Чи є незалежний третій сектор в Україні?
Часи руїни
Третій сектор не позбавлений загальної потворності, яка здолала перші два сектори – державу і підприємництво. Він не може бути незалежний од усього суспільства. Третій сектор хворіє – разом з суспільством.
Квінтесенція третього сектору – це новий рівень незалежності, якісно інші мотивації. Якщо діями індивідів в державному секторі керує прагнення влади, а в комерційному люди знаходяться під диктатом особистого прибутку, то, по ідеї, тертій сектор компенсує примітивну залежність суспільства од цих двох прагнень, генеруючи дію, натхненну духом.
Варто підкреслити зворот "по ідеї" – по ідеї, через третій сектор суспільство реалізовує, разом зі всім іншим, своє прагнення до речей, що приносять задоволення майже виключно на етичному рівні.
Наприклад, екологи з Луганська можуть виступати за збереження ареалів мешкання певних тварин в Закарпатській області – хоча, може, їм особисто ніякої безпосередньої користі від того не буде. Окрім відчуття зробленого добра – власне, це і є елемент людськості, який важко зустріти у інших царинах.
Аналіз діяльності громадських організацій в Україні свідчить, що в реальності "високими" мотиваціями вітчизняне суспільство не надто страждає. Діяльність сектору далека від незалежності від грошей та влади – далека, мабуть, настільки, наскільки це можливо.
"Продажні", гранітоїди та автономи
За типом мотивацій можна виділити три групи НДО – точніше, НДО, які діють під вивісками громадських, але не обов’язково є такими.
Перша категорія – це організації, що обслуговують інтереси привладних угруповань. Це різноманітні об’єднання, які є доповненням до великих корпорацій, що діють під партійними вивісками – БЮТ, ПР тощо.
Партії є недостатньо гнучкими та оперативними в певних вузьких питаннях, тому для цього існують громадські організації, які заробляють гроші чи посади, які здатні генерувати потік готівки, працюючи з певним колом питань.
Наприклад, це можуть бути професійні спілки, котрі існують для того, щоб "здавати" інтереси своїх членів (звісно, це стосується не усіх профспілок). Або – організації роботодавців, які більш ефективно лобіюють певні рішення у владних структурах.
Нерідко такі організації заробляють на виборах, отримуючи "підряди" з штабів основних політичних сил.
Зрозуміло, що про жодну незалежність подібних структур мова йти не може. Продажність їх наносить велику шкоду – перш за все тим, що дискредитує сам імідж третього сектору як дешевих людей, здатних обманювати ради грошей та іншого зиску. Саме такі організації значною мірою відповідальні за нинішній півень недовіри та розчарування до НДО.
Крім очевидних негативів, такі організації все ж породжують щось позитивне. Інколи, щоб набрати собі політичного капіталу, створити кредит довіри, вони займаються вирішенням реальних проблем.
Оскільки вони є професійними громадськими діячами і мають змогу працювати постійно над тією чи іншою проблемою, то вони нерідко досягають перемоги там, де інші боролися без успіху.
Друга категорія – "гранітоїди". Це просто люди, які вирішують власні фінансові проблеми, користуючись бажанням донорів – в 95% іноземних – спонсорувати певну діяльність у певних сферах.
Також "гранітоїдами" рухає бажання бути більш незалежними у своїх діях від українського суспільства – скажімо, комусь подобається займатись проблемами гендерної рівності, а ніхто з українців не хоче платити за це, отож людина йде до іноземних грантодавців, і отримує гроші, щоб робити те, що подобається.
Якщо продажна частина НДО, як правило, не цурається виступати стороною в конфліктах, оскільки це дає їй розголосу та збільшує їх значимість, "грантоїди", як правило, менш схильні до жорсткої взаємодії.
Можливо, в деяких випадках це обумовлено політикою спонсорів – уникати надто конфліктних ситуацій. В інших випадках – це сама позиція отримувачів грантів, для яких ціль їх діяльності – це підтримка власного становища, а не певні перетворення у суспільстві.
Для гранітоїдів характерна відносно висока формалізація їх діяльності. Інші організації, якщо і мають якісь кошти для того, щоб розподіляти всередині себе, то роблять це досить простим та неформальним шляхом. Грантові ж структури мусять ретельно вести бухгалтерію та займатися звітністю, оскільки працюють "по-чесному".
Грантоїдів, на жаль, не завжди можна назвати незалежним третім сектором, оскільки часто їх діяльність не розповсюджується за межі необхідної для подання звіту про використання гранту. Ця частина, на жаль, як правило інертна та нездатна на відчайдушний, радикальний опір, який інколи необхідний для вирішення суспільних проблем.
Проте, гранітоїди – незамінні, коли потрібно провадити кропітку, професійно складну та системну роботу, оскільки нерідко в подібних структурах працюють ті професіонали, які в іншому разі не були б фінансовані в Україні взагалі.
До важливого позитиву гранітоїдів слід віднести їх чесність – як правило, вони не вводять в оману громадськість щодо своїх мотивацій, відкрито заявляють про джерела свого фінансування.
Третя категорія – це організації та об’єднання, які існують на ентузіазмі та матеріальних пожертвах їх членів, тому їх умовно можна назвати "автономними". Це – дуже нечисленна та надзвичайно нехарактерна для України категорія. Втім, вона існує.
Оскільки нерідко трапляється так, що члени автономних організацій безпосередньо мають особистий інтерес у досягненні декларованої організацією, мережею чи ініціативою цілі, то для них характерна готовність до радикальних дій.
Очевидний мінус в більшості випадків – відсутність можливості діяти в режимі повноцінної організації з офісом, найманими спеціалістами і т.п., з чого випливають недоліки у експертній якості діяльності таких об’єднань взагалі.
Хронічна нестача ресурсів для своєї діяльності створює постійну спокусу для переходу автономів у першу категорію, "продажних", або у другу – гранітоїдів. До цього нерідко долучається і вплив загальної байдужості у суспільстві – і багато хто з автономів розчаровується і – знову-таки, йде заробляти, через гранти чи підряди від політиків або корпорацій.
Втім, по-справжньому незалежні організації все ж продовжують існувати. Самим своїм існуванням поки що зберігають для українського суспільства шанси зазнати внутрішніх перетворень, несуть в собі приклад застосування морально-етичних установок у повсякденному житті.
В очікуванні шансу
Отже, як було сказано, становище третього сектору – загалом, жалюгідне. Він залежний від грошей і влади, в кращому разі і як виняток – знаходиться під тягарем власної неосвіченості та чужої байдужості.
Виникає навіть питання, чи має сенс дивитися в ту сторону, очікуючи якихось продуктивних змін?
Мабуть, варто. Для будь-якої нової ідеї, нового принципу, перед втіленням у суспільних процесах потрібен інкубаційний період та середовще-інкубатор. І ця, інкубаційна фаза, не менш важлива і необхідна, ніж більш бурхливі та помітні наступні "революційні" етапи.
Ніхто не знає, які виклики і можливості принесе нова епоха, що прийде після періоду бездумного і випадкового для українців економічного зростання.
Історія робить сюрпризи. Після років безнадії та зневіреності неминуче наступають роки карколомних змін і неймовірних перетворень. Це – не словесна обіцянка ради зміцнення завзяття, а об’єктивний закон суспільного розвитку, якому підкоряється і Україна.
Колись фантастичні речі стають реальними, наймогутніші імперії раптом зникають з карт. Тисячу разів приборкані народи в тисячу перший раз піднімалися і виборювали свою мету – перед українцями ж стоїть набагато простіше завдання.
Колись зникне і той режим, який зараз панує в Україні, з його феодально-кримінальним набором цінностей. Тому зараз завдання справжнього українського третього сектору – накопичувати знання про те, що варто буде зробити у момент, коли відкриється вікно можливостей, і коли прийдуть ті, хто можуть і хочуть змінювати.
Грубо кажучи, це – робота архіваріуса, що веде ретельно хроніки людської несправедливості, щоб у зручний момент не довго роздумувати над тим, які помилки слід виправляти. Надія тих, хто творять беззаконня зараз – на коротку історичну пам'ять українців, на їх пасивність та дивну любов до примирення зі злом.
Зараз варто з усіх сил запам’ятовувати всі злочини, і робити це якомога більш підкреслено. Протести зараз слабкі, нечасто досягають мети – але вони є сигналом, що суспільство принизили, і ці спроби опору допомагають закарбувати на майбутнє усі образи й приниження народу – до слушної миті, яка обов’язково наступить.
 |
Автор Ігор Луценко
