Україна на двох
Юлія Тимошенко завжди змушувала дивуватися її енергії і політичним талантам не тільки прихильників, але і відвертих опонентів. Вона захоплювала багатьох – умінням вийти з будь-якої найскладнішої ситуації і розіграти будь-які найскладніші комбінації.
30% рейтинг довіри її сили – яскраве свідчення, насамперед, її особистої харизми, а потім всього іншого – організації, агітації і мобілізації БЮТ.
Однак вересень 2008 показав українцям другу сторону "місяця" – зовсім іншу Тимошенко, про існування якої здогадувалися, але сумнівалися. Вона скинула маску жертви, в якій її звикло бачити суспільство, і постала в образі караючого меча. Багато хто пережили шок від побаченого.
Численні докори з боку президента і його секретаріату ще кілька днів тому викликали у виборців співчуття, обурення і підтримку біло-червоних.
Однак "день гніву" Тимошенко змусив засумніватися в "слабкості" і "незахищеності" прем'єра.
Усепоглинаюче бажання помсти, емоції панування "індіанця, що знімає з ворога скальп", що демонстрували в БЮТ, було схоже на вибух, що зносив на своєму шляху будь-які паростки здорового глузду і логіки.
2 вересня в залі парламенту "пройшли" усі законопроекти і рішення, що різко полегшують повноваження президента, і була видана тверда позиція у відношенні ситуації. Із серії "ні кроку назад".
В емоційний струмінь БЮТ потрапили і союзники (або колишні союзники) по коаліції – НУ- НС. У відповідь на дії БЮТ більшість депутатів фракції одразу прийняли рішення про вихід з коаліції. Вагалися ті, хто хотів зберегти за собою особливу позицію в процесі – на майбутнє.
Безкомпромісну позицію зайняв і президент, з радістю прийняв розпад коаліції і пообіцяв нові вибори у випадку, якщо союз БЮТ із ПР не знайде легітимні форми.
Одним словом, конфлікт підірвав коаліцію, і це залишає небагато шансів для її учасників "вийти сухими з води".
Тим більше, що ні БЮТ, ні НУ-НС не тільки не усвідомлюють усіх наслідків своїх дій, але і продовжують грати у "війнушку" на очах у виборців і всього світу.
Затемнення розуму стало основним діагнозом у середовищі демократичних сил, що узялися за з'ясування відносин і підрахунок взаємних образ. У результаті чого Україні загрожує не тільки занурення в новий виток війни еліт, напевно – це вже реальність, але і що більш небезпечно – дестабілізація ситуації в суспільстві й ослаблення ззовні.
За таких умов ні про які реформи, про які повторює ЄС як умови зближення з Україною, ні про стабільну економічну ситуацію говорити не варто.
За емоційним розпадом демократичної коаліції цілком спокійно і впевнено спостерігає Партія регіонів. Спокій і впевненість регіоналів у завтрашньому дні зрозуміла – за будь-яких варіантів Регіони залишаться на коні і, навіть, в голові процесу.
Саме ПР виграє всі, якими б не були домовленості й обіцянки БЮТ або НУ-НС. Влада може просто впасти їм у руки: як у варіанті домовленостей про нову коаліцію з БЮТ, регіонали зможуть нею розпорядитися у своїх інтересах; так і у випадку дострокових виборів.
На тлі конфлікту БЮТ і НУ-НС, у ПР рейтинги будуть тільки рости. В очах виборців Партія регіонів виглядає адекватною ситуації й обраній місії острова стабільності і послідовності.
Розповіді про те, що виборці готові прийняти союз БЮТ і ПР як договір рівних – не більш ніж припущення. Такий союз виглядає не тільки неорганічним, але і самогубним для БЮТ, що повторював про вірність Майдану і принциповій неможливості союзу з регіонами.
І справа не тільки у вірності позиції. Просто союз синіх і біло-червоних означає, що БЮТ кардинально змінює свою електоральну орієнтацію, ключові принципи й ідеї.
Думка про те, що з таким рейтингом БЮТ і Тимошенко можуть собі дозволити все й електорат це сприйме – крайня самовпевненість, що не має ніякого відношення до політики – це щось з області релігії.
Навіть найгучніший успіх політичної сили (в умовах більш-менш чесних виборів) завжди будується на точному влученні в очікування й установки виборців.
І головне в тому, що політики дуже дбайливо відносяться до позиції громадян і їх права вибирати, завжди тримаючи руку на пульсі суспільних настроїв. А ці настрої хоча і змінюються, але все-таки не так радикально, як уявляють собі політики.
Звичайно, українське суспільство вже не живе в чіткому вододілі "сині"/"помаранчеві", але це не значить що виборці геть-чисто забули минуле і готові до відродження авторитарного типу влади, або коли владу розділять між собою дві найсильніші політичні сили без будь-якого реального контролю за ними з боку опозиції.
Незважаючи на те, що в українському суспільстві сформувалося замовлення на стабільність – це зовсім не означає, що виборці готові підтримати сильну владу, що будується на змові еліт (неважливо змові НУ-НС із ПР, або ПР із БЮТ).
Українці, на відміну від росіян, виявляють набагато більшу тягу до "свободи", і тому загроза того, що політики можуть узурпувати владу, домовившись між собою – викликає не тільки внутрішній протест, але і цілком реальний опір.
Майдан 2004 – був найяскравішим підтвердженням того, що українське суспільство готове боротися за власний політичний вибір, за своє право формувати владу.
Українці не хочуть віддавати це право елітам в одноосібне користування.
Тому спроби українських політиків у 2008 році забути історію Майдану й одержати владу, обмеживши реальну участь і вибір громадян – показник явних авторитарних схильностей в існуючих політичних сил.
Пропозиція про підвищення виборчого бар'єру до 10%, прагнення вести сепаратні переговори з опонентом за спиною один одного і головне за спиною у виборців заради можливості безконтрольно здійснювати владу, прагнення зміни Конституції – показують, що жодна з парламентських політичних сил не є демократичною, по суті.
А також те, що ніякий новий коаліційний договір і формування нового уряду не зможуть забезпечити того, що шукають – політичної стабільності і зміцнення європейського типу демократії.
І справа тут не в поганій Конституції й у відсутності недоліків і противаг, або в тому, що Тимошенко краще або гірше за Ющенка і Януковича.
Суть проблеми в іншому – нинішні політичні партії і блоки нездатні виконувати свої ключові функції в політичній системі. Таких функцій дві: представляти інтереси суспільства, формуючи адекватну політику реалізації цих (а не якихось партійних) інтересів і формувати ефективні інститути влади – парламент і уряд.
Діючі політичні сили адекватно не представляють не тільки всього українського суспільства, але навіть своїх виборців – чи багато спільного в діяльності партій з реальними потребами їхніх виборців; наскільки тісно працюють партії із суспільством і як активні громадяни можуть потрапити в списки партій хоча б на місцевому рівні. Відповідь зрозуміла.
Якщо ж говорити про формування ефективних інститутів – то тут ситуація ще гірша. Останні 6 років країна постійно знаходиться в умовах перманентної конституційної кризи.
Саме на цей шлях стають українські політики для вирішення виникаючих політичних конфліктів і протиріч. Ніхто не бажає шукати можливості для взаємодії й ефективної роботи – ні президент із прем'єром, ні прем'єр із президентом.
Так було в 2006-2007 – коли Партія регіонів не захотіла домовлятися з президентом, і спробувала підготувати зміни Конституції, так це відбувається і зараз.
Юлія Тимошенко у відповідь президенту на погрозу розпуску парламенту чітко заявила, що в найближчий час буде запущений новий конституційний процес. А це означає – ніяких компромісів.
Очевидно, що прем'єр вважає зміну Конституції правильним і, на жаль, єдино можливим варіантом вирішення конфлікту, що здатний забезпечити необхідний, як вона вважає, баланс повноважень і стійкість системи влади.
Однак, з цим можна посперечатися.
Небезпека подібного підходу вже була доведена на практиці командою Кучми-Медведчука. Плоди пожинаємо дотепер. Але, як говориться, "з чим боролися, на те і напоролися".
Діючі політичні сили не бажають виходити з конфліктів іншим шляхом, ніж ініціюючи новий розподіл повноважень і зміну Конституції.
Ми знову чуємо – то від президента Ющенка, то від прем'єра в купі з Партією регіонів, що Конституцію потрібно переписати – тоді усе буде добре.
І переписують. Що означає тільки одне – політики зайняті винятково вирішенням своїх проблем, і розподілом повноважень. Конституція для них тільки інструмент, а не ціль. Інструмент для досягнення власних інтересів.
Саме тому досягти компромісу не вдасться. Завжди знайдеться той, хто буде не вдоволений обсягом влади і повноважень. А виходить, він буде зацікавлений у новому поділі влади, що неминуче призвело до росту політичних конфліктів, напруженості і дестабілізації ситуації в країні в цілому.
Тим більше, коли мова йде про перехід до парламентської системи. У сенсі стабільності – парламентська модель – гірший варіант рішення. Вкрай важко уявити собі якою повинна бути конституційна модель такого співіснування, щоб вона працювала на практиці, з огляду на що українські політики не здатні поступитися один одному навіть у малому.
Хіба що – вони можуть розділити територію країни "великою китайською стіною" на дві частини і жити, як феодали на своїй території.
Принцип компромісу заради спільних інтересів – зараз з області фантастики, хоча, по суті, це єдино правильний і можливий вихід як з нинішнього конфлікту, так і для країни в цілому.
Але це теорія.
Чи зрозуміють розгнівані політики, що потрібно зупинитися і прийняти позиції один одного?
Від цього залежить сьогодні усе.
Якщо такий принцип компромісу складеться в процесі вирішення нинішньої кризи – це буде означати більше ніж порятунок демократичної коаліції. Це значить, що в країни з'являється шанс не тільки одержати європейську перспективу, але і необхідну стійкість і необоротність демократичного розвитку.
Буде колосальною помилкою, якщо БЮТ і НУ-НС, що завжди проголошували себе проєвропейськими демократичними силами, виявляться настільки політично інфантильними, що не зможуть поступитися короткостроковими амбіціями (навіть якщо це президентські амбіції) і вийти на системний компроміс.
Компроміс, що потрібний сьогодні не тільки суспільству, а насамперед, самим БЮТ, НУ-НС, Тимошенко і Ющенку.
Шлях до цього компромісу день за днем стає усе менш ймовірним. Обвинувачення, виступи, ультиматуми – розводять колишніх союзників по різні сторони барикад.
У протистоянні колишніх союзників уже немає вже ні здорового глузду, ні політичної логіки – тільки бажання знищити супротивника. І це шлях у нікуди.
Політичні повідомлення від конфліктуючих сторін усе більше нагадують зведення з "лінії фронту": нові обвинувачення із секретаріату президента з боку Кислинського вбік Тимошенко, заяви НУ-НС про скликання народних віче на Західній Україні, і зовсім уже неадекватні пропозиції про пряме президентське правління, з однієї сторони.
А з іншого боку - не менш ультимативні, по-суті, вимоги Тимошенко повернутися в коаліцію (що звучать приблизно - "до ноги") на тлі твердих зневажливих заяв убік президента, що пролунали на прес-конференції в понеділок.
Усе це закручує конфлікт до граничної крапки, коли може підірвати вже не коаліцію, а країну в цілому, розвівши її по різні непримиренні сторони – як це було в 2004.
У полум'ї бурхливих амбіцій і емоцій можуть дуже швидко згоріти і високі рейтинги і великі плани обох сил на радість супротивникам як усередині країни, так і ззовні.
Тим більше, з кожним днем стає усе більш очевидним, що у "війну" союзників підштовхнули не тільки з доброї волі, але і зі зрозумілою метою – ослаблення демократичної і європейської перспективи України.
Якщо саміт Україна-ЄС провалить рішення про "європейську перспективу" України (що дуже ймовірно) – це буде означати більше ніж провал президента або прем'єра. Сьогодні, усі ті, хто мріяв на Майдані про європейську Україну – можуть програти не тільки перспективу в ЄС, але і національну Мрію.
А виграє в підсумку Кремль, що показав і ЄС і усьому світу – що Майдан був не свідомим вибором суспільства, а тільки політичною технологією.
І в цьому найстрашніший результат сьогоднішньої кризи коаліції і демократичних еліт.
Еліт, що власними руками розчищають простір для авторитарних і екстремістських сил і ідеологій, і які не в змозі піднятися над процесом, щоб подивитися на ситуацію очима історії, а не особистих образ і амбіцій і зупинитися над прірвою...
 |
