Яку ж ідеологію насправді обрала Тимошенко?
У відповідь на статтю Григорія Немирі
Прочитавши статтю Григорія Немирі "Про "зміну орієнтації": Чому "Батьківщина" прийняла рішення стати спостерігачем у Європейській народній партії?", довго не міг отямитися: чи то вже зовсім політики вважають тих, хто їх слухає чи читає, лохами, яким можна вішати на вуха все, що висить, чи ж вони у своєму віртуальному світі вже настільки далеко втікли від реалій, що й самі вірять у те, що говорять, називаючи чорне білим, а біле – чорним.
Григорій Немиря добре запам’ятався блискучим дезавуюванням плагіату В.Литвина і непоганою участю у декількох телешоу. Але, очевидно, перебуваючи аж занадто близько біля партійного сонця, забронзовів, повірив у власну непогрішність – і сам пішов шляхом, яким вже недалеко до тих гріхів, які він сам колись викривав.
Залишимо самолюбування численними власними цитатами у статті, яку розмістила "Українська правда". Хоча, безперечно, до того, щоб так багато себе цитувати, навіть Юлія Володимирівна не доходить.
Але почнемо все з історії. У статті "Тимошенко змінює орієнтацію" достатньо добре охарактеризував суть Європейської народної партії (ЄНП) та консервативної ідеології, яку сповідують партії, що входять до складу ЄНП.
Додамо, що саме визначення консерватизму (переконайтеся самі у цьому у будь-якому серйозному політичному словнику чи на Вікіпедії) передбачає ідеологію, що віддає перевагу традиційним для того чи іншого суспільного устрою цінностям (conservаre – оберігати, захищати), що закликає зберегти статус кво у суспільстві або повернутися у минуле, до "золотих минулих днів".
Сучасний британський філософ Р.Скрутон назвав консерватизм "політикою зволікання", затримки, відстрочення змін з метою зберегти якомога довше існуючий політичний організм, соціальну і політичну структуру суспільства такою, якою вона є.
Якщо ж змін не уникнути, то, як говорив класик консерватизму Е.Берке, вони у жодному разі не повинні бути радикальними чи революційними, а виключно поступовими, природними, органічно будуватися на існуючій політичній, соціальній основі.
Зміна суспільства, говорив він, відповідно до якихось теоретичних планів (sic!), може зумовити "непередбачувану катастрофу".
Звичайно, консервативна ідеологія не стоїть на місці й еволюціонує. Для того, щоб адаптуватися до вимог сучасного світу окремі консерватори навіть запровадили просто чудову, як на мене, "і"-концепцію: на додаток до своїх традиційних гасел і вимог вони позичили і дещо у лібералів.
Таким чином вони вже можуть виступати за традиційні шлюби і соціальний захист гомосексуальних пар, за жорсткішу боротьбу з глобальним тероризмом і запровадження державного фінансування для шкіл для мусульман тощо.
Але незмінною залишається частина суспільного спектру, інтереси якої відображають консерватори незалежно від того, яке слово використовується у назві їх партії – консерватори, християни чи соціал-демократи – і аж до дуже симпатичної мені особисто Поміркованої партії Швеції із одним з найкращих європейських політиків К.Більдтом – одним із дуже небагатьох справжніх друзів України у сьогоднішній ЄНП.
Саме це є головним при визначенні приналежності партії до тієї чи іншої політичної сім’ї – інтереси саме якої соціальної групи вона представляє.
І тут усі партії, які входять у Європейську народну партію, об’єднує ключове: вони представляють інтереси великого капіталу і державної бюрократії.
І які б цитати не виривалися з програмних документів консервативних партій – це саме те, що їх об’єднує і що їх характеризує: інтереси великого капіталу і державної бюрократії.
Потрібен великому капіталу місткий ринок – вони виступають за європейську інтеграцію і являються послідовним прихильником поглиблення інтеграції в рамках ЄС.
Боїться бюрократія вступу Туреччини в ЄС – і вони послідовно виступають проти вступу Туреччини в ЄС.
Хочуть багаті європейці платити менше податків – от консерватори і за зменшення податків і скорочення соціальних витрат, хоче державна бюрократія більше влади – ось і посилення правоохоронних органів, зростання їх фінансування, прав і повноважень.
Всі разом вони бояться соціальних експериментів, різких змін, роздержавлення чи реприватизації – і тут вони входять у конфлікт із дрібним бізнесом, малозабезпеченими громадянами – і, відповідно, зі своїми одвічними суперниками – соціалістами і комуністами, які відображають інтереси останніх.
Не без винятків, звичайно, але кому ж, як не досліднику Григорію Немирі добре знати ці абеткові істини і головне:
1) саме на інтересах певних соціальних груп ґрунтуються європейські партії;
2) ті соціальні групи, які підтримують консервативні партії, рішуче відрізняються від тих соціальних груп, які підтримують БЮТ.
Безперечно, що сьогодні жодна українська політична сила не має чітко визначеної партійної ідеології і не може вважатися класично лівою чи класично правою.
Але українське суспільство вже структуроване, а його соціальні групи поволі, але вже досить чітко формулюють свої інтереси.
Існують інтереси українського великого капіталу та української державної бюрократії і їх інтереси представляють дві партії (слово "партії" ми, звичайно, використовуємо умовно – це можуть бути і блоки чи ін.)
Перша – "Наша Україна" (у будь-якому її виконанні – НСНУ, НДП чи як там ще називали різні пропрезидентські партії протягом останнього десятиріччя)
Друга – Партія Регіонів.
Ці партії – близнюки та існують вони окремо лише тому, що існує різниця між Південо-Східною і Центрально-Західною Україною. Якби такої різниці не існувало – це була б одна єдина партія.
Чи скажемо інакше: якщо б уявити, не дай Господи, що на території сьогоднішньої України існують дві держави, то на сході існувала би Партія регіонів, на іншій частині – "Наша Україна", і обидві партії чудово б дружили сім"ями, їздили б в гості одна до іншої на партійні з'їзди і разом – в Брюссель на з'їзди ЄНП.
Із точки зору ідеології чи суспільно-політичної класифікації – якщо з України ще якась партія, крім "Нашої України", і може бути в ЄНП – то це Партія регіонів, і у жодному випадку – не БЮТ.
Звичайно, це справа Юлії Володимирівни (яку щиро люблю, поважаю і якою як політиком захоплююся), як далі формулювати ідеологію партії та інтереси якої соціальної групи відстоювати, але судячи з усього, що нею було сказано і зроблено станом на 8 серпня 2007 року, вона відображала інтереси середнього класу, дрібного чи середнього капіталу, малого бізнесу, малозабезпечених та знедолених суспільних верств, інтелігенції, інших соціально нереалізованих груп населення.
Реприватизації "Криворіжсталі" аплодували саме вони – чи не так, Юліє Володимирівно? А не сподобається такий крок однаково – чи Пінчуку, чи Берлусконі (який, до речі, також один з лідерів ЄНП).
Перефразовуючи журналіста "Української правди" – уся попередня діяльність Тимошенко в політиці не сумісна з політичною доктриною та ідеологією ЄНП. І не треба говорити, що це не так – інакше згадується вислів блискучого британського прем'єра – консерватора Бенжаміна Дізраелі про те, що "консервативний уряд – це організоване лицемірство".
Окремо слід зупинитися на тезі вельмишановного Георгія Михайловича про те, що його партію, на відміну від партій–опонентів "Батьківщини", в Європі чекають.
Насамперед, чекають (чи не чекають) не партію, а країну. Усю. У тому числі і з тими, хто є Вашими опонентами.
Але головне інше: Ви запитуєтеся – чи сприяє наближенню України до Європейського Союзу інтеграція української партії "Батьківщина" до найбільшої європейської партії?
Відповідаємо – ні.
Кому б як не вам, пане Немиря, добре знати, що в ЄНП вже довго і успішно має статус спостерігача правляча в Туреччині Партія справедливості та розвитку (як і дві українських партії – Народний рух та "Наша Україна").
І попри те, що, на відміну від українських партій, із турецькими колегами Саркозі і Меркель сидять за одним столом вже не один рік, це не змусило французького чи німецького лідерів поміняти свою позицію щодо вступу Туреччини до ЄС.
Навіть більше – саме вони стали тими, хто чітко сформулював "Ні" вступу Туреччини до ЄС.
І саме вони – Європейська народна партія та їх, насамперед, німецькі та французькі члени – найжорсткіше сьогодні виступають проти європейської інтеграції України.
Цитат єнпішників різних мастей і рівнів можна навести стільки, що навіть найтерпеливіший читач не дочитає до кінця.
І саме їх опоненти – ліві, соціалісти, ліберали, зрештою – націоналісти на зразок нинішньої правлячої польської партії – значно послідовніше підтримують євроінтеграцію України.
Безперечно, це дуже добре, що українські партії інтегрують до європейських. Чим більше – тим краще.
Може, нарешті Юлії Володимирівні вдасться причарувати тих, кого не змогли причарувати дві інші українські партії. Іншого шляху аніж інтеграція на такому – партійному, особистісному мікрорівні – немає.
Але чи треба при цьому протягом одного року стрибати від соціалістів до консерваторів і вішати при цьому лапшу на вуха читачам "Української правди" – не впевнений…
