Рада без голови
Сьогодні ми маємо в країні парламент, легітимність рішень якого сумнівна. Нинішній парламент – це навіть не "в.о. Верховної Ради" – це Верховна Рада, повноваження якої припинені достроково.
Безумовно, рішення президента не було чисто юридичним, воно було в більшій мірі політико-правовим. Дійсно, ситуація не відповідає прямим "технічним вимогам", необхідним для розпуску ВР.
В той же час, в самій статті 90 є обмовка стосовно того, що коаліція має бути сформована відповідно до статті 83, на яку і посилається президент у своєму указі. В цій статті мова йде про коаліцію депутатських фракцій, і жодного слова про індивідуальне та групове членство депутатів в коаліції.
Маємо доволі складну юридичну ситуацію, коли змінений коаліцією регламент дозволяє таку практику, а Конституція – ні. Виявляється, що регламент ревізує конституційні норми, порушує їх. В той же час, він не є законом і не може бути розглянутий в Конституційному Суді.
Отже, коаліція національної єдності створювалась у відповідності до регламенту, але у спосіб, що порушує Конституцію, яка має найвищу легітимність. Саме систематичне порушення Конституції Радою і було покладене в основу президентського указу.
З політичної точки зору ситуація виглядає приблизно таким чином – в умовах, коли право по великому рахунку не може дати чіткої відповіді на вихід з кризи, президент передав право арбітражу народові.
Головною проблемою України часто називають той факт, що закони гарні, але вони не працюють.
Але є ще одна біда – це засилля показного формалізму в нашій політиці, коли законом або ж "практиками розвинутих країн" можуть підтверджуватися абсолютно безвідповідальні з політичної точки зору дії.
У нас сьогодні існує дві правди – одна юридична, інша - політична. Право і закон часто слугують лише легітимаційним чинником тих чи інших політичних дій.
Тобто – спочатку дія, а потім вже пошук юридичних аргументів під неї.
Наприклад, абсолютно законним і логічним з юридичної точки зору є в даному випадку подання до Конституційного Суду.
Але, якщо оперувати політичними категоріями, то всі добре розуміють, що КС самоусунувся від прийняття рішень, він ніколи не візьме на себе роль арбітра в даних умовах, тому що зараз неможливо дати рішення, яке задовольнить всіх – будуть переможці, і будуть переможені.
Безумовно, рішення ці непрості, це перша практика для України, і вся моральна і політична відповідальність лежить на суддях КС.
І саме цього і чекає від КС країна – справедливого рішення, незалежно від того хто переможе в цій ситуації.
Однак повернімось до президентсько-парламентського конфлікту.
Можна по різному трактувати Указ президента, але ж є речі очевидні – Верховна Рада вже нелегітимна. Вірніше, ми маємо поки що легітимних депутатів, але не маємо легітимного керівництва Верховної Ради.
По великому рахунку Мороз, Томенко, Мартинюк – звичайні депутати, які працюють в такому статусі до присяги депутатів нового складу, обраного на позачергових парламентських виборів.
Кожен з них - лише один з чотириста п’ятдесяти народних обранців. І кожен з них в такій ситуації вже сам відповідає перед своїми виборцями за ті рішення, що приймаються зараз Верховною Радою.
Мороз в цій ситуації вже не має особливого статусу, який передбачає державні привілеї.
Нічні рішення парламенту вже самі по собі піддають сумніву легітимність ВР, навіть не враховуючи президентський указ. Чого варте наприклад, рішення стосовно "Ківаловського ЦВК"!
Кожна така дія лише поглиблює кризу і зменшує у суспільній свідомості легітимність парламенту вже як інституту, а не тільки як даного депутатського корпусу.
На сьогодні беззаперечно легітимними в країні є лише два інститути влади – президент України і Кабінет міністрів.
І логічнішим в даній ситуації, коли беззаперечних юридичних аргументів не має жодна зі сторін, було б очікувати рішення Конституційного Суду, а не продукувати сумнівні, а іноді навіть і провокаційні постанови.
Доля одного з держчиновників, який втрачає крісло, не варта поглиблення і без того серйозної політичної кризи.
Вадим Карасьов, директор Інституту глобальних стратегій
