Про "виконання" обіцянок, підміну понять і здоровий глузд
Нещодавно у автора цих рядків з'явилася можливість поспілкуватися з одним відомим американським вченим, фахівцем у сфері виборів і виборчих систем.
Прямої відповіді на запитання про те, яку систему виборів доцільніше було б використовувати в Україні, вчений делікатно уникнув. Відзначив тільки, що сьогодні найменш бажаними для України є різного роду сумнівні експерименти над виборчою системою.
Саме це переконання американця першим спало на думку після ознайомлення з законопроектом "Про вибори народних депутатів України", зареєстрованим 19 лютого 2008 року. Авторський колектив – народні депутати з фракції "Блоку Литвина" Шаров, Гриневецький, Литвин, Сирота.
Про передвиборну обіцянку Володимира Литвина "повернути мажоритарку" було сказано багато, та й написано чимало. Щоправда, до останнього часу широким колам громадськості залишалося тільки здогадуватися про те, що, власне, Володимир Михайлович мав на увазі під "мажоритаркою". Зареєстрований законопроект вичерпно відповів на це запитання.
Незважаючи на те, що, відповідно до законопроекту, територія України поділяється на 450 територіальних виборчих округів, вибори все-таки проходять за одним загальнодержавним виборчим округом.
 |
До розподілу депутатських мандатів допускаються тільки ті партії, які у сумі отримали не менше 3% голосів виборців, які проголосували за всі партії.
Депутатські мандати між партіями розподіляються пропорційно кількості отриманих ними голосів. Для цього визначається виборча квота: загальна кількість голосів, відданих виборцями за партії, ділиться на загальну кількість депутатських мандатів.
Потім кількість голосів за кожну партію, яка подолала 3% бар'єр, ділиться на цю квоту і, таким чином, визначається кількість депутатських мандатів, які будуть належати кожній партії. За результатами виборів у територіальних виборчих округах ЦВК складає списки кандидатів у народні депутати від партій, які подолали виборчий бар'єр.
У ці списки першими вносяться прізвища кандидатів, які набрали найбільший відсоток голосів виборців у територіальних виборчих округах порівняно з результатами голосування за партію в інших округах. Кандидати в цих партійних списках розташовуються в порядку зменшення відсотка голосів виборців, відданих за відповідну партію в територіальних виборчих округах.
Таким чином, народними депутатами стає стільки кандидатів з верхніх частин цих списків, скільки мандатів перепало кожній партії в результаті пропорційного поділу.
Сьогодні багато хто з аналітиків, а з їхньої подачі і журналістів, розглядає запропоновану в цьому законопроекті модель виборчої системи як "мажоритарну", що, зізнатися, досить далеко від дійсності.
Еммануїл Кант якось зазначив, що в будь-якій науці стільки істини, скільки в ній математики. Виходячи з цієї мудрості, ми вирішили "протестувати" запропоновану литвинівцями виборчу модель за допомогою математики і, за допомогою тієї ж математики, продемонструвати, наскільки далека ця модель від мажоритарної.
Нагадаємо, що мажоритарна виборча система – це система виборів, при якій обраним вважається кандидат, який одержав більшість голосів виборців у виборчому окрузі, де він балотувався. Цією системою передбачається наявність лише одного переможця в окрузі, тому що округи є одномандатними.
Запропонована депутатами фракції "Блоку Литвина" виборча модель не відповідає ні принципу більшості, ні принципу одномандатності.
По-перше, найочевиднішим промахом "мажоритарки" литвинівців є те, що кандидат від певної партії, набравши у своєму окрузі навіть абсолютну більшість голосів виборців, може не стати депутатом, оскільки його партія на рівні загальнодержавного округу не подолає виборчий бар'єр.
Виходячи з того факту, що і на Сході, і на Заході України є декілька досить розвинених на місцевому рівні партій, такий результат у деяких територіальних округах цілком можливий.
Таким чином, депутатом від такого округу стане кандидат, який зайняв як мінімум друге місце. Звичайно, багато хто може не побачити в цьому нічого дивного. Адже, дійсно, якщо партія не може набрати мінімально необхідну кількість голосів виборців на загальнонаціональному рівні, то виграш одного або декількох її кандидатів на рівні регіональному нічого не повинен означати.
Цього ніхто й не ставить під сумнів. Але суть полягає в тому, що модель виборчої системи, яка допускає можливість програшу кандидата, який набрав в окрузі більшість голосів виборців, ніяк мажоритарною вважатися не може.
По-друге, представлена модель виборчої системи допускає можливість ситуації, коли депутатські мандати отримають відразу декілька кандидатів з того ж самого виборчого округу.
Подібна ситуація може скластися у випадку, якщо в тому самому окрузі декілька кандидатів партій, які подолали виборчий бар'єр, наберуть таке процентне співвідношення голосів виборців стосовно інших кандидатів зі списків своїх партій, що в результаті дозволить їм опинитися в "прохідних" частинах цих списків – кожному у своєму.
Тут проявляється другий промах запропонованої системи виборів: якщо один територіальний округ буде представлений у парламенті, скажімо, двома депутатами, то таке представництво обов'язково буде здійснюватися за рахунок якогось іншого округу, виборці якого залишаться без свого представника в законодавчих зборах.
І справа тут не стільки в тому, що в громадян з "непрезентованого" округу може виникнути цілком виправдане почуття невдоволення, скільки в тому, що в цьому випадку не дотримується другий принцип мажоритарної виборчої системи – принцип одномандатності виборчих округів.
По-третє, деякі норми і процедури цього законопроекту про виборчу систему взагалі не піддаються однозначному трактуванню.
Так, частина 2 статті 56 законопроекту передбачає, що "Кількість голосів виборців, необхідних для отримання політичною партією (виборчим блоком), яка подолала виборчий бар’єр, одного депутатського мандата (далі - виборча квота), обчислюється шляхом ділення сумарної кількості голосів виборців, поданих за політичні партії (виборчі блоки), на загальну кількість депутатських мандатів (450)".
Тобто, з цього формулювання випливає, що виборчу квоту пропонується визначати на підставі голосів, відданих виборцями за всі політичні партії без відрахування тих голосів, що були віддані виборцями за партії, які не подолали виборчий бар'єр. Прямим результатом цього стане неможливість сформувати парламент у тому кількісному складі, який передбачений Конституцією України.
По-четверте, виникає питання щодо механізму розподілу депутатських мандатів між кандидатами партії, яка перемогла.
Цитуємо Частину 5 Статті 56: "За результатами виборів в територіальних виборчих округах складаються списки кандидатів у народні депутати від політичних партій (виборчих блоків), які подолали виборчий бар’єр. До списків першими вносяться прізвища кандидатів у народні депутати від політичних партій (виборчих блоків), які набрали найбільший відсоток голосів виборців в територіальних виборчих округах порівняно з результатами голосування за партію в інших виборчих округах. Ці прізвища розміщуються в списку в порядку зменшення відсотку голосів виборців, відданих за відповідну партію (виборчий блок) в територіальних виборчих округах".
Те, що кандидат, який набрав найбільший відсоток голосів, має опинитися на вершині списку, ніяких сумнівів не викликає.
Цікаво інше – як цей відсоток порахувати?! Точніше – від чого: від загальної кількості виборців округу, від виборчої явки або ж від числа тих, хто в територіальному окрузі проголосував за партії, які подолали 3% виборчий бар'єр? Цей нюанс є визначальним для кандидатів у депутати.
Змоделюємо ситуацію. Припустимо, у якомусь окрузі Х виборча явка склала 50% від загального числа виборців, що складає 80 тисяч чоловік. Тобто, 40 тисяч. В окрузі Y з тих же 80 тисяч на виборчі дільниці прийшло 75% виборців – 60 тисяч.
Два кандидати деякої партії Z, яка подолала виборчий бар'єр, набрали в цих виборчих округах по 15 і 20 тисяч голосів виборців відповідно. Якщо рахувати відсоток, набраний кожним з цих кандидатів у своєму окрузі від загального числа виборців округу (80 тисяч), то виходить, що першим у списку має бути кандидат партії Z з округу Y, що набрав на 5 тисяч голосів більше.
Якщо рахувати відсоток від активності виборців, то виходить, що кандидат партії в окрузі Х набрав 37,5% голосів виборців, а кандидат в окрузі Y – 33,3%. Тобто, переможці в партійному списку поміняються місцями. Ми навели лише один приклад з численної кількості можливих варіантів і варіацій.
Складається враження, що при розробці механізмів розподілу мандатів між кандидатами, ініціатори законопроекту не врахували перемінну виборчої явки. У випадку, якщо активність виборців була однаковою, ця формула працює без збоїв. Але на це також наївно сподіватися, як і на те, що за якусь партію в кожному окрузі проголосує однакова кількість виборців.
На тлі всіх цих двозначностей здивування викликає наступний пасаж з пояснювальної записки до законопроекту: "Однією з основних переваг системи є її спрощеність та зрозумілість використання, об’єктивність принципів, згідно з якими визначаються переможці". З цим, однак, важко погодитися.
На наш погляд, усе це підтверджує той факт, що виборча система є механізмом, дуже чуттєвим до різного роду "нововведень" і "поліпшень". Дійсно, мав рацію американський вчений у своїх побоюваннях і застереженнях.
Зі свого боку можемо лише додати, що в кожному конкретному випадку дуже важливо не тільки слухати, що обіцяють, а й перевіряти, наскільки обіцяне відповідає реалізованому. А то запропонують незрозуміло що, назвуть "мажоритаркою", а потім доводь, що два на два - чотири, а не три, п'ять, шість…
Назар Бойко, спеціально для УП
