Українська криза: причини і наслідки
Сьогодні, напевно, вже немає сенсу шукати винуватців української політичної кризи, яка має всі шанси перерости в кризу української державності.
Очевидно одне: внесок у виникнення й розвиток цієї кризи зробили чи не всі чільні постаті нашої політичної сцени, які виявилися на диво неготові до співжиття й виконання взятих на себе зобов'язань.
І все ж тією вихідною точкою, яка зробила необоротною появу президентського указу від 2 квітня, стала, очевидно, не скандальна відставка Бориса Тарасюка, і не ще скандальніше відсторонення Юрія Луценка.
І не очевидне нехтування урядом зобов'язань, взятих на себе підписанням Універсалу національної єдності.
І навіть не масоване бульдозерне обсаджування державних посад "донецькими". Тоді ще залишалося поле для маневру.
Але коли Віктор Янукович, домовившись 11 січня у присутності спікера з Віктором Ющенком про шляхи спільного доопрацювання закону про Кабмін, того ж вечора пішов на іншу домовленість – вже з Юлією Тимошенко – про "обмін" потрібного урядові закону про себе на потрібний БЮТ закон про імперативний мандат депутатів місцевих рад – дальший кризовий розвиток подій було вже обумовлено.
Президент, який до того щиро намагався виконувати роль загальнонаціонального арбітра й закликав до примирення і єдності, гостро зрозумів: він не має ніяких козирів проти ситуативного, але потужного союзу "Регіонів" і БЮТ.
Замість позиції "над сутичкою" треба чітко ставати на чийсь бік у протистоянні.
А стати на бік коаліції "Регіонів" і їхніх сателітів глава держави вже не міг – надто багато демонстративних кроків було зроблено проти того, що президент вважає для себе справді важливим - ідеться, зокрема, й про питання мови, історії й зовнішньополітичної орієнтації.
Відтак сталося те, що сталося.
Звичайно, дехто називатиме методи, якими Юлія Тимошенко йшла до омріяної мети, шантажистськими.
Але в української політики давно власні уявлення про межі прийнятного.
Важливіше натомість зрозуміти, за яким сценарієм криза розвиватиметься надалі.
І почати слід, очевидно, з головного висновку: Україна вже випала з правового поля.
Чинне законодавство просто не передбачає способу розв'язання колізій, які вже виникли - наприклад, як змусити уряд фінансувати позачергові вибори, коли він того робити не хоче.
Будь-який спосіб розв'язання кризи (байдуже, силовий, чи мирний) відтак з неминучістю матиме квазі-правовий характер, який зможе бути легітимізовано лишень згодою переважної частини суспільства, чи еліт, саме на такий варіант.
Спробуємо пояснити цю думку на прикладах.
Звичайно, найпростіше для прибічників Януковича буде, якщо Конституційний Суд ближчим часом оголосить вердикт щодо легітимності президентського указу і цей вердикт виявиться негативним.
Тоді опозицію буде розчавлено, а президент, навіть якщо йому не буде оголошено імпічменту, перетвориться на напівцеремоніальну фігуру.
Проте хронічна недієздатність КС, ще й у випадку можливої відставки його голови Івана Домбровського, робить реальнішою перспективу багатомісячного і безрезультатного розгляду цього питання.
А значить, стануть можливі два сценарії розвитку подій.
Сценарій перший. Коаліція далі дотримується тактики визнання указу глави держави неконституційним. Уряд не фінансує вибори.
Місцеві ради в областях, контрольованих "Регіонами", дістають вказівку бойкотувати створення виборчих комісій.
Відтак президентська вертикаль так-сяк на напіваматорському рівні організовує 27 травня голосування на половині території держави.
Очолювана Давидовичем ЦВК винесе свій вердикт, але Україна отримає два парламенти й два уряди – обидва з сумнівною легітимністю.
Причому не факт, що теперішній уряд і Рада, розпущена 2 квітня, поспішать виїхати з Києва до Харкова чи Сіверськодонецька.
Радше президент змушений буде шукати нові приміщення в столиці для "своїх" уряду й парламенту.
Про війну указів, постанов і законів, яка при цьому виникне, про рішення місцевих рад на користь тієї або іншої сторони не писатимемо – читач може уявити все сам.
Логічним наслідком такої "війни до переможного кінця" стане розкол держави.
І сценарій другий. "Регіони" вирішують піти на вибори, щоб перемогти на них.
Про характер виборчої кампанії і голосування в цьому випадку не писатимемо – 2-й тур президентських виборів 2004 року при цьому здаватиметься взірцем демократії й лицарського ставлення до опонентів.
Важливо й інше.
Стислий термін кампанії сам по собі фактично унеможливлює нормальне проведення виборів, які обростуть й безліччю суто технічних "накладок" і помилок.
А відтак будь-чия перемога (а соціологія й розподіл адмінресурсу не дозволяють говорити про можливість чиєїсь перемоги з "розгромним", очевидним для всіх результатом), призведе до того, що переможений результатів виборів не визнає.
Тому нас очікуватимуть перманентні майдани й анти-майдани, - з відповідними наслідками.
Нарешті, суттєвим є ще й зовнішній фактор.
Як показала перша реакція на події в Києві, Європа розглядає їх уже не як всенародну боротьбу за свободу й проти наруги, що мало місце 2 роки тому, а радше як жорстке зіткнення різних кланів та угруповань у боротьбі за владу й ресурси.
А відтак втручатися на чиємусь боці не буде. Натомість Росія вустами свого міністра закордонних справ уже оголосила про готовність надати українцям свою "братню допомогу".
Відтак у випадку реалізації і першого, і другого сценарію, стабільність може настати лише або в разі цілковитого силового придушення однієї зі сторін, або ж після певних домовленостей на основі компромісу.
Хоч навряд чи на основі букви законів, вимоги яких буде перед тим сотні разів перекреслено.
І в цьому сенсі відома теза Сергія Дацюка про "перезаснування держави" раптом перестає бути простою інтелектуальною провокацією.
Постає логічне запитання: то чому ж не спробувати домовитися вже зараз?
Адже запал боротьби тільки погіршує вихідні передумови для переговорів, а ненависть до супротивника є поганим порадником.
І якщо домовленостей не буде досягнуто ближчими днями, наступного разу опонентів за столом переговорів можна буде звести лишень тоді, коли наслідки взаємопоборювання стануть уже нестерпними для суспільства…
Можна говорити про можливості різних "нульових варіантів".
Віктор Янукович запропонував 4 квітня свій варіант – вельми подібний до того, що був почутий автором попереднього дня у приватній розмові від одного з президентських радників.
Напевно, можливі й інші вимоги й контрвимоги, пропозиції і контрпропозиції.
Але поки в політиків ще жевріє іскра відповідальності за долю тих, кого вони кличуть на барикади зі своїх високих кабінетів, своє слово повинні сказати інтелігенція й експертні середовища.
Адже дальше послідовне розкручування маховика війни може лишень до кінця зруйнувати і так не надто облаштований спільний український дім.
І шанс на слово тоді матимуть уже не інтелектуали, а лишень добре оплачувані й не обтяжені рефлексіями політтехнологи…
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник
