Українська політика: інтимний безмір

П'ятниця, 7 грудня 2007, 12:28

Свого часу "сонце російської поезії" Пушкін написав вірш, який заслужено входить, мабуть, у всі хрестоматії любовної лірики – "Я помню чудное мгновенье...", присвячений Анні Керн.

А через три роки у листі своєму приятелеві Соболевському Пушкін знайшов дещо інші слова, говорячи про незрівнянну Керн, "которую с помощью Божией я на днях у*б". І вже не "гением чистой красоты" була вона, а "вавилонской блудницей"…

Але все ж таки Пушкін писав подібні речі у приватних листах - хоч вони зараз і опубліковані у його зібраннях творів, а не виносив їх на шпальти тодішніх видань. Так само робили і його європейські колеги.

Та й узагалі – попри самозрозумілу розпусту "вищого світу" - що у Британії, що у Франції, що у Росії, - попри "сексуальну наївність" нижчих станів суспільства - згадаймо традицію "снохачества" у російського селянства, попри напускне святенництво духовенства, за яким стояло далеко не святе життя, - тодішні звичаї вирізнялися певним аристократизмом, навіть "мужицьким", якщо хочете, у ставленні до жіноцтва та до приватного життя.

У ХІХ столітті апріорі була неможлива ситуація, коли коханець принцеси Діани, майор Джеймс Хьюїтт, після закінчення бурхливого роману, який тривав п'ять років, написав би книгу відвертих і дуже відвертих спогадів, за лічені секунди перетворившись на мільйонера.

Ба більше: навіть якби хтось й опублікував такий текст, на виручені гроші авторові не вдалося б купити гарне обійстя у сільській місцевості й відкрити там кінноспортивну школу.

І не тільки тому, що до цієї школи ніхто б не пішов навчатися – а й тому, що колеги-офіцери вчинили б із ним так, як було заведено здавна робити у британському війську з мерзотниками – засікли б його нагаями.

Але це був уже кінець ХХ століття, лібертарні цінності, політкоректність, ґендерна рівність, масова культура, постмодерн та інші не менш вишукані речі, а до того ж іще школа дідуся Фройда, котрий, на думку Оксани Забужко, зробив для вкорінення "хамської матриці" у європейській культурі не менше, аніж Ленін – у політиці.

І результатом усіх скандалів навколо принцеси Діани стала не суспільна обструкція щодо тих хамів, котрі біля неї ушивалися, включно із її законним чоловіком, а загибель самої принцеси – чи то в результаті операції спецслужб, які організували аварію автомашини, чи то "завдяки" діям фотографів-папараці, які завадили медикам вчасно надати допомогу після аварії авто…

Вже не кажемо про якесь божевілля ситуації з Монікою Левінськи, плаття якої у шафі з якогось дива кілька років зберігало на собі сліди її "контакту" з Біллом Клінтоном, щоб потім бути гордо пред'явленим публіці. Ні, Білл таки забув, у якому світі він живе, - де майже все купується і продається…

Хоча, з іншого боку, в усьому цьому є й цілком реальна позитивна сторона. І, попри жорсткість, жорстокість та цинічність ставлення сьогоднішнього суспільства до приватного життя співгромадян, а особливо знаних осіб, відкритість цього життя дає певні гарантії стосовно різних несподіванок, що їх може вчинити та чи інша особа. Скажімо, американці зараз дуже рідко обирають президентами осіб із, скажімо так, "ліберальним" ставленням до свого подружнього життя.

І це зрозуміло – адже такий "лібералізм" відкриває ідеальні можливості для здобуття важелів впливу на главу держави чи то ворожими розвідками, чи то певними фінансово-політичними кланами, чиї інтереси можуть істотно розходитися з інтересами країни.

Щоправда, такий підхід не гарантує від обрання президентом цнотливого ідіота, але, за всіх обставин, убезпечує від появи на високих посадах осіб на кшталт німецького екс-канцлера Шрьодера з його "особливими стосунками" з Путіним і, якщо не помиляюся, чотирма законними шлюбами.

Та це на Заході. А як у нас?

У нас, звичайно, до американської "політцнотливості" далеко. І з відкритістю приватного життя провідних політиків і тих, хто претендує на перші ролі, без чого демократичне суспільство справді неможливе, теж складно.

А ще складніше – зі спробами реалізувати принципи відкритості. Виходить так, як у пушкінському листі про Керн, тільки масовим накладом…

Власне, автора спонукала написати весь цей текст інформація про те, що Михайло Бродський на всю країну заявив про існування довготривалих інтимних стосунків між Юлією Тимошенко та Нестором Шуфричем.

Іще й на Юрія Луценка при цьому послався: "Коли Тимошенко ставала прем'єром, Луценко говорив мені: "Ти знаєш, що вона - нечесна людина, що вона живе із Шуфричем вісім років..," - заявив Бродський в ефірі "Інтеру".

А потім іще додав: "Я спеціально випущу книгу "Нет повести печальнее на свете, чем повесть о бюджетном комитете". Саме в бюджетному комітеті відбулося зближення Тимошенко і Шуфрича".

Ба більше: виявляється, "Нестор і Юля, як близькі одне одному люди" приїжджали до нього додому на звану вечерю. "...І свідком цього були моя дружина, моя охорона і моя домробітниця", - наголосив Бродський.

Інформація, звичайно, цікава, хоча принципово нічого нового в ній немає – чутки про роман "леді Ю" та невдалого крокодилового "Шухера" ходять в Інтернеті вже не перший рік.

Сам факт наявності таких чуток може значити різне: і те, що вони мають реальний ґрунт, і те, що йдеться про спецоперацію з дискредитації лідерки БЮТу, і те, що політик такого рівня не може не "обрости" найнеймовірнішою міфологією, і навіть те, що обидва згадані персонажі самі витворили цю чутку, щоб прикрити нею якісь свої справжні життєві пригоди.

Одне слово – у сучасному світі говорити про подібні речі ані писаними, ані неписаними нормами не заборонено.

Але!

І тут починається оте сакраментальне "але", яке зводить виступ Бродського на рівень ще нижчий за майора Хьюїтта. Адже "леді Ді" ніколи не робила таємниці зі своїх стосунків із бравим офіцером; тут же маємо перекази на рівні "один Луценко сказав одному Бродському", плюс до того розповідь про факт, підтвердити який можуть лише дружина Бродського та люди, котрим він платить.

Не кажучи вже про те, що у разі, якщо такий візит до тодішнього полум'яного БЮТівця мав місце, то Тимошенко звірилася йому як другу і як соратнику.

А як називають тих, хто порушує моральні зобов'язання і що з ними роблять за давніми українськими традиціями?

І головне: чому таким принциповим Михайло Бродський став тільки зараз, коли він став фігурантом чергового політичного скандалу, пов'язаного із спробами підкупу депутатів від БЮТу - не будемо оцінювати достовірність інформації, що саме Бродський був, так би мовити, одним із "фінансових посередників", але сам факт скандалу беззаперечний?

Ой, щось тут не те…

До речі, пушкіністи досі дискутують, чи справді мала місце подія за участі Анни Керн, описана "сонцем російської поезії" у листі до Соболевського…

А от "Я помню чудное мгновенье..." - це таки факт.

Як і поетична геніальність Олександра Пушкіна і як, скажімо так, політична неоднозначність Михайла Бродського. Так само, як фактом є те, що моральність і публічність – поняття, які дуже складно стикуються. Але стикуються, хоча, може, і не завжди.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

powered by lun.ua
Головне на Українській правді