Про що не згадав Янукович
Завдячуючи УП, українська спільнота змогла ознайомитись з програмовою статтею Віктора Януковича, що презентує чергову стратегію Партії регіонів – "Проти вступу України до НАТО". Не акцентуючи уваги на одному з визначальних принципів політики – послідовності, зосередимося на позитивах документу.
Дійсно, аналізуючи матеріал, з приємністю дізнаєшся, що регіонали дистанціюються від "ідеологічних стереотипів часів колишнього СРСР", і не будуть у подальшому виступати виразником тієї частини суспільства, яка через позицію політичних сил, що здебільшого є основою ПР, не має елементарних знань про характер нинішньої діяльності Північно-Атлантичного Альянсу.
Така позиція вселяє надію на майбутній консенсус основних політичних сил стосовно європейської перспективи України, звичайно, якщо очільники регіоналів керуватимуться виключно національними інтересами, а не примарами ментальної, сформованої історично і закріпленої на рівні підсвідомості, солідарності … з росіянами.
Адже у цивілізованій практиці політичного життя аксіомою вважається консенсус позицій різних політичних сил з питань, що становлять пріоритети національних інтересів та єдність у зовнішній політиці.
Тай й не такою вже й очевидною виглядає ця ментальність "мешканця Хутора Михайлівського", що у відповідь на своє дійсно людське ставлення до сусідів уже не раз отримує то "закручений газовий краник", то сиро-молочну, або м’ясну блокаду, а то й погрози ядерними ракетами.
Оце вже дійсно, як каже Янукович, "не по-добросусідськи, не по-людськи, і врешті-решт – не по-християнськи"
Але повернусь до позитивів.
Попри те, що стаття дійсно має вплинути на формування змісту й направленості державної роботи по інформуванню суспільства з питань євроатлантичної інтеграції, реально оцінити вклад у її ефективність тих владних політичних сил, які мали б це робити починаючи з 2003 року, їх відповідальність і державницьку позицію, приділімо увагу одній її частині.
Тій, що, обстоюючи "статус позаблоковості", відсилає нас до Будапештського меморандуму.
Не будемо звертати уваги на те, що така дефініція не є юридичною міжнародною категорією, а значить дійсно є "вигадкою Партії регіонів" (так у статті).
Вважатимемо, що Віктор Федорович мав на увазі статус нейтралітету.
Автор далекий від того, аби думати, що пан Янукович особисто не читав Будапештський меморандум, який він бере на обґрунтування зовнішньополітичної доктрини партії та її ідеальної відповідності внутрішньополітичній ситуації.
Утім варто зауважити, що згаданий документ дає гарантії Україні, як без’ядерній державі, а не "регламентує нашу позаблоковість юридично", як говориться у статті. І тоді – це чергова спроба маніпуляції, або брехні, як визначає такі дії сам лідер регіоналів. Але то таке…
Повернімося до Будапештського меморандуму, його змісту і, особливо, реального значення для України, з точки зору можливості, реальності й доцільності набуття і збереження нею нейтралітету.
Тому спочатку про набуття такого статусу. Аксіомою є те, що проголошення країною свого нейтралітету абсолютно нічого у міжнародному сенсі не значить.
ЇЇ нейтральність має визнати міжнародна спільнота, та не просто визнати, але й взяти на себе зобов’язання поважати її і, що головне, гарантувати. Це значить, мають знайтися декілька могутніх держав (як мінімум дві не з одного блоку), котрим такий статус України був би необхідний та котрі були б зацікавлені в тому, щоб реально його гарантувати від порушень іншою стороною, у тому числі й силою.
І в цьому сенсі нинішня ситуація докорінно відрізняється від тої, наслідком якої стало підписання 5 грудня 1994 року урядами Росії, Великобританії та США Меморандуму "Про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї" (пізніше такі ж гарантії в односторонньому порядку були надані Францією та КНР).
Тоді підписанти йшли на все, аби добитися від України зобов’язання віддати Росії всю свою ядерну зброю, стати неядерною державою. Інша справа, чи відповідало таке рішення національним інтересам, і чи домоглися тоді вітчизняні державні керівники реальності тих гарантій.
Але ясно одне – підписанти були кровно зацікавлені в українському без’ядерному статусі, це відповідало їхнім національним інтересам, та й не так вже й багато вони обіцяли Україні, з огляду на механізм реалізації, визначений у п.6 документу, де сказано, що сторони будуть всього-на-всього "…проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов’язань".
А тепер – стосовно самих гарантій у сенсі поведінки підписантів у ситуаціях, коли б вони мали застосовуватись. Їх розгляд дає, на жаль, впевненість у тому, що реалізуючи свої інтереси, великі держави, з одного боку, не дуже зважають на статус інших суб’єктів.
З іншого, не будуть просто так витрачати кошти чи застосовувати силу проти порушника, якщо це не зачіпає їх інтересів напряму.
Тож, у статті1 гаранти "…підтверджують Україні їх зобов’язання згідно з принципами Заключного Акта НБСЄ поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України".
На жаль, реалії життя далеко не підтверджують таких обіцянок. Найбільш дохідливо про міфічність таких гарантій Україна мала змогу переконатися на прикладі острова Тузла: усі пам’ятають, як прямо всупереч міжнародним зобов’язанням один з гарантів здійснював явно недружні кроки, посягав на український суверенітет.
Другий же гарант, у відповідь на намагання провести відповідні консультації, заявив, що усі проблеми мають бути вирішені в рамках двосторонніх стосунків.
Та й інші гаранти чогось забули про "їх зобов’язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй з метою надання допомоги Україні", хоча це передбачено статтею 4 документа.
Особливо переконливо про відсутність будь-яких гарантій нейтральній нині Україні говорять її торгові стосунки зі своєю сусідкою.
У статті 3 Меморандуму підписанти "підтверджують Україні їхні зобов'язання згідно з принципами Заключного Акта НБСЄ утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином, отримати будь-які переваги".
Пропоную читачам самим знайти приклади такого тиску й, особливо, реакції на нього інших суб’єктів, що підписали документ.
Не сприяє нейтральності України також її геополітичне розташування – вона знаходиться між двох вогнів – у зоні інтересів Заходу і Сходу, на стику, як правильно зазначив Віктор Янукович, різних цивілізацій.
Наявність загрози висунення територіальних претензій; сусідство з двома більш потужними у військовому сенсі країнами – Росією і Туреччиною (причому Росія – ядерна наддержава); наявність поблизу кордонів України зон воєнних конфліктів та нестабільності (Північний і Південний Кавказ, Придністров’я) зумовлює брак реалістичної перспективи для України самостійно забезпечити свою безпеку.
Що ж до спроможності забезпечити оборону власними силами, то спроможність (а радше неспроможність) українських Збройних Сил Віктору Федоровичу добре відома, судячи з його передвиборних виступів і обіцянок.
Держави, що опікуються власною безпекою, дбають про свою армію. Для прикладу – чисельність ЗС ФРН – 400 тисяч її витрати на оборону – понад 37 мільярдів доларів.
Показовою, у цьому сенсі, є нейтральна Швейцарія, що при чисельності населення близько 7 мільйонів (в 6 раз менше ніж в Україні) на утримання постійного компонента війська чисельністю 30- 40 тисяч витрачає 4 мільярди доларів, кожен її громадянин тримає вдома зброю й амуніцію, проходить щорічний військовий вишкіл.
Тобто держава здатна буквально протягом доби розвернути 220-тисячну армію. І це – при неагресивному оточенні та абсолютно недоступній місцевості.
Таким чином, відповідальна політична сила має керуватися національними інтересами, хотіти і могти забезпечити конкурентноспроможне функціонування держави, її суверенітет і незалежність.
А не вважати своєю основною місією уникнення конфронтації з Росією ціною надзвичайних поступок.
Що ж до декларованої у статті "ментальності значної частини українців", то, на жаль, у нинішньому жорстокому світі вони піддаються нелегким випробуванням.
Не хотілось би, щоб ця ментальність лікувалася методами подібними до методів прісної пам’яті Мілошевича, внаслідок "братської" любові якого до інших націй, сотні тисяч були знищені, Словенія стала членом НАТО, а Македонія і Хорватія стоять туди у черзі.
 |
Петро Процик, військовий експерт, заступник начальника Генерального штабу у 1997-2001 роках, для УП
