Кубинське Дежавю або "Археологам" соціальної рівності

Щоб потрапити в минуле, не потрібна машина часу – достатньо купити квиток на літак і вирушити на Кубу. Лукавлять ті, хто пише в колонках УП, що Україна сьогодні все ще ближче до Гавани, ніж до Праги.

Потрапляючи на острів Свободи, переймаєшся особливою повагою до власної цілком європейської батьківщини й усвідомлюєш, що в 1991 році було зроблено правильний крок – від тоталітаризму до демократії.

Авторові трапилося недавно побувати на Кубі в гостях у старого товариша. Чудова за природними умовами країна, яка могла б стати перлиною світового курортного бізнесу, сьогодні показово бідна.

Усім українським новонародженим комсомольцям з марксистськими теоріями в голові потрібно організувати поїздку в цю державу комунізму, який переміг.

Усього декілька замальовок з натури.

Середня зарплата на Кубі – близько двадцяти доларів. При цьому за літр бензину доведеться викласти цілий долар. Магазини могли б з легкістю служити декорацією до радянських фільмів епохи 80-х: порожні полиці, консерви і черги.

При цьому в холодильнику більш-менш забезпеченого кубинця є все, що потрібно. Крадуть! І краще за всіх почуваються, звичайно, завідувачі базами, магазинами, офіціанти. Як у СРСР!

У самій Гавані і на всіх територіях поза курортною зоною – 80% будинків не ремонтувалися, здається, з часів революції 1959 року. Діюча школа в самому центрі столиці стоїть із проламаним дахом і без вікон.

Селянин не має права зарізати корову без дозволу державного чиновника – за такий страшний злочин передбачене тюремне ув'язнення. Вигляд же самих корів і коней викликає справжній жаль: враження таке, що вони не їдять зовсім.

Уся країна – музей ретроавтомобілів. Основна маса особистого транспорту – американські машини випуску до 1959 року, а також радянські Жигулі і Москвичі, яких у такій кількості уже не знайдеш навіть на пострадянському просторі.

І, очевидно, тільки тут можна знайти радянські авто з серійним номером із тризначних чисел.

До речі придбати автомобіль теж можна винятково з дозволу чиновника: влада має ретельно зважити, чи заслужив ти машину чесною працею на благо робітників і селян. Але заробити на машину чесною працею дуже складно, тому автомобільного буму не спостерігається.

Корупція... У Гавані робилися спроби відкрити приватні ресторани, але такі заклади протрималися усього кілька місяців. Вони закрилися, не витримавши поборів з боку всіляких державних контролерів. А українські витримують!

Для туристів усе не просто дорого, а занадто дорого, особливо в курортній зоні Варадеро. Ціна оренди маленького автомобіля – 180 американських доларів на день. Не хочеш – не бери.

Але на весь острів є тільки одна компанія, яка займається прокатом авто. Конкурувати їй немає з ким. До того ж установка, яка заохочується державою, така: буржуї мають платити багато, щоб робітники жили щасливо. Проблема тільки в тому, що до робітників і селян гроші не доходять. Люди животіють у злиднях.

А от із щастям складніше. Розповсюджений аргумент поборників кубинського соціалізму – "а народ-же щасливий!". Дійсно, зовні кубинці виглядають цілком задоволеними життям: широко посміхаються, співають пісні, танцюють сальсу...

Але ж і ми не скаржилися у своєму радянському стаді, нічого не знаючи про можливість іншого життя. А кубинці про нього вже знають...

Справа в тому, що керівництво країни в якийсь момент усвідомило згубність ситуації, що склалася: економіка слабка, зовнішні брати-донори висихають, годувати населення нічим. Із цих міркувань було зроблено правильний висновок: єдиним постійним джерелом додаткових грошей може бути тільки туризм.

Тому уряд віддав на відкуп іноземцям цілий регіон на чолі з містом Варадеро. У цей райський куточок допустили іспанських інвесторів, які побудували більш-менш пристойні готелі.

У Бразилії і Китаї придбали пару тисяч новеньких автобусів, закупили автомобілі для таксі, сотню прогулянкових кораблів-катамаранів для екскурсій, тисячі джипів для сафарі. І встановили тут позахмарні ціни, змушуючи буржуа з усього світу розщедритися на користь бідного кубинського народу.

Звичайно, щоб відгородити співгромадян від згубного впливу капіталу, заходити до готелів простим кубинцям заборонили. Але чутки про те, як живеться за парканом, ходять по всій країні, підготовлюючи ґрунт до майбутньої трансформації суспільства. Чи наблизить її заміна Фіделя Кастро Раулем Кастро, покаже час.

Куба сьогодні цінна для України як символ того життя, від якої ми благополучно відмовилися якихось двадцять років тому. І відвідування острова може послужити найкращим щепленням від соціал-популістських гасел, які й сьогодні так популярні в Україні.

Шукаєте соціальну рівність? Їдьте на Кубу! Там на власні очі побачите, що це таке.

Едуард Рубін, для УП