Як нам реорганізувати мовну політику?

Середа, 6 лютого 2008, 16:17

Державний орган із мовної політики, про необхідність якого у певних колах говорять уже багато років, незабаром може з'явитися. Із відповідним листом до уряду 15 січня звернувся Віктор Ющенко.

Ця ініціатива президента поки що, як не дивно, не спричинила обговорення ні у медіа, ні навіть у зацікавлених колах. Немає поки й офіційної відповіді від самого уряду. Між тим перспектива появи такого органу уперше за багато років виглядає досить реальною.

Немає сумнівів, що в разі, якщо це таки станеться, чергова хвиля "мовного збурення" таки підніметься. Водночас є побоювання, що це станеться пост-фактум: державну структуру вже буде створено, "цілі визначені, задачі поставлені", сигнал до роботи дано.

Тож так би мовити громадськість зможе долучитися до дискусії лише у вже, на жаль, усталеному у нас для кожного "мовного питання" форматі – або критикуючи ("все не так роблять") або підтримуючи ("нарешті почали робити хоч щось").

Поки ж цього не сталося, є надія на дискусію зовсім іншого плану. У ній мали би взяти участь ті, хто переймається долею українською мови й ті, хто твердить про порушення прав російськомовних; представники держави, громадських організацій та просто особи, чия діяльність у цій галузі вже принесла усім видимий позитивний результат.

Чи не основним учасником цієї дискусії мали би стати представники експертного середовища – передусім ті, хто фахово займається дослідженням мовної політики, а не "живе в телевізорі" й коментує будь-яке питання, а разом з ними – юристи, економісти, фахівці з державного управління та масових комунікацій.

Предметом цієї дискусії мала би стати державна мовна політика, її мета, цілі та принципи, її пріоритетність (порівняно з іншими питаннями) для держави й суспільства і, отже, обсяг ресурсів, які держава і суспільство готові виділити на розв'язання мовних проблем.

Адже у світі мовні проблеми вже давно є предметом ґрунтовних (справді наукових, а не емоційно-публіцистичних!) досліджень, а мовна політика – такою ж звичною складовою діяльності держави, як енергетична, зовнішня чи аграрна політика.

Як і будь-яка інша галузь державної політики, регулювання мовної сфери супроводжується пошуком головних проблем, що у ній існують, і намаганням знайти якомога більш ефективні шляхи до їх розв'язання.

Створення органу, що опікувався б мовними питаннями, дає шанс для появи і в Україні продуманої та ефективної державної політики. І ця ефективність буде тим більшою, чим більше відповідей щодо його подальшої діяльності буде отримано до того, як він почне діяти. Тож спробуємо поставити самі запитання й подумати над можливими відповідями.

Створення кожного органу розпочинається, звісно ж, з його називання. На перший погляд назва – справа не першорядної ваги, але лише на перший. Адже у назві державної структури має бути відображено її компетенцію – зокрема, те, чим вона має і чим не має займатися.

Мовною політикою найчастіше опікується орган, що так і називається: Комісія, департамент чи міністерство мовної політики. Утім, названа так структура бере на себе відповідальність за усю сферу мовної політики й обов'язок здійснювати свою діяльність з загальносуспільного інтересу у мовній сфері.

Тож сконцентрувавшись на, приміром, підтримці однієї мови у багатомовній країні, департамент (чи комітет) мовної політики відразу ризикує зазнати критики або за бездіяльність в інших сферах, або й в упередженості.

Дуже часто у назві організації відображають головний пріоритет мовної політики – скажімо, збереження багатоманітності й рівноправності мов, або підтримка мов, які є слабшими за інші - Європейське бюро менш поширених мов.

Утім, практика створення органу для підтримки якоїсь однієї мови також дуже поширена. Так, скажімо, в Уелсі діє Рада валійської мови, а у Квебеку - Офіс французької мови.

У нашому випадку вибір буде робитися між, умовно кажучи, департаментом мовної політики й комітетом з підтримки української мови.

У першому випадку від новоствореного органу вимагатимуть як підтримки української мови, так і всіх інших мов, зокрема, вимираючих (караїмська, їдиш), а також стежити за дотриманням мовних прав усіх громадян.

Другий варіант дозволить сконцентрувати ресурси на справді найбільш актуальному напрямі, проте викличе зливу закидів - передусім з боку захисників російської мови.

Другим питанням є правовий статус такого органу. Він може бути прописаний у Конституції чи спеціальним законом, а може бути створений за рішенням уряду чи окремого міністерства. Так, скажімо, Консорціум мовної нормалізації Каталонії було утворено рішенням уряду цієї іспанської провінції.

Очевидно, що в українських реаліях закріплення на законодавчому рівні означатиме більш чітку компетенцію та більшу незалежність та життєздатність структури – скажімо, для її ліквідації чи докорінної трансформації у разі зміни влади недостатньо буде розпорядження міністра чи постанови Кабміну.

Проте цей шлях триваліший, якщо не сказати нереальний - згадаємо бодай десятки проектів нового закону про мови, жоден з яких не було прийнято. Очевидно, більш реальним є створення за рішенням Кабінету міністрів чи окремого міністра – тоді він функціонуватиме як підрозділ відповідного міністерства.

У такому випадку вироблення та здійснення мовної політики як програми зі стратегічними цілями та системною діяльністю супроводжуватиметься значними ризиками.

Порядок формування нового урядового органу є третім важливим питанням. До його складу, вочевидь, призначатимуть, а не обиратимуть. Проте механізм призначення може бути різним – рішенням однієї особи (якогось міністра), однієї гілки влади (Кабінету міністрів), чи різних гілок – за прикладом Національної ради з телебачення й радіомовлення чи Конституційного Суду.

Порядок призначення закладатиме не лише стабільність, зваженість та внутрішню однорідність органу, а й присутність чи неприсутність у його складі альтернативних та незалежних точок зору.

Внутрішня структура, обрання керівництва та механізм ухвалення рішень – наступні питання. Адже орган може функціонувати за принципом ради й приймати рішення колективно – зокрема, й обирати керівника, або бути комітетом, рішення якого визначатимуться саме його керівником.

У першому випадку рішення будуть максимально зважені та продумані, але неминучі внутрішні суперечки та нескінченні обговорення. У другому – робота є більш злагодженою, продуктивною та оперативною, однак існує ризик непродуманих кроків і закидів у суб'єктивності.

Досі ми говорили про, так би мовити, робочі питання внутрішньої роботи самого органу. Перейдемо тепер безпосередньо до його можливого впливу на мовну ситуацію. Чи не найважливішим питанням є мандат, із яким діятиме новий (гіпотетичний поки що) "мовний орган".

Чи буде він суто дорадчим і напрацьовуватиме рекомендації для виконавчої влади чи, можливо, й законодавчої теж? Чи він буде повноцінним органом виконавчої влади з відповідними повноваженнями і якщо так, то у яких сферах і в чому саме полягатимуть ці повноваження? А, може, він буде наділений також контрольними функціями – якщо так, то якими саме?

Можливо, стежитиме за чистотою мови (як пропонувалося в одному з проектів концепції державної мовної політики) чи відсотковою присутністю мов у різних сферах? Чи, скажімо, лише відстежуватиме зміни у мовній ситуації, не втручаючись у неї?

Досвід інших країн також не дає універсального рецепту. Так, у Квебеку із контролем пішли, мабуть, найдалі – мовна структура цієї канадської провінції може оштрафувати власника англомовного сайту, який не має франкомовної версії. У вже згадуваній Каталонії акцент роблять на впровадженні конкретних проектів, мета яких – збільшити вживання каталонської у суспільстві.

Деякі інші ж держави взагалі уникають прямого втручання у мовну сферу, натомість надаючи ґранти громадським організаціям, які виконують поставлені державою пріоритети разом з нею чи навіть "замість" неї.

Підходимо до найважливішого – пріоритетів. Питання дуже непросте, навіть якщо визначено компетенцію та мандат нового "мовного органу". Припустимо, головною метою обрано "підтримку української мови".

Але на чому треба зосередитися: добиватися зростання україномовності загалом чи прагнути, щоб українською мовою максимально володіли і користувалися ключові групи – скажімо, діти та молодь?

Що важливіше – щоб українська була якомога більш поширеною по всій країні, чи сконцентрувати ресурси на найбільш проблемних областях? А, може, навпаки, для збереження української потрібно зберегти ті україномовні середовища, що вже існують – скажімо, у містах Західної України?

І при вимірюванні "україномовності" що взагалі брати за головний індикатор і чого домагатися: щоб українською володіли (писали? читали? розмовляли?), чи щоб нею користувалися?

Усі питання, що розглядалися вище – лише попередня стадія. Після неї має початися реальна діяльність. Тобто не просте "функціонування" з паперотворчістю, нарадами й освоєнням бюджетних коштів, а конкретні заходи, що мають на меті досягти поставлених цілей.

Ці заходи, як вже йшлося вище, можуть бути найрізноманітнішими, і мають бути диференційовані як за областями, так і за віковими та соціальними групами, а також різними сферами.

Почати можна було з того, що державі зробити найлегше – змусити (чи створити умови – кому що до вподоби) вивчити державну мову державних службовців. А ще – поліпшити умови викладання української по всій країні, а особливо на сході та в Криму, закупити для місцевих бібліотек хоча б трохи сучасних і цікавих україномовних книжок. На таке навіть у назлостивіших українофоібів не знайдеться аргументів для критики.

Утім, засоби й конкретні заходи, звісно ж, залежатимуть від виділених державою ресурсів. Проте у держави, є й інші ресурси, окрім грошей.

Адже сумнозвісний адміністративний ресурс може проявлятися не лише у примусі та тиску, а й у сприянні та підтримці – наприклад, відкриття сучасної україномовної книгарні у центрі Донецька, або україномовного радіо у Херсоні.

Дивлячись об'єктивно, перед тими, хто візьме на себе тягар вироблення й впровадження мовної політики, розгорнеться неозоре поле, адже мовної політики у державі досі не було – лише траплялися якісь поодинокі заходи та ініціативи, що так чи інакше зачіпали мовну сферу.

Але у цьому полі має бути виставлено чіткі орієнтири, тобто за кожним пріоритетним напрямом мають бути конкретні індикатори. Саме вони дозволять постійно оцінювати, чи виконуються поставлені завдання, і чи найкращі обрано засоби – як самим виконавцям, так і усім зацікавленим.

Бо інакше у перших неодмінно виникне природне людське бажання займатися всім, ні за що конкретно не відповідаючи.

Розумію, що останні рядки у застосуванні до нашого державного апарату можуть викликати у вас скептичну посмішку. Утім, може й у нас не все так погано, як ми думаємо?

От, наприклад, Юлія Тимошенко заявила, що визначення пріоритетів, встановлення чітких показників успішності й постійний моніторинг ефективності – це не мрії, а будні наших міністерств. Чи так це насправді поки можуть сказати лише самі урядовці, але фактом є те, що принаймні уявлення про планомірну й орієнтовану на результат роботу вже присутні. Тож шанси на їхнє впровадження у мовній політиці все-таки є.

"Мовне питання" для України – така собі запущена хвороба: лікувати довго й нудно, але й забути про неї теж не виходить.

Лист президента – перший обнадійливий сигнал: існування проблем у мовній сфері і необхідність її регулювання нарешті визнано. Але чи розуміє влада, що випадок складний, і впоратися тут не зможе жоден, навіть найталановитіший лікар, потрібен консиліум?

І друге: що мовні проблеми – це проблеми не самої держави, а проблеми суспільства? А відтак дискусія щодо мовної політики й відповідального за неї державного органу – це не лише шквал критики, а й нові сенси та ідеї?

Утім, дискусія виникне в кожному разі – хай навіть під цією статтею. Але чи буде в цій дискусії конструктив і намагання шукати відповіді замість марного переконування опонента у його неправоті залежить не лише від держави, а й від кожного з нас.

Станіслав Шумлянський – політолог, журналіст, керівник онлайн-радіостанції Хвиля української музики "Молоде радіо"



powered by lun.ua
Головне на Українській правді