Українська правда
Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/articles/2008/07/3/3482394/

Останній шанс, або: Знову "на переломі"

Сергій Дацюк, Костянтин Матвієнко, для УП _ Четвер, 03 липня 2008, 11:22
Фото прес-служби президента
Україна рухається по колу. Ситуації вибору настільки оформилися, що вже навіть люди далекі від політики їх усвідомлюють. Але вибір зробити важко, не вистачає інтелектуального зусилля, рішучості, бачення перспективи.

Цих ситуацій вибору всього шість. Можливо більше, але основні це: 1) вибір типу суверенітету, 2) вибір моделі політичної системи, 3) вибір моделі територіальної організації влади, 4) вибір моделі економічного розвитку, 5) вибір моделі безпеки, 6) вибір моделі культурно-етнічного розвитку.

Ситуації вибору

Ситуація вибору типу суверенітету (неподільний, розподілений). У українців був шанс осмислити цей найважливіший вибір. Але політична еліта, підсвідомо відчуваючи себе малокомпетентною і неспроможною до світового лідерства, вже втратила можливість мати неподільний суверенітет.

Вступ до СОТ, намагання вступити до НАТО, а в перспективі і до ЄС принципово знищує неподільний суверенітет країни. Приміром членство в СОТ фактично зафіксувало ситуацію передачі України у зовнішнє управління.

Сьогодні суверенітет країни тільки частково належить народові України, а значна його частина вже віднесена до наддержавних структур та інших держав.

Українці живуть в країні розподіленого суверенітету. (Це, між іншим, суперечить нинішньому тексту Конституції, але вже в тексті наступної конституції буде назавжди зафіксовано ситуацію розподіленого суверенітету).

НАТО та ЄС, за умови відсутності традицій суверенності, можуть знищити суверенітет країни ще на етапі підготовки до вступу в ці інституції. Причому причини сильно розподіленого суверенітету країни завжди внутрішні. Зовнішні "вороги" – це лише чинники, які дозволяють усвідомити такий стан речей.

Ситуація вибору моделі політичної системи пов’язана з дуже спрощеними уявленнями вітчизняної політичної еліти про моделі політичної системи. У них все просто: є президент, є парламент; є мажоритарна, є пропорційна система виборів, а всі моделі — це лише комбінації вищезгаданого.

Про розширене моделювання: президент + парламент + суд + місцеве самоврядування + стратегічна влада — ніхто навіть не говорить.

Ніхто не хоче думати про принцип єдиного джерела влади в будь-якій гілці влади: один центр виконавчої влади, одна палата в парламенті, один суд, який вирішує всі правові питання.

Ускладнення економічних та політичних механізмів взаємодії суспільних груп унеможливлює формування компетентної влади через електоральні механізми, особливо в умовах України, де еліта малоосвічена та малокультурна, що зумовлює її корумпованість.

Про більш тонкі механізми виборчої системи партії принципово не хочуть говорити: раз пропорційна система не працює, то давайте повернемося знову до змішаної.

Звужена ситуація вибору змушує ходити по колу: більше повноважень туди, більше повноважень сюди; одна виборча система, друга, третя. Знов по колу.

Ситуація вибору моделі територіальної організації влади (унітарна, регіональне врядування, місцеве самоврядування). В цій ситуації в Україні взагалі плутанина, бо відбувається ототожнення регіонального врядування і місцевого самоврядування.

Окрім того, суб’єктом самоврядування є територіальна громада, а не територія як така. З іншого боку, регіон в унітарній державі, як це є зараз, зовсім не те, що регіон у федеральній державі, як це може бути. А регіон в самоврядній державі — взагалі умовне поняття.

Отже три моделі. Унітарна держава — абсолютна влада центру, області (регіони) підпорядковані центру, місцеве самоврядування отримує повноваження від центру.

Регіональне врядування — центр конкурує за повноваження з регіонами (областями), повноваження областей збільшуються (вони можуть бути різні — аж до федералізму як такого), місцеве самоврядування отримує повноваження як від центру, так і від регіонів.

Місцеве самоврядування — джерело повноважень знаходиться у місцевих громад, центр має дуже чітко визначені функції для загального блага, проміжна ланка влади — обласні ради — знищується.

Тобто унітарна держава, держава як сукупність регіонів чи земель і держава як мережа місцевих громад. Ці три моделі неможливо поєднати чи знайти щось середнє, вони є антагоністичними, мають різні системи формування бюджетів різних рівнів і мають різні назви: унітарна, федеральна, самоврядна.

Будь-яка система територіальної організації влади може бути ефективною.

Однак федералізм потребує більшого часу для виходу з ситуації зовнішнього управління, бо різні регіони часто не здатні протистояти цій ситуації. Повоєнній Німеччині, яку умисно перетворили на федеральну, знадобилося 50 років, щоб вийти із зовнішнього управління.

Ситуація вибору моделей економічного розвитку. Є різні способи моделювання економічного розвитку: прорив та еволюційне зростання економіки; експортоорінтована та орієнтована на внутрішнє споживання економіка; сировинна, індустріальна та постіндустріальна економіка.

Проте Україна вже зробила два цикли руху по колу і двічі за двома економічними моделями: 1) зростання ВВП і дерибан на користь крупного бізнесу, 2) проїдання ВВП і дерибан на користь середнього бізнесу.

Ці моделі не є сутнісне різними, бо знаходяться всередині однієї моделі — експортно-орієнтованої економіки з домінуючими секторами (металургія та хімія.) Політична еліта не бажає вести мову про вибір моделей, про реструктуризацію економіки на основі економічного моделювання.

Структура бюджету — єдина основа моделювання економіки. Отже порівняльний аналіз структури бюджету відносно структури бюджетів країн з різними моделями — це єдиний підхід, який дозволяє сформулювати набір економічних моделей.

В Україні — це суто теоретичне завдання, бо влада цим займатися не бажає. Влада у економічній царині діє лише в авральному режимі. Навіть коли в країні немає економічної кризи, все одно аврал.

Бюджетна революція — єдиний спосіб структурних реформ в економіці. Але на це завжди немає часу. Отже економічне моделювання, вибір та впровадження економічних моделей на рівні влади не відбувається.

Ситуація вибору моделі державної безпеки (НАТО, Європейська система безпеки, російська система безпеки, власна система безпеки). Вибір моделі безпеки в країні принципово заблокований дилемою "НАТО — не-НАТО".

Причому ті, хто виступає за "не-НАТО", просто не можуть пояснити, що це за модель безпеки "не-НАТО". Як "не-НАТО" може захистити країну — таке питання противникам НАТО навіть не спадає на думку.

Допоки не розпочнеться обговорення різних моделей державної безпеки, зробити вибір на користь однієї з цих моделей неможливо! Принципово провальним для національної безпеки є рух по колу навколо винятково НАТО. Варто розглядати всі моделі державної безпеки.

Ситуація вибору моделі культурно-етнічного розвитку (моноетнічний, поліетнічний).

Моноетнічна модель: 1) тільки титульний етнос є носієм суверенітету; 2) культурне та політичне самовизначення інших етносів не повинне вести до сепаратизму; 3) сепаратистські етноси втрачають право на самовизначення, наявність автономій — нонсенс; 4) державна культурна політика будується як культурні імперативи; 5) одна державна мова.

Поліетнічна модель: 1) суверенітет є розподіленим між всіма етносами, що входять до складу країни; 2) культурне та політичне самовизначення етносів є їхньою прерогативою; 3) сепаратистські етноси мають право на автономію; 4) державна культурна політика будується на змістах через генералізовані платформи єдності; 5) дві і більше державних мов.

Насправді в Україні реалізується моноетнічна модель, але влада не хоче це публічно визнавати, не хоче обговорювати дві моделі культурно-етнічного розвитку та аргументувати свій вибір на користь однієї з них.

Рух по колу

Політичні лідери неспроможні ухвалити рішення у цих шести ситуаціях вибору. Ситуація вибору рухається по колу, вибору не відбувається.

Відчуйте, як час спливає. Безцінний час, витрачений на створення міфів про зростання ВВП та можливий прорив на фоні суспільної бездіяльності влади. Відчуйте, як втрачаються можливості, які реально були в 2005-му, 2006-му та 2007 роках. Відчуйте цей рух по колу, з якого не видно виходу.

В 2005 громада могла б започаткувати незворотні зміни, бо існували довіра суспільства до влади і бажання експертів допомогти владі. Розбрат політиків не дозволив цього зробити.

В 2006 році українці могли започаткувати співпрацю двох різних політичних сил, різних частин країни і перейти до стратегування. Глобальна корупція у владі перекреслила всі сподівання.

Навіть у 2007 році можна було б замість розмов про швидкий прорив запустити принципово новий цикл змін:
1) створення нової системи стратегічної освіти впродовж 3-5 років;
2) підготовка нових людей зі стратегічною компетенцією впродовж наступних 3-5 років;
3) отримання ними досвіду в бізнесі та владі на рівні управлінців середньої ланки — ще 3-5 років;
4) поступовий прихід цих людей у політику в якості нових політичних лідерів — ще 3-5 років.

За 12-20 років Україна могла б зробити реальний прорив.

2008. Країна знову на переломі. Тільки тепер можливостей менше. Тривалий рух по колу призвів до відступу на крок назад.

Тепер колись можливе неможливо, перш за все через втрату ресурсів суспільної довіри та експертного знання. Тепер владі не довіряє ані суспільство, ані експертна громада. І цю довіру буде важко повернути.

Розпочалася наступна хвиля втрати інтелектуалів: їх відхід від політики, їх вихід з системи освіти, відмова від роботи в мозкових центрах тощо. Ці зміни роблять неможливими прорив на основі власних ресурсів країни.

Тепер можливий принципово інший сценарій, опосередкований 3-5 роками запрошення іноземних спеціалістів та розшуком і пропозицією привабливих умов для тих вітчизняних інтелектуалів, хто погодиться повернутися в інтелектуальну сферу діяльності. Отже тепер прорив можливий лише за 15-25 років.

Причому це останній термін, коли прорив все ще можливий. Якщо втратимо і цю можливість, то далі буде просто мляво триваюча криза і безвихідь. Можливо — втрата територіальної цілісності країни, можливо — війна, можливо дуже глибока руйнація економіки. В будь-якому разі — масова суспільна депресія, з якої виходити буде дуже важко.

Головні причини цих невдач — принципова відмова політичних лідерів від роботи з майбутнім, відмова партій від опису реальної довгострокової перспективи, відмова державних управлінців, з демонстрацією безпідставної зверхності, від використання експертного знання десь окрім політичного аналізу персональних та партійних інтересів, нехтування всіма ними суспільною довірою та розрахунок на довготерпимість народу.

Коли політика відмовляється від стратегічного бачення перспективи, реальність дуже жорстоко мститься такій політиці.

Політичні лідери виявилися мало компетентними та неадекватними ситуації. Їхні продуктивні ідеї вичерпалися, а енергетика рішучих дій "вивітрилася". Ні нова коаліція, ні перевибори, ні нова конституція, ні навіть масовий суспільний протест не можуть змінити ці обставини.

Суб’єктність — якість дуже ніжна, трепетна, вона потребує згоди в суспільстві, підтримки інтелекту, добровільної відмови лідерів, що неспроможні, на користь нових.

Саме зараз відбувається перелом: або — або. Саме зараз є ще останній шанс. Можливо цей шанс для нових політичних лідерів, і він поки що є.

Сергій Дацюк, Костянтин Матвієнко, корпорація "Гардарика", для УП

© 2000-2018 "Українська правда"
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua