Сни політиків у переддень пожежі
Парламентські фракції та державні мужі, немов уві сні, не помічають (чи ж вдало удають, наче не помічають) ані тотальної суспільної втоми, ані спровокованих нею гострих викликів державному суверенітету й національній єдності.
Конституційний перерозподіл повноважень хоч і відбувся де-факто, однак психологічно не усвідомлений ані політиками, ані громадянами – суспільству важко звикнути до думки, що в країні немає одного Головного, а є тріумвірат президент-парламент-уряд.
І хоч війна "всіх проти всіх" вже зараз маргіналізує нашу державу на міжнародній арені та створює колосальні внутрішні проблеми, більшість політичних лідерів воліють зовсім не помічати Україну в хаосі протиборства.
Владці, немов підлітки, бавляться в ігрові стратегії, крадуть одне в одного технологічні сценарії узурпації влади й найменше думають про національне примирення, економічні реформи та "покращення життя вже сьогодні" - звісно, коли йдеться про життя народу, а не вузького кола наближених.
Очевидно, що розвиток сьогоднішньої ситуації може призвести до вкрай негативних наслідків не лише в нас, але й для наших дітей та онуків.
Протистояння виснажує і призводить до системної кризи. Це – аксіома.
На підтвердження – трохи аналізу нашого недавнього минулого.
Стан українського суспільства на початок 2004 року характеризувався соціальним песимізмом - менше 20% громадян довіряли владним інституціям, понад 60% вважали, що процеси в державі ідуть у неправильному напрямку.
Після перемоги помаранчевої революції відбувся сплеск оптимізму – на початку 2005 року понад 60% довіряли Ющенку і понад 50% вважали, що події розвиваються у правильному напрямку.
Помилки нової влади (а щиро кажучи – усіх нас, українських політиків) цей оптимізм знищили. Капітал довіри було, на жаль, утрачено.
Як наслідок – сьогодні соціальний настрій українців такий самий песимістичний, як і на початку 2004 року.
Суспільство стомлене й інертне – новий громадський протест високого рівня громадянської відповідальності зразка 2004 року наразі неможливий.
Динаміка розчарування далі набирає обертів: її загострює політика реваншу, збільшення нестабільності, наростання популізму.
Ці фактори суттєво поглиблюють розкол у суспільстві. Ключові політичні гравці, замість протидіяти цим тенденціям, тішать себе ілюзіями.
Таких ілюзій – дві.
Перша. "Доти, доки можемо кивати на попередника й ухилятися від відповідальності за власну діяльність, варто в будь-який спосіб заволодіти необмеженою, монопольною владою, а далі нею всіх подавляти".
Це – сон Віктора Януковича.
Ілюзія друга – "повернення до особистої влади можливе; заради цього необхідно не просто перебувати в опозиції, але й послідовно нагнітати політичне протистояння".
Це – сон Юлії Тимошенко.
Іншими словами, Україна все більше стає жертвою сліпого азарту двох егоїстичних команд. Цей азарт ігнорує все – і національний інтерес, і мораль, і Конституцію.
Якою ж логікою, якою ж "турботою" про країну потрібно було керуватися Блоку Юлії Тимошенко, щоб спочатку в неконституційний спосіб ослабити президента голосуванням за закон про Кабінет Міністрів – для того, щоб уже потім підтримати свідомо ослабленого главу держави, штовхаючи його поперед себе на війну з прем'єром?
Ми засуджуємо політичний кульбіт Олександра Мороза, але чи не є поведінка Юлії Володимирівни аналогічною у слідуванні тій-таки настанові: мета виправдовує засоби?
А де ж, спитаєте Ви, "Наша Україна"?
На жаль, мені прикро про це говорити, але блок "Наша Україна" ніяк не може прийти до тями після краху колишніх ілюзій, зумовленого власними-таки помилками. Саме через це він не в змозі демонструвати свою позицію.
Завдання "Нашої України" – через внутрішню перебудову стати самостійним політичним гравцем, аби відстоювати ті демократичні цінності та ідеали, захисником яких сьогодні об'єктивно може бути лише цей блок. Але завдання цього ще не досягнуто.
Чим може реально закінчитися розхитування політичної стабільності?
Віктор Янукович, розуміючи, що його рейтинг безпосередньо залежить від соціально-економічної ситуації – а вона кращою з сьогоднішніми методами управління економікою не ставатиме, врешті-решт звернеться до народу і заявить: президент, спираючись на деструктивну опозицію, заважає йому наводити лад в країні.
І тому Янукович піде на дострокові вибори, про які так мріє Юлія Тимошенко, і виграє їх.
Ініціатива Василя Кисельова про проведення вже у вересні поточного року дострокових парламентських і президентських (!) виборів є яскравим підтвердженням наявності саме таких планів.
Чому Партія регіонів виграє дострокові вибори (якщо вони відбудуться ще цього року)?
По-перше, у "регіоналів" рівень довіри сьогодні ще об'єктивно вищий, ніж у Блоку Тимошенко – за різними соціологічними дослідженнями "регіонали" випереджають БЮТ на 6-9%.
По-друге, за рахунок "підігрівання" політичного протистояння в країні Янукович мобілізує на Сході та Півдні навіть тих виборців, які ставляться скептично до нього особисто, але відверто вороже налаштовані до помаранчевих сил.
По-третє, за рахунок адміністративного ресурсу Партія регіонів отримує можливість "відкоригувати" результати виборів.
По-четверте – за рахунок фінансового ресурсу, який на порядок більший, ніж у інших гравців, чинний прем'єр зможе провести більш масштабну кампанію.
По-п'яте, Росія із задоволенням надасть Януковичу і фінансову, і організаційну, і медійну підтримку – напередодні 2008 року Путіну вкрай потрібний крах демократії в Україні. Звісно, така допомога буде надаватися лише під конкретні зобов'язання Януковича.
І, нарешті, шосте. Демократичний Захід на всі виборчі фальсифікації адекватно реагувати не зможе, бо енергоносії – проблема для Європейського Союзу важливіша за Януковича чи Тимошенко.
Саме тому європейці задля майбутнього виправдання своєї пасивності вже сьогодні виказують цим політикам однакову симпатію.
Теоретично можна припустити, що Блок Юлії Тимошенко все ж надолужить електоральне відставання від Партії регіонів, а "Наша Україна" набере свої 9-10%, що можливо лише за умови об'єднання в цьому блоці і націонал-демократів, і патріотичних лібералів.
Однак і тоді отримання "помаранчевими" 226 мандатів не є гарантованим – бо ж, вірогідно, до парламенту пройдуть комуністи (рейтинг яких зростає); а соціалістів за парламентськими трибунами можуть замінити "вітренківці".
Як наслідок – можлива нова "антикризова" коаліція, однак вже зі значно одіознішими учасниками. І матимемо ми вже не сумнівно проукраїнський уряд, а відверто проросійський.
А розгортання гостро конфронтаційного сценарію – з невизнанням результатів таких виборів, акціями протесту, діаметрально протилежними рішеннями місцевих рад, прямим втручанням Росії й Заходу – цілком може призвести до появи на політичній мапі світу двох Україн.
Чому ж, добре розуміючи неможливість формування єдиної демократичної коаліції в разі проведення дострокових парламентських виборів, Блок Тимошенко всіляко - і небезуспішно - провокує регіоналів на виборчу кампанію вже в поточному році?
Причина – проста. Юлія Володимирівна хоче створити собі достроковими виборами сприятливу основу для президентської кампанії 2009-го, хоч її проведення у 2009 році за умови тотальної поразки демократії залишається під великим знаком питання.
Розрахунок "бютівців", очевидно, такий: по-перше, парламентські вибори дозволять Юлії Тимошенко підтримувати себе в "політичному тонусі", а по-друге, бездарне управління країною Януковичем до 2009 року буцімто спричинять розчарування в ньому великої кількості виборців, які готові будуть віддати свої голоси "воїнам світла".
Однак цей розрахунок, на мою думку, теж є ілюзією. Бо ж на президентських виборах переможе той, хто стане прем'єром після дострокових парламентських. Дострокові вибори лише пролонгують Віктору Януковичу кредит соціальної довіри.
Втім, навіть прізвище наступного президента є питанням другорядним порівняно з тим, яку ціну заплатить Україна за амбіційні ігрища двох людей, для яких персональна влада є значно важливішою за національний інтерес.
Бо те, що видається правильним на рівні піар-стратегії, неминуче потягне небезпечне посилення соціальної напруги та поглиблення ментального розколу України.
Чи є альтернатива реалізації описаного вище сценарію? Є. Але для цього необхідно, щоб об'єднання НСНУ та БЮТ було посилене широким рухом демократичних сил і відбулося в ім'я національного інтересу, а не в ім'я амбіційного самоствердження.
Наголошую: альтернативи спільній опозиційній діяльності "Нашої України" та БЮТ сьогодні немає.
Лише разом ці дві політичні сили зможуть донести до суспільства правду про діяльність уряду – про гіперцентралізацію, адміністрування, "ручне управління" економікою, поділ підприємців на "своїх" і "чужих", посилення корупції, непрозорість ухвалення рішень тощо.
Якщо "Наша Україна" та БЮТ зможуть ефективно виконувати роль опозиції, виборці врешті-решт змінять електоральні симпатії.
Впевнений: якщо інформацію про діяльність уряду доносити до нинішніх виборців Партії регіонів правдиво та стримано, міф про незмінність біло-блакитних симпатій на Півдні та Сході може бути розвінчаний вже впродовж року-півтора.
Окрім цього, вкрай важливо, щоб опозиційне об'єднання чітко заявило, що воно робитиме після перемоги, однією з причин кризи помаранчевої команди стало те, що упродовж кампанії 2004-го дуже мало хто реально замислювався: а як він діятиме вже не в опозиції, а при владі?
А вже сьогодні об'єднання повинне посилити свою контрольну функцію, стимулювати уряд працювати на Україну, не допускати зради національних інтересів.
І, нарешті, покласти на Кабінет Міністрів усю відповідальність за соціально-економічний стан в країні.
Президента України натомість необхідно вивести за межі протистояння політичних сил.
Віктор Ющенко повинен бути арбітром нації, а не відігравати нав'язану йому БЮТ роль "криголаму" проти політики "регіоналів".
Необхідно змусити прем'єра сісти з главою держави за стіл переговорів, підтримати Віктора Ющенка в виконанні його функцій гаранта Конституції, прав і свобод громадян, безпеки кожної людини.
Якщо в цій ситуації уряд Януковича працюватиме ефективно – цьому потрібно аплодувати.
Але, швидше за все, ефективна робота кабінету Януковича – це теж іще один сон, казка самого Віктора Федоровича.
Така коаліція, сформована з ідеологічних антагоністів, і такий уряд ніколи не будуть ефективними, і самі себе врешті-решт дискредитують.
Потрібно готуватися до розвалу неефективної коаліції та кабінету, і до приходу до влади нового уряду реформаторів.
Не виключаю, що після розвалу нинішньої коаліції наступного року таки будуть оголошені дострокові вибори. Але це будуть уже вибори у зовсім інших координатах, та із зовсім іншим результатом.
Це, на мою думку, і є альтернатива в ім'я України, в ім'я європейської перспективи та демократичних цінностей, в ім'я соборності та добробуту, якої повинні домагатися по-справжньому відповідальні політики.
Анатолій Матвієнко, голова Української республіканської партії "Собор", народний депутат України
