Ліки для парламенту

Іван Пресняков, для УП
Вівторок, 4 березня 2008, 10:31

Хоча жодна партія у своїй виборчій програмі не пише про блокування трибуни, надування кульок, поломку мікрофонів у депутатській залі, захоплення електрощитових парламенту або розвішування плакатів, саме така діяльність останнім часом займає левову частку часу народних обранців.

Навіть якщо парламент розблокують, то тільки для того, щоб знову заблокувати його наступного дня. Зрозуміло, що ці дії мають високі цілі, і є інструментами політичної гри.

Раніше БЮТ блокував Раду щоб президент призначив дострокові вибори. Партія регіонів блокує трибуну зараз щоб переформатувати коаліцію. Однак це не скасовує суті питання: чому політики діють методами, які більшість українців, якщо вірити соціологічним опитуванням, не підтримує?

Чому депутати, обрані громадянами, діють усупереч волі народу? Питання можна розширити: чому наближення політичної системи країни до канонів європейської парламентської демократії не робить нашу систему управління ефективнішою?

Навряд чи можна пояснити всі проблеми української демократії ментальністю, персональними якостями купки людей або підступними задумами певних політичних сил.

Тим більше, що досвід останніх років показує: до дискредитації парламенту і блокування його роботи періодично докладають руки депутати як з біло-блакитної, так і з помаранчевої сторін.

І та сама ментальність, яка не дозволяє демократії запрацювати як слід, чомусь не заважає розвиватися українській економіці. Причину того, чому парламент виявляється непрацездатним, і шляхи вирішення цієї проблеми варто шукати в простіших речах.

Знову на вибори?

Основним варіантом вирішення цієї проблеми багато політиків називають проведення ще одних дострокових парламентських виборів. Згідно з цією логікою, головна причина бездіяльності парламенту – слабка коаліція, що не може контролювати хід подій у сесійному залі.

Перевибори можуть змінити співвідношення сил у новому парламенті або ж просто запустять знову процес коаліційних переговорів, що дозволить створити більш стійку коаліцію, яка б нараховувала достатню кількість голосів для керування парламентом.

Існуюча коаліція дійсно невелика, але подібна логіка не враховує минулий досвід парламентського протистояння. Навіть маючи досить стабільну коаліцію, Партія регіонів могла проводити парламентські засідання тільки з боями, а робота парламенту була частково паралізована.

Партія, яка виявиться в опозиції, як завжди не задовольниться отриманим і, намагаючись переломити хід подій на свою користь, знову заблокує роботу парламенту.

Неправильна думка, але правильний напрямок. Так, депутатів потрібно змінювати. Але перед цим потрібно обговорити правила, за якими вони будуть обиратися наступного разу. Щоб не робити те, що не подобається виборцеві, депутати мають від нього залежати в більшій мірі.

Народ голосує, партії вибирають

Ключове досягнення існуючої пропорційної виборчої системи – це те, що партії стали могутнішими і сильнішими гравцями на політичній арені. Але при цьому вони залишилися такими ж недемократичними й орієнтованими на лідера утвореннями, як і раніше.

Політичні лідери, не маючи обмежень у вигляді внутріпартійної критики, ставлять за основу лише власні амбіції і бажання отримати владу. Рядові депутати стають заручниками цих амбіцій.

Існуюча виборча система тільки поглиблює цю проблему. Незважаючи на те, що парламентські вибори в Україні останнім часом є демократичними, виборці лише опосередковано впливають на те, хто буде лідером партійного списку, і хто потрапить у першу п'ятірку.

Ці позиції багато в чому заповнюються відповідно до бажання виборців. Склад решти партійного списку – внутрішня справа партії, а на практиці – це рішення лідера партії і купки людей навколо нього. Партійні з'їзди лише формально освячують списки, складені в кулуарах партії.

Навіщо конкретному депутатові, далекому від питань НАТО, блокувати трибуну? Безглуздо. Навряд хоча б п'ята частина депутатів-регіоналів розуміє, за що саме вона бореться, блокуючи парламент.

А більшість із них прекрасно усвідомлює, що виглядають вони при цьому нерозумно в очах виборців. Але депутати не залежать від виборців. Щоб потрапити в партійний список вони залежать від партійних босів.

Сьогодні ти не робиш того, що сказав тобі партійний лідер – на наступних виборах ти виявишся наприкінці списку. А лідерів політичних партій не дуже хвилює результативність роботи парламенту і парламентаризм взагалі.

Адже основа їхньої передвиборної кампанії – вони самі, їхні персональні якості і політична позиція. А парламент для них – лише арена для політичної боротьби будь-якими способами.

Щоб вийти з цього порочного кола, потрібно перерозподілити повноваження при формуванні виборчих списків на користь громадян. Прекрасний спосіб зробити це – удосконалити виборчу систему, частково передавши від партійних лідерів виборцям повноваження з визначення того, хто саме з виборчого списку стане депутатом.

Виборці мають отримати право обирати не тільки списки, а й конкретні прізвища в них. Тоді депутат не буде мовчки слухати лідера своєї партії, який пропонує блокувати парламентську трибуну.

Адже якщо виборцям це не сподобається – відповідати буде сам депутат. Більша залежність від громадян зробить парламентаріїв менш конфліктними і більш схильними до роботи. Адже саме працюючий парламент і робота депутата в ньому – те, що оцінять виборці.

Якими мають бути вибори в парламент?

На жаль, сьогодні пропонується не так багато альтернатив існуючій виборчій системі. Великі парламентські партії не поспішають обговорювати систему виборів, відволікаючи нас будь-якими іншими темами: імперативним мандатом, новою Конституцією або депутатськими пільгами.

Політичні лідери не поспішають розлучатися з тією владою, якою вони сьогодні наділені. Єдина обговорювана альтернатива – ідея Володимира Литвина про повернення до мажоритарки.

При цьому Литвин ніби забуває, що існуюча система при всіх її недоліках – величезний крок вперед у структуризації парламенту і політичних симпатій громадян порівняно з попередніми виборчими моделями.

Десять років тому парламент був болотом з безлічі "незалежних" депутатів-мажоритарщиків, які переходять з однієї фракції в іншу або взагалі залишаються позафракційними, а також фракцій, що час від часу дробилися і майже ніколи не доходили до кінця каденції парламенту у своєму початковому вигляді.

У такій ситуації говорити про якусь політичну відповідальність партій або можливості створення відповідальних парламентських коаліцій було неможливо.

Минулі зміни виборчої системи не торкнулися владних відносин усередині партій і не демократизували їх. Але вони, все ж, зробили парламент структурованішим, і заклали можливості для появи в ньому політичної відповідальності. Просте повернення до зрозумілої мажоритарки швидше за все уб'є ці досягнення і поверне всі перераховані вище "принади" минулого в повному обсязі.

Очевидно, що зміни виборчої системи мають відбуватися на основі пропорційної моделі. Однак, інші зацікавлені сторони, які мали б відстоювати більш зважені варіанти розвитку виборчої системи, чутно досить погано.

Існує декілька напрямків, у яких можна змінювати існуючу систему. Це і відкриття виборчих списків, з передачею можливостей виборцеві вибирати не тільки партію, а й депутата, який сподобався в її списку, і створення регіональних округів, у яких кожна партія має виставляти невеликі виборчі списки, інші можливості.

Хто може лобіювати потрібні зміни?

Хто може і повинен переформатувати політичну дискусію, забрати акценти з непотрібних і незрозумілих імперативних мандатів, пільг та іншої нісенітниці, якою годують українців великі парламентські партії, і вказати на необхідні зміни, які потрібні нашій політичній системі?

Хто повинен лобіювати зміни виборчої системи, якщо подібних зусиль неможливо дочекатися від партій, що пройшли в парламент?

Очевидно, що це мають бути ті, хто виграє від подібних змін. А це регіональні політичні активісти, місцева політична еліта, представники середнього і малого бізнесу і громадські організації.

Регіональна еліта, заручившись підтримкою місцевого населення й одержавши справедливіші правила обрання в парламент, зможе більш успішно конкурувати з киянами і донеччанами за місця у виборчих списках.

Організований дрібний і середній бізнес зможе залучити депутатів, які будуть враховувати його інтереси, працюючи над законопроектами. Більш демократичні партії стануть місцем, де можуть бути почуті не тільки великі гроші і політичні лідери. Вони зможуть каналізувати набагато більшу кількість суспільних інтересів.

Великий бізнес ще в середині 90-х зрозумів, що для того, щоб залишатися ефективним лобістом, необхідно активно включатися в партійне будівництво.

Більш демократична виборча система має нарешті допомогти відстоювати свої інтереси й іншим соціальним групам. Вона ж має дати можливість депутатам почути громадян і їхню думку. У тому числі і з приводу блокування парламенту.

Іван Пресняков, політичний аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень, для УП



powered by lun.ua
За лаштунками "формули Штайнмаєра": що вона означає та як зробити її безпечною
Таємнича Мамай-Гора. Хто такі археологи і чому шукають скіфів в українському степу
Олігархи, президенти і рабин. 12 історій про велику політику із форуму YES
Хто проти Зеленського?
Усі публікації