Банківські провінційні історії

Середа, 4 лютого 2009, 17:51

За часів депресії 1930-тих років у США пара молодих грабіжників, Бонні Паркер і Клайд Берров, зажили собі неабиякої слави – як свого часу Довбуш у гуцулів.

Незважаючи на те, що на совісті у Бонні і Клайда – дев’ятеро вбитих полісменів, коли не згадувати про ще кількох цивільних – вони просто потрапили під гарячу Клайдову руку, коли він ходив на діло. Та ба – Бонні і Клайд користувалися неабияким авторитетом серед громадян, не в останню чергу і тому, що колишня офіціантка і професійний злодій грабували банки.

Останніх переважно ненавиділи. Було за що: у ті роки чимало представників американського середнього класу розорилися вщент саме завдяки банкам. Банки потерпали від фінансової кризи, їм не повертали великі кредити, у свою чергу, вони позичали середньостатистичним громадянам гроші під здирницькі відсотки.

Коли позичальник не міг вчасно повернути гроші – депресія ж надворі – у нього забирали все майно, включно із землею та будинком. І ще вчора забезпечена сім’я фермера чи власника невеликого підприємства залишалася ні з чим.

Тоді бідолахи брали до рук рештки домашнього скарбу і вирушали світ за очі шукати хоч якогось прихистку в родичів у сусідньому штаті чи де-інде. Були й такі, що обирали швидкий і радикальний вихід, пустивши собі кулю в лоба.

Зрозуміло, банкірам відтак не варто було розраховувати на всенародну підтримку у боротьбі за стабільність американської економіки. Тож Бонні і Клайд швидко стали квазі-втіленням соціальної справедливості, хоч і не ділилися награбованим з трудящими за прикладом їхнього гуцульського колеги.

У нас не Америка, але історичні паралелі з, м’яко кажучи, прохолодним ставленням співромадян до банків на тлі економічної кризи напрошуються самі собою.

Зокрема, говоритиму про двох дуже добре знайомих мені громадян, Марію і Богуслава Пустельників, моїх батьків. Обоє все життя пропрацювали на ниві шкільництва, врешті, продовжують працювати після виходу на пенсію.

Вчительська зарплата виховала в батьків скромні запити і вміння заощаджувати. Сякі-такі заощадження батьки вирішили тримати в "Укрсоцбанку" "Райффайзенбанку Аваль", було це ще задовго до кризи.

Влітку 2008-го, ще коли про кризу ніхто й не задував, угоди з банками, а саме їхніми Чортківським відділенням (Тернопільщина), продовжили – на свою голову. Бо вже у жовтні з батьком стався прикрий випадок, він пошкодив недавно проопероване око.

Термінове лікування ліквідувало рештки гривневих батьківських запасів; тим часом, офтальмологи наполягають на необхідності хірургічної операції. Звичайно, вона коштуватиме недешево. Чорна смуга продовжилася переломом маминої руки, відтак почалися серйозні клопоти з її єдиною ниркою і суглобами.

Тут мої батьки і згадали про колишні обіцянки банківських клерків, що свій вклад можуть забрати у будь-яку хвилину, коли трапиться якась халепа. Саме тоді халепа трапилася з усіма вкладниками: 11 жовтня минулого року Hацбанк прийняв постанову №319, яка зобов’язувала банки повертати громадянам кошти лише після того як завершиться термін їхньої угоди.

Мої батьки, щоправда, сподівалися що свої скромні вклади зможуть повернути достроково, бо послухали по телебаченню виступ тепер уже колишнього голови Нацбанку Стельмаха. Той говорив, що у випадку серйозних проблем зі здоров’ям вкладників, банки можуть повертати їм гроші.

Та мало що там голова Нацбанку говорив! В Чортківських відділеннях банків Стельмахів виступ чули, але кошти батькам повернути відмовилися. За свої ж гроші мої пенсіонери натерпілися принижень, спершу пояснюючи клеркам чому хотять забрати те, що їм належить і без жодних пояснень, а потім збираючи довідки про стан здоров’я.

Вистоюючи черги під кабінетами в районній поліклініці (бо ось такий папірець банкірам – то замало – треба ще ось такий і сякий, за підписом такого-то), гамуючи валідолом черговий стрес від спілкування з банкірами...

В Чортківському відділенні "Укрсоцбанку", яким керує пан Синяк, мамі довелося почути від "співчутливої" співробітниці цієї установи: "Навіть якщо вмиратимете на порозі банку, ваших грошей вам ніхто не віддасть".

Даруйте за жорстокий каламбур, але навіть неозброєним оком видно, що око мій батько може втратити, якщо його вчасно не прооперувати, а мама заледве пересувається, спираючись на ціпок. Довідки і прохання на банки належного враження не справили.

Батьки отримали листа за підписом заступника директора Тернопільської обласної дирекції "Райффайзен Банку Авал"” Л. Ілінського (виконавець – О.Гугул), в якому він повідомляв про "настання обставин непереборної сили, які не залежать від волі банку".

В "Укрсоцбанку" попросили написати ще одну заяву про дострокове розривання угоди і принести ще одну довідку. Іншими словами, не бачити батькам своїх нещасних заощаджень, відкладених протягом усього трудового життя "на чорний день" навіть тоді, коли той клятий день настав.

Наприкінці листа Ілінський запевнив мою маму, що "заходи, які вживаються Національним банком України, мають тимчасовий характер, а Ви для нас є цінним та бажаним клієнтом".

Тільки ось часу на "тимчасовість" у батьків немає: як би зрозуміліше пояснити "Райффайзену" і "Укрсоцбанку", що хвороби в пенсіонерів – то таки справді непереборна сила?

Відкласти їх до кращих часів батьки не можуть.

Ще Ілінський написав, що сподівається на взаєморозуміння, якого йому від нас сподіватися варто так само, як батькам від банкірів – елементарної людяності і співчуття.

Втім, у "Райффайзені" і "Укрсоцбанку" можуть спати спокійно – у Бонні і Клайди мої завжди законослухняні батьки не підуть, врешті, і вік не той, і здоров’я нема. Від спілкування з банками його теж не прибуло.

Разом з іншими представниками систематично нищеного державою середнього класу батьки змагаються з кризою засобами ще тугішого, ніж було раніше, затягування паска. Але якби у нас з’явилися якісь доморослі Боннівська і Клайденко, сумніваюся, що український середній клас їм не співчував би.

 

Людмила Пустельник, журнал "Україна", для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді