ВР?
Втрачаючи можливість ставити на чолі МЗС свою креатуру, президент фактично втрачає важелі впливу на реалізацію зовнішньополітичного курсу, хоча за Конституцією саме він у межах своїх повноважень представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України.
Питанням далеко не риторичним залишається й те, чи подібні кадрові пертурбації та протистояння – в інтересах країни загалом, а не конкретних можновладців.
Однозначно зрозуміло, що "зовнішньополітична круговерть" робить усю українську політику малозрозумілою для того ж Заходу, а це суттєво зменшує шанси України домогтися позитивних кроків у відношенні до себе на міжнародній арені.
Країна втрачених можливостей: ризький самміт
Ще напередодні горезвісного парламентського голосування екс-посол України в США Щербак зазначив, що голову Тарасюка піднесуть на блюді Володимирові Путіну якраз напередодні візиту російського президента до України, що має відбутися 22 грудня.
Водночас і сам Тарасюк (скоріш за все, не безпідставно) вказував, що його відставка може вплинути на результати візиту прем’єр-міністра Януковича до США. До забезпечення "результативності" (чи то "нерезультативності") цих відвідин МЗС вже доклало своїх "зусиль".
Зокрема це стосується ситуації з поданням директив щодо візиту прем’єра до США, які мав завізувати президент, і направленням посольству США ноти про перенесення термінів цього візиту (пізніше цю ноту було начебто скасовано).
Наочною ілюстрацією кризи підходів та відсутності компромісів став ризький самміт НАТО. Ще рік тому українські політики повідомляли, що на ньому Україну може бути запрошено приєднатися до плану членства в Альянсі. Але вже невдовзі навіть шанси хоча б виглядати пристойно зникли.
Спочатку цьому "посприяли" антинатовські виступи у Феодосії, що їх активно підтримували проросійські громадсько-політичні організації та місцевий політикум. Отож, у травні-червні поточного року громадяни України стали свідками фактичного зриву спільних із силами НАТО військових навчань української армії на своїй території.
Акції протесту проходили на тлі складних і затяжних переговорів між переможцями парламентських виборів з приводу формування парламентської та урядової коаліції. Їх можна розцінити як демонстрацію активного несприйняття українськими політиками ідеї євроатлантичної інтеграції.
А головне, як своєрідну спробу здійснення політичного тиску на президента та апробування технологій, суттю яких є демонстрація сили та її застосування, обраними за пропорційним принципом місцевими органами самоврядування.
Власне, тими місцевими радами, де представники ПРУ становили більшість депутатського корпусу. Низка місцевих рад прийняли ухвали про оголошення своїх міст "територіями без НАТО".
Феодосійські події розгорталися на тлі "гарячих" повідомлень у російських ЗМІ про масові акції протесту в Україні проти членства в Альянсі. Розповсюджувалась у них і відверто неправдива інформація: ніби до акцій протесту приєдналися Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса й Миколаїв. Ішлося навіть про "мобільні групи народного ополчення", які буцімто блокують усі входи і виходи у Феодосійський порт.
При цьому, за інформацією українських спецслужб, багато хто з учасників акцій у Феодосії мав далеко не українське громадянство. У зв’язку із цим поставали логічні запитання і щодо діяльності низки українських політичних партій, яка пролягала у фарватері інтересів іншої держави.
Невдовзі після створення уряду "антикризової коаліції", 14 вересня, пролунали відомі брюссельські пасажі Януковича, коли прем’єр відокремив питання про членство в НАТО від "нормальної взаємовигідної співпраці" із ним.
За цього було заявлено, що промовець представляє "уряд держави, сформований парламентською більшістю в суворій відповідності з новою Конституцією України, – уряд, діяльність якого базується на узгоджених основними політичними силами принципах, зокрема, збереження суверенності й цілісності України, гарантування дотримання прав людини, послідовного розвитку таких безумовних демократичних надбань, як свобода слова, вільне вираження поглядів і переконань, повага до прав опозиції, продовження європейського курсу розвитку держави..."
А серед іншого було означено й непохитні позиції нової влади: "...ми досягли головного – відокремили питання про членство в НАТО від нормальної взаємовигідної співпраці з Альянсом. Це ключовий орієнтир для подальшої роботи уряду в напрямку відносин з Альянсом. Віднині питання про входження України до НАТО буде вирішуватись на загальнонаціональному референдумі. Час покаже, коли виникне необхідність його проведення".
До речі, напередодні ризького самміту тема місцевого референдуму виникла знову – завдяки партнерам ПР по "антикризовій коаліції". Й знову ж таки, на кримському рівні. Схоже, цей регіон стає полігоном обкатки стратегій та тактик для забезпечення офіційному Києву неспокійного внутрішньополітичного життя. Цього разу із зовнішньополітичним присмаком.
Так, постановою всекримських народних зборів, присутніми на яких були делегати від проросійських організацій півострова та гості з СНД, було визначено, що 16 грудня в автономії пройде Всекримський народний референдум з питання про ставлення кримчан до вступу України в НАТО.
У виборчому бюлетені це запитання буде сформульоване таким чином: "Чи згодні ви з політичним курсом президента Віктора Ющенка на вступ України в НАТО?"
Отже, яким чином позначається на ставленні до України така-от векторність та поліфонічність?
Вже після відвідин Януковичем бельгійської столиці, 14 листопада, Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер заявив, що питання про розширення НАТО не буде виноситися на порядок денний майбутнього самміту Альянсу.
За його словами, у Ризі "буде дано позитивний сигнал тим країнам – особливо західнобалканським, – які підписали План дій щодо зближення з НАТО і які прагнуть стати членами організації, однак запрошення яким не будуть відіслані".
Під час ризького самміту, який мав стати "бенефісом" української делегації, ні її самої, ні проявів її роботи фактично не було помітно. У підсумку, знову ж таки, дипломатичні розшаркування стосовно того, що для України двері до НАТО залишаються відчиненими. Але суспільство та політики самі мають визначитися стосовно своїх зовнішніх пріоритетів та шляхів їх досягнення.
Наразі внутрішньополітична криза в Україні затяглася до непристойності. Кадрові баталії та політичні змагання з перетягування повноважень призводять до того, що країна втрачає не тільки кредити довіри, але й свої шанси на інтеграцію в євроатлантичні структури. Вона стає незрозумілою, непередбачуваною й поступово починає нагадувати країни Південної Америки з їх перманентними переворотами.
І не лише зовнішньополітичні події ілюструють поглиблення внутрішньої кризи.
До якої міри вона буде поглиблюватися і чим завершиться? І наскільки реальною для України стає перспектива дострокових виборів?
У будь-якому разі, копирсання у внутрішніх протиріччях зменшує шанси на прорив, якого вже, мабуть, не варто очікувати...
P.S. Між тим, президент доручив Борису Тарасюку продовжувати виконувати обов'язки міністра закордонних справ.
Того ж дня Шевченківський районний суд призупинив дію постанови Верховної Ради, якою міністр закордонних справ Борис Тарасюк був звільнений зі своєї посади.
Анастасія Смагіна, Український незалежний центр політичних досліджень, для УП
