В очікуванні відкритих списків

Четвер, 12 червня 2008, 13:49

Арсеній Яценюк і Віктор Янукович, Віктор Пилипишин і Олександр Мороз, Олександр Голуб і Юрій Костенко, Юрій Луценко й Олег Тягнибок, Микола Катеринчук і Катерина Ващук, Анатолій Гриценко і Михайло Сирота...

Здавалося б, що поєднує настільки різних, за світовідчуттям і політичним амплуа, людей? На перший незацікавлений погляд – нічого.

Але це тільки на перший. У свій час кожен з цих політиків висловлював невдоволення діючою сьогодні пропорційною виборчою системою.

Більше того, кожен з них у свій час ратував за проведення виборчої реформи – впровадження так званих відкритих партійних списків.

Відкритими партійні списки хочуть бачити не тільки окремо взяті політики, але й цілі політичні утворення. Наприклад, БЮТ і ВО "Свобода".

Не обійшов своєю увагою цю проблему і президент. 15 квітня 2008 року відбулася нарада з питань боротьби проти корупції, на якій Віктор Ющенко попросив протягом двох місяців підготувати зміни до виборчого законодавства, що передбачають перехід до відкритих партійних списків.

Президент припустив, що виборець хоче знати, хто його представляє в парламенті, і висловив переконання, що без персоніфікації виборчих списків партій не можливо поновити зв'язок між виборцями і тими, хто обирається.

У тому, що подібні зміни будуть підготовлені вчасно, та й чи будуть підготовлені взагалі, є досить обґрунтовані сумніви.

На тій же нараді Віктор Ющенко поставив вимогу протягом місяця розробити законопроект про повернення до мажоритарної системи на виборах до місцевих органів влади.

І хоча дедлайн з розробки цього документу минув майже місяць тому, ніяких сигналів про його готовність з СП дотепер не надходило.

Повертаючись до теми відкритих партійних списків, зазначимо, що її поява обумовлена кількома обставинами.

Останні парламентські вибори – чергові 2006 і позачергові 2007 – продемонстрували неспроможність пропорційної виборчої системи в тому вигляді, у якому вона була затверджена в березні 2004 року.

Ця неспроможність проявилася, між іншим, в народженні та успішному функціонуванні нової схеми політичного заробітку – спекуляції місцями в партійних списках, в очевидних диспропорціях регіонального представництва, та й у якості цього представництва – народним обранцям усе частіше доводиться нагадувати, що вони, у першу чергу, не партійні, а народні депутати.

Про необхідність реформи вітчизняної виборчої системи говорять уже не тільки в українських політичних і експертних колах, але й у Європі. Особливу увагу цьому приділяє моніторинговий комітет ПАРЄ.

"Існуюча виборча система з закритими партійними списками в єдиному національному виборчому окрузі є порочною за своєю природою:

а) вона позбавляє виборців будь-якої можливості впливу на списки;

b) сприяє створенню не стільки політичних партій, скільки співтовариств з загальними комерційними інтересами;

c) вона душить внутрішньопартійну демократію і веде до появи слабких партій-корпорацій у молодому українському суспільстві, що розвивається,".

Висновки ПАРЄ можна доповнити. У рамках діючої виборчої системи відсутня персональна відповідальність народних депутатів перед виборцями. Про порушення пасивного виборчого права українських громадян, гарантованого їм Конституцією, нічого і згадувати.

Багато в чому завдяки саме ПАРЄ українські політики, експерти (а з їхньої подачі і громадськість) стали розглядати перехід до відкритих партійних списків як можливість вирішити проблеми, породжені списками закритими.

Але що мається на увазі під відкритими списками? Незважаючи на те, що багато політиків солідарні в симпатії до відкритих списків, їхнє впровадження може виявитися більш серйозним викликом, ніж анонсується.

Головним "авансом" відкритим спискам є те, що вони створять можливість виборцям голосувати не за список партії в цілому, а за конкретного кандидата.

Однак відкрити списки в тому вигляді, у якому вони існують сьогодні, абсурдно. Якщо в бюлетені на вибір виборця будуть представлені списки з 450 кандидатів від кожної партії/блоку, то такі бюлетені вже не в переносному, а в буквальному значенні будуть схожими на простирадла.

Так, щоб якось врегулювати цю проблему, необхідно розбити багатомандатний загальнодержавний виборчий округ на більшу кількість регіональних округів.

Кількість таких округів може істотно варіюватися, що, певна річ, вплине на всю конфігурацію виборчої системи.

Якщо регіональних округів буде багато, відповідно, кількість депутатів, що обираються від цих округів, буде невеликою, і навпаки.

Цей момент може суттєво вплинути не тільки на поведінку виборців, політичних партій, логіку проведення виборчої кампанії, результат виборів etc, але також і на характер поствиборчої комунікації в трикутнику виборець-депутат-партія.

Виникають питання і з приводу того, яким буде виборчий бюлетень: таким, що дає можливість голосування тільки за кандидата, чи ж на вибір – або за список в цілому, або ж за конкретного кандидата з цього списку?

Ця, на перший погляд, дрібниця також може істотно вплинути як на результат виборчої кампанії, а значить і на персональний склад парламенту.

Цікавим є ще один нюанс, а саме: у якому порядку будуть розташовуватися кандидати в списках – за алфавітом або ж у тій черговості, в якій їх розмістить партія?

Це має чимале значення, оскільки електоральні симпатії людей найчастіше сфокусовані на, не стільки конкретному кандидаті, як на партії в цілому.

На практиці це може виглядати так: виборець ставить позначку навпроти першого кандидата зі списку не стільки тому, що останній є його осмисленою і найбільш бажаною преференцією, скільки тому, що відстань між клітинкою навпроти цього кандидата і назвою партії найменша.

У цьому контексті важливо з'ясувати і ще дещо: на якому рівні – центральному чи місцевому – будуть затверджуватися регіональні партійні списки.

Йдеться не про формальну, а про реальну процедуру. Як відомо, сьогодні процес формування партійних списків – в руках партійного лідера і його найближчого оточення. Чи змінять відкриті партійні списки цю ситуацію?

Чи набудуть місцеві партійні організації більшу питому вагу і вплив на висування кандидатів? Якщо так, то відкриті регіональні списки можуть стати тим імпульсом, якого сьогодні так не вистачає реальному, а не показному, партійному будівництву на місцях.

В протилежному випадку, відкриті списки ніяк не змінять існуючого порядку речей.

Рівень наявності внутрішньопартійної демократії вимірюється не кількістю "незгодних" з лінією партії, а їхньою можливістю реально впливати на процеси всередині партії. У тому числі і на ті, що стосуються виборів і номінації кандидатів.

Це лише невелика частина тих проблемних питань, які необхідно опрацювати і конкретизувати апологетам відкритих партійних списків. Усе вищевикладене є свідченням того, наскільки питання "відкриття" списків далеке від однозначності.

Принаймні, тієї однозначності, яку йому намагаються надати політики. Адже багато хто з них, відстоюючи відкриття списків, говорять про них як про щось, що апріорі добре і незаперечно.

У цій ситуації оцінювати корисність впровадження відкритих партійних списків було б, на переконання автора, легковажно і недоцільно. Чітко зрозуміло лише те, що саме по собі "відкриття" списків спричинить досить серйозні зміни у виборчій системі в цілому.

Якими будуть ці зміни, і чого варто від них очікувати, можна буде сказати тільки після надання відповідних законопроектів або, хоча б, більш конкретних пропозицій.

Іншими словами, політики, які виступають за реформу системи виборів, повинні поділитися з громадськістю своїм баченням: яким чином вони збираються скласти пазл з елементів різних виборчих систем, і чому саме такий візерунок є оптимальним.

Звичайно, хотілося б, щоб оптимальність у цьому випадку ґрунтувалася на дотриманні прав громадян більше, ніж на переслідуванні вузькогрупових, корпоративних інтересів діючих і потенційних обранців. Інакше ще один добрий намір виявиться суспільно дискредитованим.

Назар Бойко, спеціально для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді